То чи є перемир'я? Тиша над Близьким Сходом оманлива - гра ще не закінчена

Яким би не було перемир'я - досягнутим чи зірваним - близькосхідна шахівниця ще далека від моменту, коли фігури остаточно займуть свої місця.

Найбільше, на що можуть розраховувати переговори про припинення вогню за посередництва Пакистану, - це обережна надія на те, що і Сполучені Штати, і Іран по-своєму зацікавлені в зупиненні війни.

Втім, головна проблема - майже повна відсутність довіри.

Між сторонами немає спільної мови, немає навіть мінімального підґрунтя для компромісу.

До того ж Ізраїль, який виступає повноцінним союзником Сполучених Штатів у цій війні, різко посилив удари по Лівану, ще більше ускладнивши й без того крихку ситуацію.

Президент США Дональд Трамп уже говорить про війну в минулому часі - як про справу, що нібито завершена. Він оголосив перемогу і тепер шукає зручний вихід із ситуації.

У його календарі - державний візит короля Чарльза III, а згодом саміт із головою КНР Сі Цзіньпіном.

Попереду також листопадові проміжні вибори.

Літній сезон відпусток у Сполучених Штатах теж не сприяє продовженню війни: політиці потрібні стабільні ціни на пальне, а не стрибки на нафтовому ринку.

Урочисті візити, міжнародні саміти та вибори погано поєднуються з воєнними кампаніями.

В Ірану свої причини прагнути паузи. Режим залишається демонстративно стійким: він і далі здатен запускати ракети та дрони, а його "цифрові бійці" заповнюють соціальні мережі відео, згенерованими штучним інтелектом, у яких висміюють Дональда Трампа.

Втім, країна зазнала серйозних втрат. Міста частково паралізовані економічно, і режиму потрібен час на перегрупування. Переговори в Пакистані Тегеран має намір використати не для поступок, а для зміцнення власних позицій.

Пакистанські посередники, яким доведеться курсувати між делегаціями, стикаються із завданням майже неможливим: позиції сторін розходяться максимально далеко.

У Дональда Трампа - план із 15 пунктів, офіційно не оприлюднений; джерела описують його радше як документ про капітуляцію, ніж як основу для переговорів. В Ірану - власний 10-пунктовий план, що містить вимоги, які Сполучені Штати раніше послідовно відкидали.

За таких умов навіть мінімальна домовленість - це не мир, а радше угода про продовження розмови.

Але й це вже успіх, бо без неї будь-яке перемир'я перетворюється лише на паузу перед новою хвилею війни.

Нова й одна з найгостріших точок напруження - відкриття Ормузької протоки, вузького виходу з Перської затоки.

Контроль над нею дає Ірану важіль впливу на світову економіку.

Відкриття водного шляху, яким до війни щодня проходили сотні суден, перетворилося на центральне питання переговорів. Через протоку проходило близько п'ятої частини світових поставок нафти й газу, а також критично важливі продукти нафтохімії: від добрив до компонентів для напівпровідників.

Для Ірану це не просто транспортна артерія, а стратегічна зброя. В обмін на поступки він прагне закріпити за собою контроль над протокою, а також вимагає виведення американських баз, репарацій, відновлення збагачення урану та скасування санкцій.

Але домовитися про це буде не простіше, ніж про ядерну програму.

Ілюзії перемоги

Сполучені Штати та Ізраїль не очікували, що вже на початку квітня їм доведеться обговорювати перемир'я - після того, як 28 лютого вони самі ініціювали війну масованими ударами, внаслідок яких загинули, з-поміж іншого, високопоставлені представники іранського керівництва.

Дональд Трамп розраховував на швидкий успіх - майже як в операції із затримання лідера Венесуели Ніколаса Мадуро та його оточення в січні.

Передбачалося, що загибель верховного лідера Ірану Алі Хаменеї призведе до колапсу режиму. Ці розрахунки виявилися помилковими.

Його син Моджтаба після того, як був названий наступником, не з'являвся на публіці; ширяться чутки, що він зазнав тяжкого поранення під час тієї ж атаки, в якій загинули його батьки, а також, за повідомленнями, сестра, дружина та один із синів.

Але - з новим верховним лідером чи без нього - іранська влада продемонструвала рівень стійкості, який став несподіванкою для Дональда Трампа.

Тепер представники Трампа, зокрема віцепрезидент Джей Ді Венс, змушені вести переговори з тими, кого вони вважали вже переможеними.

Ормузький фактор

Війна, розпочата Сполученими Штатами та Ізраїлем, уже змінює політичну карту Близького Сходу.

Іран, попри втрати, зберіг здатність завдавати ударів. Це означає, що тактичні успіхи Сполучених Штатів та Ізраїлю не перетворилися на стратегічну перемогу.

Ба більше, Іран продемонстрував, що перекриття Ормузької протоки дає йому потужну стратегічну перевагу - ту саму, яку Дональд Трамп або недооцінив, або до кінця не усвідомив, дослухаючись до аргументів прем'єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу на користь війни з Іраном.

Сам факт блокади протоки не мав стати несподіванкою: Іран і раніше погрожував цим кроком, а в перші роки існування Ісламської Республіки вже порушував постачання нафти під час війни з Іраком у 1980-х.

Подібні сценарії блокування протоки неодноразово прораховувалися військовими відомствами різних країн, залежних від постачання нафти. Однак це не зупинило стрімке рішення Дональда Трампа вступити у війну, яка сьогодні виглядає вкрай ризикованою.

Тепер Іран розглядає можливість закріпити контроль над протокою на постійній основі - аж до вимог дозволу на прохід кожного судна.

Деякі судна, яким усе ж дозволили пройти, вже отримали багатомільйонні "збори". Якщо така практика триватиме, вона може приносити мільярди - перспектива, яка викликає занепокоєння в арабських державах Перської затоки.

Додаткову загрозу світовій економіці створюють хусити в Ємені - союзники Ірану. Під час війни в Газі вони показали, що здатні блокувати Баб-ель-Мандеб, вузьку протоку на південному вході до Червоного моря.

Саудівська Аравія частково зменшує ризики, перенаправляючи нафту трубопроводами до портів на узбережжі Червоного моря, звідки вона йде в Азію. Але й цей маршрут опиняється під загрозою, якщо хусити перекриють південний вихід через Баб-ель-Мандебську протоку.

Аятола Алі Хаменеї, верховний лідер, який загинув на початку війни, поєднував жорсткий антизахідний курс із репутацією обережного політика.

Нове покоління керівників - переважно з Корпусу вартових Ісламської революції - поділяє його погляди, але не завжди діє так само обережно й виважено.

Для них саме виживання вже дорівнює перемозі - теза, яку активно просуває офіційна пропаганда. І тепер режим отримує шанс відновити втрачені під час війни позиції.

Амбіції Нетаньягу

Додаткову складність створює позиція Ізраїлю.

Прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу, попри роки жорсткої риторики, довгий час вважався обережним політиком - аж до атак ХАМАС 7 жовтня 2023 року.

Після цього він фактично перейшов до логіки війни. Нетаньягу не раз заявляв, що Ізраїль використає свою військову силу й технологічну перевагу, щоб змінити баланс у регіоні на свою користь і підсилити безпеку країни.

Для сусідів це зробило Ізраїль головним джерелом нестабільності на Близькому Сході.

Головна мета Нетаньягу - послабити Іран і позбавити його можливості загрожувати Ізраїлю, напряму або через союзників.

Його прагнення продовжувати удари по ліванському союзнику Ірану - "Хезболлі" - може зірвати переговори про перемир'я.

Вже у перший його день Ізраїль завдав масованих ударів по Лівану. За даними міністерства охорони здоров'я в Бейруті, загинуло понад 300 людей.

Після цього Іран заявив Сполученим Штатам, що перед ними вибір - або перемир'я, або повернення до війни. Ізраїльська преса повідомляла, що Дональд Трамп нібито вимагав від Нетаньягу стриманості.

Той формально погодився на прямі переговори на прохання Лівану, але водночас наказав продовжити авіаудари.

Сторони по-різному трактують навіть саму суть перемир'я.

Іран і Пакистан заявляють, що воно також стосується Лівану. Ізраїль і США це заперечують.

Британія та інші країни-спостерігачі вважають, що має стосуватися.

Через це виникає плутанина, яка показує, що цілі Дональда Трампа у цій війні залишаються нечіткими.

Ізраїль каже, що б'є по "Хезболлі", але багато ліванців вважають, що під удар потрапляє весь Ліван.

Ізраїль уже контролює частину півдня країни, місцеві жителі змушені залишати домівки, які потім руйнують - як це раніше було в Газі.

Наслідки війни виходять далеко за межі регіону.

Країни Перської затоки, які роками вкладали гроші у розвиток бізнесу, туризму та авіації, вже відчули результати іранських атак і тепер переглядають відносини із США. Вони не відмовляються від Вашингтона, але хочуть менше залежати від нього у питаннях безпеки.

Китай і Росія уважно стежать за ситуацією. Дональд Трамп у цей час посилює тиск на союзників по НАТО, заявляючи, що вони недостатньо допомагають США.

Пекін, який залежить від близькосхідної нафти, вже підштовхує сторони до переговорів і надалі робитиме це, використовуючи на свою користь слабкі місця американської політики.

Всередині Ірану ситуація складна: через інтернет-блокади люди майже відрізані від зовнішнього світу після тижнів бомбардувань і страху. Ще нещодавно Трамп і Нетаньягу говорили про шанс для опозиції змінити режим, але зараз про це майже не згадують.

Тепер головна реальність для іранців проста: майбутнє буде важким, а режим, який править майже 50 років, залишається сильним і готовим жорстко придушувати будь-який спротив.