"Не побачив жодної переваги, щоб лишитися за кордоном". Історії молодих українців, які виїхали через війну

"Мені постійно сниться Україна", - каже 20-річний Данило, який вже чотири з половиною роки живе в Німеччині.

Щойно закінчиться війна, він мріє приїхати додому, де залишилися його мама, тато і кіт Арчибальд.

У своєму рідному Дніпрі він не був з березня 2022 року. Відколи на порожній, промерзлій парковці "Епіцентру" батьки посадили його в авто знайомих, з якими хлопець поїхав до Німеччини.

Він каже, що найбільше скучив за українською мовою.

"Коли ти просто йдеш містом і бачиш вивіски своєю мовою, коли ти можеш прийти на пошту, до лікаря й одразу все зрозуміти".

Данило – один із майже півтора мільйона молодих українців, які виїхали за кордон після того, як Росія вторглася в Україну в лютому 2022-го.

За даними Євростату, на травень 2026 року в європейських країнах під тимчасовим захистом проживали 4,38 млн українців. Це найбільша хвиля вимушеної міграції в сучасній історії України, і близько третини цих людей - молодь віком 18-34 роки.

Багато з них поїхали ще дітьми, підлітками, не плануючи еміграцію і сподіваючись незабаром повернутися в Україну.

Але вони встигли закінчити школу, вивчити мову, вступити до університету, знайти роботу, друзів, кохання. Вони дорослішають далеко від України, формуючи нову велику українську діаспору, що простягнулася від Польщі до Канади.

Виїзд такої кількості молоді, в тому числі молодих жінок, може кардинально змінити майбутнє населення країни.

В одному з останніх інтервʼю директорка Інституту демографії Елла Лібанова сказала, що Україна через війну й вимушену міграцію вже втратила значну частину людського та освітнього потенціалу, а демографічні наслідки цього відчуватимуться багато років.

Уряд, тим часом, підраховує, що для економічного зростання Україні в наступні 10 років потрібно додатково залучити близько 4,5 млн працівників. І в пріоритеті - не трудові мігранти, а повернення додому громадян, які виїхали за кордон.

Але на питання, де ваш дім, молоді люди, з якими говорила BBC News Україна, кажуть, що він вже і тут, і там, а можливо - ніде конкретно.

Як дорослішання в інших країнах змінює ідентичність молодих українців? Що дається найскладніше, за чим вони сумують в Україні, як підтримують з нею звʼязок і, головне, як бачать своє повернення?

"Заздрю людям, які живуть в своїй країні"

Данило живе зараз в Геттінгені – старому університетському місті на півдні Нижньої Саксонії. Він вивчає економічну інформатику в одному з найвідоміших німецьких вишів.

До цього він чотири роки прожив у Гамбурзі, в родині подруги його батьків. Там він провчився в двох школах, на мовних курсах і в коледжі, який мають закінчити всі іноземці перед вступом у німецький університет.

Але він досі памʼятає кожну хвилину на парковці "Епіцентра", де попрощався з батьками.

"Тато і мама – лікарі, вони вирішили залишитися в Україні, бо потрібні там, а мені сказали: "Ти їдеш". Ну я відповів: "Якщо треба, то так".

У 16 років Данило вперше їхав сам через всю Європу.

Він пригадує, як його все дивувало - інші люди, інший спосіб життя, традиції, гарні міста, інфраструктура. "Це абсолютно нові емоції".

Між тим, одним із найбільших викликів досі залишається мова. Хоча Данило склав іспит з німецької на рівні С1 (вільне спілкуватися на побутові й професійні теми), він досі не відчуває, що йому легко розмовляти.

"Перед тим, як піти в якусь адміністрацію, ти завжди в голові прокручуєш, що і як будеш казати, - ділиться він. - Декого розумієш краще, а є такі, начебто і говорять просто, але ти сидиш і взагалі нічого не розумієш".

"Коли я прийшов на лекції в університет, відсотків 60 з того, що розповідали викладачі, я не розумів", - каже він.

Усі близькі друзі Данила - українці, серед німців - поки лише знайомі.

"В мене з'явилося відчуття, що люди хочуть дружити з себе подібними, я маю на увазі одну країну, одну культуру", - каже він.

Всюди, де він вчився, українці трималися українців. Данило пояснює це не лише мовним барʼєром. Іноземцю складно знайти друзів, і це одна з причин, чому імміграція – це важко, додає хлопець.

Утім, він зауважує, що німці – толерантні і що він ніколи не стикався в Німеччині з ксенофобією, принаймні відкритою.

Данило каже, що чотири роки самостійного життя за кордоном "загартували" його і "наповнили величезним досвідом".

"Одна справа, коли ти поступово плануєш кудись переїжджати, інша – коли тебе отак різко витягнули й ти не маєш можливості повернутись".

Батьки навідують хлопця в Німеччині щороку, але сам він в Україну жодного разу не приїжджав. Він каже, що по-перше, Дніпро "не найбільш безпечне місто", а по-друге, він не впевнений, що дозвіл на виїзд хлопцям до 22 років у будь-який момент не скасують.

"Я по-доброму заздрю людям, які можуть жити все життя в своїй країні, яким не треба переїжджати", - додає Данило. Він сумує за батьками, місцями, де виріс, і розповідає, що часто бачить Україну в снах.

Після завершення навчання Данило хотів би переїхати до іншої країни, можливо англомовної.

Але на питання, чи повернеться він в Україну, він поки що не знає відповіді.

Крім безпеки, на його думку, мають бути економічні перспективи – "робота, можливість гарного заробітку". Він додає, що його також відлякують проблеми із дотриманням законів та корупція.

"В Україні я вже іммігрант"

Між тим, шлях інтеграції в іншій країні може відрізнятися від того, що переживає Данило.

Роман приїхав до Канади в 2023 році, коли йому було 17. Зараз він завершує навчання в університеті Альберти в Едмонтоні за фахом міжнародний бізнес і планує карʼєру в уряді провінції.

Хлопець з містечка Калуш в Івано-Франківській області, де у його батьків був бізнес. Коли почалася війна, його мама дізналася, що українцям дають візи в Канаду, і вирішила "здійснити свою давню мрію".

Проте на інший континент Роман добирався сам. Тато відвіз хлопця у Стрий, де він сів на автобус до Парижа і їхав цілий день, переночувавши у французькій столиці, Роман добрався до аеропорта і полетів в Монреаль, а звідти – вже в Калгарі. Свого батька з того часу він не бачив.

"Я вперше виїжджав сам за кордон, я мав летіти через океан також сам. У мене був сильний мандраж і мені було дуже сумно їхати від тата, який залишився в Україні".

Батьки допомогли Роману оплатити перший рік навчання в університеті - вища освіта в Канаді платна. А потім хлопець зміг отримати стипендію і почав працювати. Спочатку в магазині, потім баристою, зараз він консультує міжнародних студентів в університеті.

Усі три роботи він знайшов через знайомих. Це звична ситуація в Канаді, каже Роман, "якщо ви нікого не знаєте, знайти роботу важко".

Облаштуватися в перші місяці після приїзду Роману і його мамі допомагала українсько-канадська родина, з якою вони познайомилися через греко-католицьку церкву. В Едмонтоні й взагалі в Альберті велика діаспора українців, які приїхали туди ще після Першої світової війни, розповідає Роман.

Але тепер більшість його друзів – канадійці.

"Мені завжди якось легше було знаходити спільну мову з канадійцями. Вони більш відкриті, більш толерантні, мені здається".

Утім, на питанні, де, за його відчуттями, зараз його дім, хлопець "зависає".

"Я не знаю, де зараз мій дім, бо серед канадійців я все ще іммігрант, у мене є акцент, мої погляди відрізняються від їхніх, зрештою я виріс в Україні", - каже Роман.

"Але я також уже не відчуваю себе повноцінно українцем, я не був в Україні під час війни (останні три роки. – Ред.), я вже не знаю, що там відбувається. З українцями, які сюди приїжджають зараз, я вже відчуваю різницю в світогляді".

Він каже, що повернення в Україну було би для нього як нова імміграція.

"Це як починати життя з самого початку, - каже він. - В мене там вже немає ні друзів, ні толком знайомих. Я не знаю, чи знайшов би там роботу. Я не вчився там в університеті. В мене немає жодного українського досвіду".

В Україні він сумує за безтурботністю дитинства, за знайомими вулицями і їхнім запахом. Але свою майбутню карʼєру в Україні не уявляє.

"Якби я поїхав в Україну, чи зміг би я працювати там в уряді? Напевно, ні. Мені здається, там занадто складно працювати… Занадто багато нечесних людей… я просто відчуваю, що мене там зʼїдять заживо".

Він додає, що якби не війна, він не поїхав би з України і зізнається, що "з егоїстичної точки зору, війна дала йому більше можливостей".

Але він ніколи не хотів би, щоб це було ціною, яку платять українці, в тому числі його рідний дядько, який зараз воює на сході.

Покоління за кордоном

Шкільні й студентські роки – це вік, коли активно відбувається процес соціалізації через освіту, кажуть дослідники.

Підлітки засвоюють основні правила спілкування, культурні коди. Тривале перебування в чужому мовному та культурному середовищі впливає на формування особистості.

Як зауважують автори аналітичного звіту "Українські діти та молодь за кордоном", опублікованого в травні Національним інститутом стратегічних досліджень (НІСД) у 2026 році, вихованим у такому середовищі молодим людям буває важко порозумітися з іншими членами сім'ї. В разі повернення додому їхня реінтеграція буде складнішою, а зазнавши невдачі, вони можуть намагатися знову виїхати за кордон.

Соціологи вже говорять про нове покоління українців, яких сформувало дорослішання в інших країнах.

Дослідницька компанія Gradus Research визначає цих молодих українців як "багатомовних, відкритих світу та гнучких".

У 2025 році компанія провела серію глибинних інтервʼю з молоддю віком 18-30 років, яка виїхала за кордон після початку повномасштабної війни.

За словами засновниці і директорки Gradus Research Євгенії Близнюк, ці люди "не мають радянських контекстів, легко перемикаються між культурами та мовами й прагнуть до особистісного розвитку".

"Для них свобода - не просто базова цінність, а середовище існування… Вони формують власні життєві стратегії і все частіше обирають не "повертатися чи залишатися", а жити на кілька країн, поєднуючи різні ідентичності та професійні можливості", - йдеться у висновках дослідження, яким компанія поділилася з BBC News Україна.

Це не просто окрема група молодих людей, це вже велика діаспора, розпорошена по Європі і частково Америці.

За даними Міністерства молоді та спорту, майже 400 тисяч молодих українців отримали тимчасовий захист у Німеччині, близько 354 тисяч – у Польщі та 162 тисячі – у Чехії. За межами ЄС найбільше молоді виїхало до Канади – близько 106 тисяч, ще 85 тисяч перебувають у Великій Британії та 76 тисяч – у США.

Ще 1,35 млн українців за кордоном - це діти до 18 років, близько 22% із них – молодше 14, ще 8% – підлітки 14–17 років.

Дослідники також звертають увагу на гендерні відмінності в цій групі. Хлопців серед українських біженців дещо більше, ніж дівчат. Вони припускають, що однією з причин може бути бажання батьків убезпечити підлітків від майбутньої мобілізації.

Відплив юнаків з України посилився після того, як наприкінці серпня 2025 року уряд дозволив виїзд за кордон чоловікам віком 18-22 роки. За даними Центру економічної стратегії, у серпні-листопаді 2025 року за кордон виїхав і не повернувся майже кожен сьомий чоловік цієї вікової групи.

Водночас життя за кордоном для молодих українців пов'язане не лише з новими можливостями.

У дослідженні, опублікованому Міністерством молоді та спорту у 2026 році, три чверті молодих людей назвали виїзд за кордон головною втратою через війну. Серед жінок так вважали 80%, серед чоловіків – 61%.

Серед інших наслідків найчастіше називали погіршення психічного здоров'я (68%), розлуку із сім'єю (67%) та втрату або зниження доходу (43%). Також згадували розрив стосунків із друзями (42%) і смерть близьких (27%).

"Я почуваюся одночасно дуже вільною і дуже самотньою", - сказала про своє життя за кордоном одна зі співрозмовниць BBC News Україна, одеситка Еліна.

За словами дівчини, життя за кордоном, з одного боку, дало їй можливість побачити багато нового, ширше подивитися на свої можливості. І водночас їй бракує сім'ї, рідного міста, відчуття затишку, чогось знайомого.

Університетські спільноти

Тим часом українців за кордоном дедалі менше сприймають як особливу категорію, каже BBC News Україна Артем Рибальченко, який керує міжнародним відділом в Українській студентській лізі.

"Пройшов час шоку війни в очах більшості європейських країн. І тепер ми для них просто люди, що переїжджають, звичайні іммігранти".

Привілеї, які були спочатку, поступово скасовуються, як на державному, так і на місцевому рівнях. Українця тепер сприймають так само, як і будь-якого іншого громадянина третьої держави, який приїжджає на роботу чи навчання, каже Рибальченко.

Він студент четвертого курсу міжнародних відносин в Національному університеті Шевченка, але понад рік провів у Швеції, Франції та Бельгії, навчаючись на програмах академічної мобільності Erasmus Plus.

За словами Рибальченко, за останні роки європейські університети стали значно більш зрозумілим і доступним середовищем для українців. З одного боку, це сталося завдяки програмам підтримки українців, з іншого - змінилося саме ставлення до навчання за кордоном.

Парадоксально, але попри війну і закриті кордони Україна більше інтегрувалася в європейську студентську культуру, ніж це було раніше, каже Рибальченко.

Це підтверджує й статистика.

За даними НІСД, до 2022 року кількість українських студентів за кордоном була відносно стабільною, 70-75 тисяч на рік, але після початку повномасштабної війни різко зросла. У 2023/2024 навчальному році за кордоном навчалися вже 115,2 тисячі українців. А в порівнянні з 2013/2014 роком, їхня кількість зросла майже втричі.

У сусідніх країнах українці - найчисельніша група серед всіх іноземних студентів.

Навчання за кордоном для багатьох молодих людей "перестало бути чимось далеким і незрозумілим".

Багато хто оцінив переваги європейської освіти, але і сама можливість вчитися без повітряних тривог і в університетських аудиторіях замість онлайн, є достатнім аргументом.

"З мого досвіду в Страсбурзі - п'ять днів на тиждень навчання, потім ввечері стажування, після цього якийсь свій проєкт і це все в спокійних умовах, без стресу, а в той час в Україні у мене навчання два дні на тиждень очно, решта - онлайн, потім вночі тривога", - каже Рибальченко.

"На бачення майбутнього в короткій перспективі це сильно впливає", - додає він.

Він визнає, що мова і інтеграція в місцеві громади – це дуже непросто. Але в студентській спільноті це відчувається менше, адже європейські університети завжди були осередком більш прогресивних ідей, ніж суспільство загалом.

"Крім того, коли ти сфокусований на своєму навчанні, в принципі не важко знайти однодумців в університетській бульбашці", - додає він.

Тому середовищем інтеграції української молоді часто стають саме університети. Тут молодим людям простіше знаходити своїх, підтримувати звʼязок з Україною і створювати власні організації за кордоном.

Однією з них є Українська студентська ліга, яка обʼєднує понад 80 університетів в Україні і близько десяти молодіжних організацій в Польщі, Чехії, Австрії, Німеччині та інших країнах.

Українці за кордоном поступово змінюються як соціальна група, переконаний Рибальченко, який розвиває міжнародний напрямок Студентської ліги.

Ті, хто вивчив мову, створив соціальні зв'язки, знайшов роботу, почав будувати кар'єру, дедалі більше закріплюються в країнах проживання. Але вони все одно можуть зберігати українську ідентичність та зв'язки з Україною.

Ці молоді люди мають "унікальне знання контексту і контакти", необхідні для публічної дипломатії та просування української культури за кордоном, переконаний Рибальченко.

"Як закінчу навчання, повернуся"

Власне організація українських студентів в Празі врятувала від самотності Іллю, який в 2023 році приїхав на навчання до Празького економічного університету.

До Чехії хлопець переїхав із дівчиною, але нових друзів вони довго не могли знайти.

"Було тяжко зі спілкуванням, взагалі знайти когось, з ким можна було поговорити. Для мене як для дуже комунікабельної людини це було непросто".

Виходом стала організація Generation for Ukraine, яка спочатку була просто неформальним клубом українських студентів, де збиралися пограти в мафію. Але учасників ставало все більше, і наприкінці 2024 року вони зареєстрували організацію й почали отримувати гранти від уряду Чехії та ЄС.

Зараз Ілля керує фінансовим відділом організації. Крім навчання, він грає у волейбол, подорожує, фотографує, читає книжки, а також бере участь в україномовному дебатному клубі.

Ілля, який народився і закінчив школу у Вінниці, каже що за кордон не збирався, а планував вступати до Києво-Могилянської академії.

Але батьки наполягли, щоб він виїхав. За три роки він закінчив бакалаврську англомовну програму з міжнародного бізнесу і у вересні почав вчитися в магістратурі.

За час навчання Ілля двічі приїздив в Україну. "Якось на душі стало легше", - описує він свої враження від повернення додому, в свою кімнату та від зустрічі з родиною.

"Єдине, що відчув, Вінниця стала малою для мене. Раніше це здавалось велике місто, а тепер після Праги таке маленьке все там".

Ілля каже, що навчання в Чехії, і особливо в США, куди він їздив на семестр за обміном, змінило його уявлення про університетську освіту.

Найбільше його вразив практичний підхід у викладанні. В американському університеті, приміром, викладали фахівці, які самі працювали у відповідних сферах. Про фінансову кризу міг розповідати колишній керівник банку, який пережив її зсередини, а маркетинг викладав співробітник Apple, який запускав iTunes.

Попри цікаве і корисне навчання, знайти роботу в Чехії виявилося значно складніше.

Ілля розповідає, як під час стажування в компанії з трьома чеськими інтернами, контракт запропонували всім, крім нього. За його словами, після завершення стажування в нього було найбільше успішно виконаних проєктів, але отримати роботу не вдалося.

Ілля не знає, чи це було пов'язано з його українським походженням, але він також наводить й інші приклади, коли українцям було значно важче влаштуватися на роботу.

Водночас він розповідає про свою близьку подругу, яка залишилася в Києві й вступила до Могилянки. За час, поки Ілля навчався в Празі, вона "швидко пробилась по кар'єрних сходах" і зараз вже працює на керівній посаді.

Ілля каже, що дуже хоче повернутися в Україну після навчання, проте карʼєрні можливості – не єдиний аргумент.

Він каже, що побачив різні країни й не знайшов жодної переваги, яка б змусила його назавжди залишитися там.

"Звісно, багато в чому там краще, краща інфраструктура. Але нічого з цього, як на мене, не змінить так докорінно моє життя, аби я хотів відмовитися від почуття бути вдома, бути повноцінною особистістю в суспільстві".

Ілля визнає, що його бажання повернутися може бути не типовим. Він переконаний, що Україна після війни ризикує втратити багатьох молодих людей, але для себе бачить перспективу саме там.

Він сподівається, що його знання в галузі міжнародних інвестицій стануть в пригоді під час відбудови України.

"Я хотів би мати змогу долучитися до цих процесів і залучити якомога більше міжнародних бізнесів, які сюди прийдуть не просто використовувати дешеву робочу силу, а які справді допоможуть збільшити додану вартість, яку ми тут виробляємо, та збільшити економіку".

"І дуже сподіваюсь, що зможу допомогти цій країні".

Навіщо повертатися

Саме професійні можливості можуть бути одним із аргументів на користь повернення, вважає соціологиня та засновниця Gradus Research Євгенія Близнюк.

За кордоном молодому українцю складніше й довше будувати кар'єру через мовні та інші бар'єри, тоді як в Україні він має доступ до вже знайомого середовища і можливості швидше розвиватися.

"Вдома ці швидкі ліфти для молодих людей виглядають дуже привабливо. Велика група молодих людей, які лишаються в Україні, лишаються з цієї причини в тому числі", - каже дослідниця.

Втім, головними "магнітами" для молоді залишаються родина, друзі, звичне середовище та відчуття приналежності до української культури.

За даними дослідження Gradus, 45% молодих українців готові повернутися заради возз'єднання з родиною, 46% - щоб бути поруч із друзями та близькими, 38% - через сум за звичним життям і середовищем, 36% - щоб займатися улюбленою справою вдома, а 26% - щоб зробити внесок у перемогу.

Водночас головним "бар'єром" для молоді дослідники називають відсутність "картинки майбутнього".

Одного бажання повернутися недостатньо: молодим людям потрібні прозорі траєкторії освіти й кар'єри, передбачувані сервіси і безпека, а також можливість поєднувати життя в Україні та за кордоном, каже Близнюк.

За даними дослідження "Вплив війни на молодь в Україні", проведеного міністерством молоді та спорту, лише 22% молодих українців планують повернутися після завершення війни. Ще в 2023 році, таких було понад 60%. Приблизно третина опитуваних не визначилися, а отже, їхні рішення можуть залежати від умов, які запропонує Україна.

Для родин з дітьми, визначальним може бути вік дитини, показав аналіз Національного інституту стратегічних досліджень. Що старші діти, то менша готовність сімей повертатися.

Маленькі діти легше адаптуються до переїзду, тоді як для підлітків, які вже мають друзів і досвід навчання в іншій країні, повернення може означати стрес і труднощі з продовженням освіти.

За даними дослідження, лише третина підлітків хотіли би повернутися в Україну, тоді як серед вимушених мігрантів загалом цей показник перевищує 40%.

Прогноз НІСД також показує, як сильно кількість тих, хто повернеться, залежить від розвитку подій.

У разі перемоги до 2029 року в Україну можуть повернутися близько 3,5 млн людей. За сценарію крихкого миру - близько 2,3 млн, а якщо війна триватиме - лише близько 40 тисяч.

***

Ілля каже, що мама категорично проти його повернення під час війни, але батько, який працює хірургом, підтримує його плани.

"Я бачу, що він боїться за мене, боїться, що мене мобілізують, але він хоче, щоб я повернувся і підтримує це", - каже хлопець.

Тим, хто роздумує, повертатися чи ні, Ілля радить поставити собі два питання - чого ти максимум можеш досягти в Європі і ким ти можеш стати в Україні.

Звісно, нижня межа в Україні "тяжча", ніж в Європі, каже Ілля. Наприклад, в Чехії, на відміну від України, на мінімальну зарплату можна себе прогодувати і жити відносно комфортно.

"Але якщо ти готовий рости і розвиватися, якщо ти готовий прориватися, то верхня межа в Україні для тебе в рази вища", - переконаний він. Адже в своїй країні можна досягти значно більше, не боячись, що хтось іншої національності отримає те саме, доклавши при цьому менше зусиль.

"Якщо ти готовий пробивати стелю, повертайся в Україну", - сказав хлопець.