Тревел-блог: на край світу у пошуках себе

Росія, Китай, В'єтнам, Камбоджа, Таїланд, Малайзія, Сингапур, Індонезія, Папуа-Нова Гвінея, Австралія, Нова Зеландія... Це не зачин до пригодницького роману. Це реальна історія, хоча її герой інколи і нагадує знайомі з дитинства ліричні образи.

Колись Сергій Онищенко працював весільним фотографом у Харкові. Але одного дня таке життя йому обридло, і з фотокамерою та гітарою він рушив у далеку дорогу.

Остання його подорож почалася майже 2,5 роки тому, а додому він повернувся цієї осені. За плечима - півтора десятка країн і 250 концертів під псевдо <link type="page"><caption> Make like a tree</caption><url href="https://www.facebook.com/makelikeatreeband" platform="highweb"/></link>.

Про зустрічі із незнайомим і пошуки самого себе мандрівний артист розповів ВВС Україна, вже фактично почавши нову подорож.

Текст і усі фото далі - Серія Онищенка.

У центрі уваги

Коли я починав свою подорож, то мав лише 1000 доларів. Я планував подорожувати декілька років і хотів займатися тільки музикою. Це була така собі угода із самим собою. Я навіть був готовий грати просто неба, але у підсумку мені вдалося влаштувати багато повноцінних концертів. Я не просив багато. Вирішив звести свої витрати до мінімуму, і мені вдалося.

Між містами я подорожував автостопом, жив в організаторів концертів або за допомогою каучсерфінгу. Тож гроші я витрачав тільки на нові струни для гітари, їжу, громадський транспорт і візи до інших країн.

Люди охоче купували мої диски та світлини, розуміючи, що тим самим продовжують мені подорож. Коли у мене закінчувалися матеріали, я йшов до найближчої типографії та друкував новий наклад. Це був цікавий досвід - вперше у житті я зміг годуватися за рахунок пісень. Це неймовірно.

А ще під час подорожі я на собі переконався, що багатий то не той, хто має купу грошей, а той, кому мало треба. І інколи мені здається, що я один з найбагатших людей у світі.

А потім почалися ті події в Україні. Мені здавалося, що я повернуся зовсім до іншої країни - новини, які долітали до мене в Азії, шокували. Я вперше зіткнувся з тим, як мало люди знають про Україну за її межами, та як спотворюються повідомлення, проходячи через декілька прес-служб.

Було дивно, що доки Україна не опинилася у центрі уваги через конфлікт, про неї мало хто знав. Коли я казав "I'm from Ukraine" (Я з України. - Ред.), більшість людей чули "I'm from UK" (Я з Об'єднаного королівства. - Ред.). Коли ж я починав пояснювати, то усі все одно думали, що Україна - то західна частина Росії. Але все неймовірно змінилося після того, як Україна з'явилася у новинах та газетах по всьому світу - вже ніхто не сприймав мене за когось "from UK".

Я пригадую, коли два місяці жив у Папуа-Новій Гвінеї, у кожному числі газет була якась стаття про Україну. Люди просили мене розповісти більше про те, як ми живемо, бо правдивої інформації англійською про нашу країну дуже мало, і це створює величезний інформаційний вакуум.

Багато людей думали, що я втікаю від того, що коїться вдома, у пошуках кращого місця для життя, але я просто дивився на світ. Мої мандри стали способом пізнання самого себе - я завжди вважав, що дорога навчить тому, чого не навчать усі університети світу разом.

Хтось із моїх друзів повернувся додому, аби намагатися допомогти. Звичайно, я теж хвилювався за близьких в Україні, але я не міг би їм ніяк допомогти, повернувшись додому. Я вважаю, що усі зміни починаються із себе. Якщо я працюватиму над собою, то це і буде допомогою усім, хто мене оточує.

А коли я все ж повернувся, то виявилося, що ззовні для мене нічого суттєво не змінилося. Радше змінився я сам.

Я скучив за домом, за друзями, за дрібницями, які жодного разу не помічав перед тим, як вирушити у подорож. Як би дивно це не було, але мені, наприклад, просто до сліз радісно купувати яблука у бабусь у переході метро.

Шлях до себе

Зараз для мене настав момент, коли я скрізь почуваюся, ніби вдома. Зона мого комфорту звузилася до мінімуму. Тож найважчими насправді були не побутові нюанси, а пізнання своїх темних сторін. Під час мандрів опиняєшся у ситуаціях, коли у тобі проявляється щось, про що навіть не підозрював. Але, водночас, це й гарний шанс попрацювати над собою. Байдуже, скільки кілометрів та країн я здолав, - найголовнішим та найважчим шляхом є той, який ми проходимо всередині.

Подорожуючи, я усвідомив, що люди усюди однакові. Звичайно, є певні розбіжності, але загалом ми усі маємо ті самі мрії, потреби та бажання. Незважаючи на те, який у нас колір очей та шкіри, і в якому кліматичному поясі ми живемо. Інколи хіба що трохи відрізняються масштаби потреб - комусь, щоб дістати собі їжу, достатньо сходити до супермаркету, а хтось мусить лізти на пальму, але врешті результат є однаковим. Ці двоє різних за побутом людей прийдуть до одного і того ж - втамують голод і, можливо, на якийсь час стануть трохи щасливішими. Мені здається, що ця однаковість мусить усіх нас об'єднувати. Усі люди у будь-якій країні хочуть щастя собі та ближнім, і якби усі про це пам'ятали, не було б ніяких війн.

Аби розповісти, що мене вразило найбільше, слід пригадати про одного хлопця, якого зустрів у Новій Зеландії. Він прийшов до мене на концерт, точніше приїхав на візку. Джонатан - так його звуть - неймовірно позитивна людина. З юності він мріяв літати (зараз йому приблизно 30). Так він почав стрибати з парашутом. Згодом став успішним інструктором, здійснивши понад 10 тисяч стрибків. Але у нього була й інша мрія - плавати на власному човні океаном. Тож у вільний час він читав книжки із кораблебудування і почав майструвати свій човен. Через кілька років усе було готово.

Джонатан хотів закінчувати із кар'єрою інструктора, але під час одного зі стрибків у зв'язці з іншою людиною підступні вітри перекрутили парашут, і земля почала швидко наближатися до них. Останньої миті Джонатан зумів зробити так, аби його партнер приземлився на нього. Це врятувало йому життя. Він пішов додому зі своєю дружиною та сином. А Джонатана відвезли до лікарні із переломом хребта.

Лікарі сказали, що він більше ніколи не ходитиме. Страшний удар. Але потім він збагнув, що та подія була найкращим, що траплялося у його житті. Усе перевернулося з ніг на голову. Цінності абсолютно змінилися. Він не впав у відчай, а раптово вирішив здійснити неможливе - навчитися керувати човном, попри нездатність ходити. Вітрила замінили йому ноги, і у підсумку він сам переплив Тихий океан.

Після цього я ще раз збагнув, що усі перешкоди лише у нашій голові, і треба рухатися назустріч мрії, хай там що.

А взагалі, коли я приїхав до Австралії, мені одразу кинулася в очі неймовірна кількість людей з обмеженими можливостями усюди. І я подумав, що у їхній країні якісь проблеми. Але потім зрозумів, що усе навпаки - там усе облаштоване для людей, і навіть якщо вони обмежені у чомусь фізично, вони все одно почуваються повноцінними частинками суспільства. У своїх візках вони усюди - у супермаркеті, у метро, у парку, у ресторані, вони усміхаються, радіють життю, і в якийсь момент ти просто перестаєш помічати їхні фізичні вади. В Україні таких людей може навіть більше, але ми бачимо лише маленьку їх частину, бо усі вони сидять вдома та не маюсь змоги банально прогулятися у парку.

Без слів

Мені пощастило, бо музика - це те, що розуміють в усіх країнах, незважаючи на мови та віросповідання. Щоразу граючи свої пісні, я відчуваю дуже міцний зв'язок зі слухачами, і важливо, аби вони відчували те саме. Було неймовірно приємно, коли у Китаї після концерту підходили люди, які англійською могли сказати тільки "Hello", та за допомогою технологій ми все ж могли спілкуватися. Вони розповідали, як їм сподобався мій виступ - хоч вони й нічого не зрозуміли із лірики, все ж змогли відчути, про що я співав.

У побуті теж немає нічого складного. За допомогою жестів та поглядів можна багато чого пояснити, а часом навіть знайти друзів. Інколи мені здається, що мова - це найгірший інструмент комунікації. Адже навіть спілкуючись із близькими, ми все одно дуже часто не розуміємо одне одного. Одного разу я жив у хлопця з Китаю. Він не розмовляє жодною із мов, які я знаю, але є хорошим фотографом. Він розповідав про своє життя за допомогою фото. Ми знайшли спільну мову. Тож інколи без слів можна зрозуміти набагато більше, ніж спілкуючись однією мовою.

Чому я повернувся додому сама зараз? Зазвичай я нічого не планую і прислухаюся до внутрішнього голосу, який завжди має рацію. Цього разу він підказав, що вже час повертатися. Я відчуваю, що моє місце зараз саме тут.

Днями я уклав угоду з музичним лейблом, який допоможе мені випустити новий альбом. 3 грудня він офіційно вийде у Німеччині та Новій Зеландії. На його підтримку я вже почав тур Україною та Росією, а далі - Європа.

Але, як я вже казав, плани постійно змінюються, тож завтра я, можливо, прокинуся і вирушу на Мадагаскар.

Мені подобається свобода. Напевно для мене найважливіше у житті - робити те, що хочу, незалежно від планів.