Гени чи виховання: що насправді визначає нашу особистість

У 2009 році Абдельмалек Бают постав перед загрозою дев'ятирічного ув'язнення в італійському місті Трієст за вбивство ножем чоловіка, який насміхався з нього на вулиці.

Намагання зменшити термін покарання привело його адвоката до незвичного юридичного аргументу. ДНК його клієнта, стверджував він, свідчила про наявність так званого "гена воїна" - мутації, яку десятиліття наукових досліджень пов'язували з агресивною поведінкою. Через це, мовляв, його не можна вважати повністю відповідальним за свої дії. Апеляцію задовольнили: строк Баюта скоротили на один рік.

З 1990‑х років накопичувалися докази існування певного зв'язку між насильницькою поведінкою та варіантом гена моноаміноксидази А, або MAOA. До 2004 року він здобув зручне для медіа прізвисько - "ген воїна". З того часу, однак, наше розуміння того, як гени впливають на риси й поведінку, істотно поглибилося.

"Спочатку люди вважали, що на поведінку впливають кілька генів із дуже великим ефектом, - каже Айсу Окбай, доцентка психіатрії та генетики складних ознак в Amsterdam UMC у Нідерландах. - Це повністю спростували".

Натомість за останні 15 років сформувалася значно більш нюансована картина. Навіть риси, які вважали дуже спадковими, як‑от зріст, виявилися набагато складнішими для ізоляції у геномі, ніж припускали раніше.

Втім, нові методи масштабних генетичних досліджень нині починають розширювати уявлення про цю сферу. Розкриваючи дедалі більше того, як наші гени формують - або ні - нас як особистостей, ці підходи дають нові уявлення про надзвичайно складні сили, що формують людську природу.

Віковічне запитання

Людей здавна захоплювало питання, якою мірою наш темперамент і траєкторія життя задані вже при народженні. Водночас походження "особистості" - відносно стабільного набору думок, почуттів і установок, що складають індивіда, - виявилося складно чітко визначити.

Питання "природа чи виховання" у сучасному значенні популяризував англійський поліграф і засновник євгеніки Френсіс Гальтон, який у 1875 році допоміг започаткувати спосіб вивчення рис у близнюків. Його методи були примітивними, і лише у 1920‑х роках науковці почали порівнювати схожість однояйцевих близнюків, які мають 100% спільної ДНК, з двояйцевими, які розділяють лише 50%. З того часу дослідження близнюків залишаються популярними.

Сьогодні науковці зійшлися на думці, що особистість складається з п'яти широких вимірів: відкритості, сумлінності, екстраверсії, доброзичливості та нейротизму. Часто їх називають "великою п'ятіркою" рис особистості. І численні дослідження близнюків вивчали, чи передаються ці риси генетично.

Комплексний метааналіз 2015 року, що охопив понад 2 500 досліджень близнюків, проведених між 1958 і 2012 роками, і майже 18 000 складних людських ознак, показав (що не дивно), що однояйцеві близнюки зазвичай більш схожі між собою, ніж двояйцеві. Але їхні особистості аж ніяк не однакові.

Для 568 ознак, що описували темперамент або особистість, дослідження виявило, що 47% відмінностей можна пояснити генетичними розбіжностями. Решту, дійшли висновку автори, слід віднести на рахунок впливів довкілля. Інші дослідження, схоже, це підтверджують - лише близько 40–50% відмінностей особистості є генетичними.

Дослідження близнюків завжди були неточною справою, часто спираючись на оцінки, засновані на відмінностях між близнюками та іншими членами родини. Але приблизно з 2010 року величезні кроки в генетиці почали відкривати нові захопливі шляхи для науковців, зацікавлених у вимірюванні відмінностей особистості.

Проблема "втраченої спадковості"

Людський геном - громіздка система: у ньому 23 хромосоми, що містять близько 20 000 генів. Вони, своєю чергою, поділяються на приблизно три мільярди "пар основ" - найменших одиниць генома, які зазвичай уявляють як пари літер, що розгортаються у певній послідовності.

Усі люди поділяють 99,9% своєї ДНК, а отже, лише мізерні 0,1% генома зумовлюють наші відмінності. Хоча це звужує поле пошуку для науковців, воно все одно залишає кілька мільйонів пар основ для аналізу.

Попри те що у 2000‑х роках геномні дані стали дешевшими й доступнішими, локалізувати джерела наших відмінностей у них виявилося значно складніше, ніж очікували.

Однак за останні 15 років спостерігається сплеск досліджень асоціацій на рівні всього генома - методу, який аналізує мільйони найдрібніших варіацій генома і намагається знайти зв'язки між ними та різними рисами особистості.

На ранніх етапах ці дослідження насилу стабільно ідентифікували варіанти ДНК, пов'язані з особистістю. Тепер ми розуміємо одну з причин: людські риси є "полігенними" - багато різних генетичних варіацій, кожна з крихітним ефектом, сумарно формують ознаку по всьому геному. Для таких складних рис, як особистість, ефекти можуть бути розподілені між тисячами варіантів ДНК.

Навіть при поєднанні різних варіантів ДНК вплив на особистість залишається меншим, ніж очікували. Оцінки спадковості для рис "великої п'ятірки" нині коливаються від 9% до 18% - значно нижче за 40%, які припускали дослідження близнюків.

Чим пояснити цю "втрачену спадковість"? Можливо, зі збільшенням кількості учасників і вдосконаленням дизайну досліджень та з поглибленням розуміння взаємодії генів будуть виявлені сильніші генетичні ефекти.

Наразі ж, порівнюючи оцінки спадковості з досліджень близнюків і геномних асоціацій, складно сказати, які ближчі до істини, зазначає Окбай.

"Імовірно, правда десь посередині", - каже вона.

А як щодо "виховання"?

Якщо "природа" може відігравати меншу роль, ніж вважали, виникає спокуса приписати більшу частину нашої особистості "вихованню": обставинам дитинства, людям навколо нас, подіям життя.

Виявляється, однак, що зрозуміти, як середовище формує особистість, так само складно. Оскільки дослідження показують, що особистості можуть змінюватися з часом, можна було б припустити, що виграш у лотерею чи втрата ноги спричинять трансформацію.

Але виявляється, разові великі життєві події мають лише незначний вплив на те, ким ми є. Такі чинники, як виховання або соціальні взаємодії, також пояснюють лише малу частку відмінностей особистості, знову і знову показують дослідження.

І хоч шлюб може зробити людину трохи менш відкритою, а народження дитини - маргінально знизити екстраверсію, окремо взяті, ці події не визначають нас значною мірою.

Доведено, що вплив певних видів дитячих травм передбачає психопатології та гірші когнітивні функції у подальшому житті, що може проявлятися в особистісних змінних, таких як підвищений нейротизм.

Проте негаразди, пережиті в дорослому віці, мають значно менші наслідки.

"Це й було найбільшим сюрпризом у цій галузі… що якщо у дорослому віці з вами стається велика травматична подія, вона не залишає такого значного сліду", - каже Брент Робертс, професор психології в Університеті Іллінойсу в Урбана‑Шампейн, США.

Популярна культура любить наратив травми - ідею, що ми зростаємо завдяки поганим подіям. Але "травма не робить вас тим, ким ви є", - каже Робертс.

А як щодо першого середовища, з яким ми стикаємося - перебування в амніотичному мішку? Зростає кількість досліджень, які свідчать, що стрес у матерів під час вагітності може впливати на темперамент ненародженої дитини - це частина гіпотези, відомої як "фетальне програмування".

Наприклад, дослідження 2022 року виявило, що у матерів із більшими коливаннями рівня стресу немовлята у тримісячному віці частіше виявляли страх, смуток і дистрес. Причини цього поки що не до кінця зрозумілі, хоча одним із кандидатів вважають епігенетичний механізм - тобто зміни експресії генів, а не самої ДНК.

Загалом дослідники дійшли висновку, що, окрім полігенності, відмінності особистості є "полісередовищними". Подібно до того як численні варіанти ДНК у сукупності дають певну ознаку, кожен наш життєвий досвід має невеликий ефект, які разом справляють більший вплив.

Генетичні чинники та чинники довкілля також взаємодіють способами, яких ми ще не повністю розуміємо. Зокрема, середовище, схоже, може активувати або вимикати певні генетичні схильності.

"Генетична схильність не означає, що в будь‑якому середовищі люди поводитимуться однаково", - каже Яна Інстінске, наукова асистентка кафедри психології Білєфельдського університету в Німеччині.

Шлях уперед

Це надзвичайно заплутані проблеми, але принаймні на генетичному фронті вчені заявляють про прориви завдяки новітнім дослідженням асоціацій на рівні всього генома.

Ключ - різке збільшення кількості учасників: найновіші роботи аналізують генетичні дані сотень тисяч або навіть мільйонів людей одночасно.

"Лише зараз у нас є достатня кількість індивідів і зразків генотипів, - каже Окбай. - За такої кількості малих ефектів потрібні справді, справді великі вибірки, щоб їх виявити".

Дослідження, проведені протягом останнього десятиліття, виявили сотні варіантів ДНК, пов'язаних із кожною з рис "великої п'ятірки".

"Нині чимало зусиль спрямовано на залучення геномів дедалі більшої кількості людей, щоб ми могли відкривати більше генів і розвивати напрацювання попередників", - каже Деніел Леві, доцент психіатрії Єльського університету в США.

Водночас, додає Леві, потрібні дослідження людей із неєвропейським походженням.

"Існуватимуть дуже важливі культурні відмінності, які ми втрачаємо, зосереджуючись майже виключно на одній групі", - зазначає він.

Ми все ще далекі від точного розуміння того, що саме крихітні варіації на сторінках нашого генетичного коду говорять про формування особистості. Проте деякі цікаві результати вже з'являються.

Наприклад, дослідження Леві припустило, що CRHR1 - ген, пов'язаний із регуляцією реакції організму на стрес, - тісно пов'язаний із нейротизмом у тканинах нервової системи. Раніше цей ген пов'язували з психіатричними захворюваннями, зокрема депресією, тривожними розладами та ОКР, які також асоціюються з нейротизмом. Це свідчить про тісний зв'язок цієї риси особистості з тим, як організм природно реагує на стрес.

Інше дуже очікуване дослідження, яке нині проходить рецензування, надає докази на користь теорій, що локалізують "осередок" особистості у префронтальній корі - ділянці мозку, відповідальній за складні функції, зокрема планування та ухвалення рішень.

Воно виявило, що асоціації для всіх рис "великої п'ятірки" (за винятком доброзичливості) збагачені в генах, що експресуються в цій частині мозку.

Цікаво, зазначає дослідження, що оскільки дофамінергічні нейрони не входили "до числа найбільш збагачених типів нейронів", це може кинути виклик нейробіологічним теоріям особистості, які відводять дофаміну надмірну роль у медіації екстраверсії та відкритості.

Залишається безліч застережень і невідомих, навіть у найбільш вивчених сферах поведінкової генетики, таких як зв'язки між насильством і так званим геном воїна.

Дослідження показують, що в деяких групах чоловіків як наявність певних модераторних генів, так і певні фактори ризику довкілля (наприклад, жорстоке виховання) можуть підвищувати потенціал насильницької поведінки в окремих сценаріях.

Але результати далекі від однозначності. Дотепер спроби звести людську поведінку до жменьки генів або життєвих подій зазнавали невдачі. Виявляється, люди набагато складніші.