"Це єдине місце, куди я можу прийти до загиблого сина". Що буде з меморіалом на Майдані

Рано-вранці 26 березня 2026 року пані Лариса виїхала з Білої Церкви до Києва задля особливої зустрічі. Вона їхала до свого навіки 27-річного сина Костянтина Мерного, який з перших днів війни пішов на фронт.

Два роки тому Костянтин загинув, воюючи на Донеччині. Є свідки його останніх митей життя. Його тіло поки що не вдалося повернути. Портрет і прапорець сина на народному, стихійному меморіалі на Майдані Незалежності в столиці наразі єдине місце в світі, де мати може вшанувати сина.

Для неї це місце зустрічі з ним. Місце, де вона висловлює біль своєї втрати й горює.

"Я вважаю, що він заслужив бути тут серед героїв. Він теж герой. Мій син вчинив, як справжній чоловік", - каже пані Лариса крізь сльози.

Для багатьох українців це справді поки що єдине місце публічного вшанування та збереження пам'яті про рідну людину чи побратимів. Зокрема через те, що ще не вдалося повернути тіло для прощання та поховання.

Загалом цей тимчасовий меморіал, що задумувався як поле прапорців, нині переріс у велике народне місце пам'яті. Тут майже щодня додаються нові прапорці, банери чи портрети, яким щодалі тісніше в рамках газону на Майдані Незалежності.

Деякі військові підрозділи Сил оборони створили власні "острівці пам'яті" й доглядають конкретно їх.

Повномасштабна війна триває п'ятий рік - і виникає щодалі більше питань щодо того, як підтримувати цей стихійний меморіал. І чи варто запроваджувати уніфіковані правила, які хоча б частково цьому посприяли?

А також чи мали б держава й місто активніше долучитися до цієї справи, адже офіційні делегації й шкільні класи регулярно відвідують це місце?

Стан меморіалу

Сніжна й холодна зима 2025-2026 років сильно позначилася на стані прапорців та портретів.

Крім того, частина з них просто "потонула" в заметах.

Деякі мініатюрні державні стяги з іменами воїнів зовсім зносилися, а їхні держачки надломилися. Деякі портрети повністю вицвіли й впізнати зображену на них людину вже не можливо. Їх нема кому замінити.

Крім того, на меморіалі можна знайти унікальні об'єкти пам'яті, які можуть бути втрачені через негоду й час, що минає. Приміром, перші іменні прапорці Героїв України.

Волонтерка Наталія Климюк разом з чоловіком Олегом фактично самотужки щодня доглядають цей меморіал.

Разом із нею рахуємо імена на одному з обвітрених прапорців. На ньому записані позивні 20 військових із Третьої штурмової бригади.

Наталя знає тут історію майже кожного "острівця пам'яті", пам'ятаю, до кого із полеглих військових приходять, а до кого ні, може знайти конкретний іменний прапорець посеред тисяч інших. А це вже десятки тисяч імен, біографій, родин, фактів і деталей.

"Кожен прапорець - це ім'я. Для мене тут усі рівні. Я заради цих пацанів тут щодня", - каже Наталія. Вона регулярно прибирає дрібні гілки, опале листя, зів'ялі квіти та підбирає з багнюки прапорці. Це доводиться робити особливо у тих частинах меморіалу, за якими системно не доглядає той чи інший підрозділ або організація, або рідні. Визнає, що сильно втомлюється.

Питання рівності вшанування кожного полеглого воїна тут має свій прояв. Так, Наталія пригадує, як, наприклад, літні батьки не змогли пройти до місця вшанування свого сина, бо перед ним встановили портрети інших військових.

Іноді тут можна побачити й інші картини. ВВС спостерігала, як рідні загиблих військових одного з підрозділів Сил оборони побачили на своєму "острівці" новий великий стяг з іменем військового. Вони його не знали й припустили, що він з іншої бригади. Наталія попросила їх не переставляти його, адже той, хто встановив цей прапор, прийде до нього саме в це місце.

Офіційно за прибирання газону на Майдані Незалежності, а отже й цього стихійного меморіалу відповідає КО "Київзеленбуд". Там ВВС відповіли, що їхні працівники викошують, вигрібають та вивозять скошену траву з газону, де влаштоване місце пам'яті. Якщо є потреба, вивозять також сміття.

У КМДА також пояснили, що для розчищення території меморіалу знімають прапорці з місць, а потім повертають їх назад. Наскільки регулярно це роблять або ж коли проводили таке прибирання востаннє - не уточнили.

За словами Наталі, меморіал прибирають по краях здебільшого перед святами й візитами офіційних делегацій і президента України. Так, в річницю повномасштабного вторгнення РФ сюди приїжджала прем'єр-міністерка Данії Метте Фредеріксен. Перед тим полеглих воїнів тут вшанували український президент Володимир Зеленський та генсек НАТО Марк Рютте.

За кілька годин спостережень за життям меморіалу ВВС відзначило його різноманітні важливі функції: від просвітницької і дипломатичної до психологічної.

Тут можна спостерігати майже безперервний потік дуже різних відвідувачів.

"Діти, кладемо праву руку на серце!", - каже вчителька групі дітей. Сюди на заняття з сучасної історії України прийшов цілий клас.

Майже одночасно поруч із народним меморіалом припарковується ціла колона автівок. На Майдан виходять дипломати й бодігарди. Вони обходять меморіал по асфальтованих доріжках.

Згодом у супроводі рідних алеями поміж прапорів пройшов військовий на милицях. Він відвідав не лише своїх знайомих. Він прийшов до всіх - до тисяч полеглих на війні. Але ані на милицях, ані на кріслі колісному вглиб такого меморіалу ґрунтовими стихійними доріжками не дістатися. Тут фактично немає інклюзивного доступу до всіх частин меморіалу.

Водночас деякі підрозділи засипали камінцями чи гравієм стежини поруч зі своїми "острівцями".

"Я бачу час від часу військових, які стають тут на коліна й ридають. Для них це спосіб виразити свої емоції", - розповідає Марина, яка працює поруч, у квітковому магазині ТЦ Globus, та доглядає за місцем вшанування свого друга Станіслава Карбаня (позивний "Барс"), першого командира розвідки ДУК "Правий сектор". Принагідно може прибрати зів'ялі квіти чи навести лад поруч з іншими портретами, якщо потрібно.

Щодня Марина бачить, як на народному меморіалі з'являються нові прапорці. "До кінця війни, на мою думку, він має бути в нинішньому вигляді, щоб було видно масштаби війни", - переконана вона.

Пригадує, які випадки її тут особливо вразили. Дівчина, що годинами сиділа з патчем бригади міської бригади, слухала музику в навушниках і плакала. Або ж залишена кимось поруч із портретом блакитна крижма, пелюшка для хрещення маленьких дітей у церкві…

"Цей меморіал - це справді місце горювання та взаємної підтримки. І він має бути фокусом турботи з боку влади", - вважає Оксана Довгопола, дослідниця памʼяті, засновниця платформи Past Future Art.

Отже, якою є і якою мала б бути роль держави в справі утримання й розвитку стихійних меморіалів?

Роль міста й держави

Оксана Довгопола припускає, що стихійні меморіали, зокрема й столичний, можуть існувати ще доволі довго.

На її думку, такі тимчасові місця пам'яті точно функціонуватимуть до завершення війни, скільки б вона не тривала. Потреба в них зберігатиметься також доти, доки не буде сформована комплексна державна політика пам'яті.

Нині в Українському інституті національної пам'яті (надалі - УІНП) працюють над рамковим документом про вшанування пам'яті про війну за Незалежність України та загальними засадами державної політики в царині меморіалізації.

"Держава має взяти на себе відповідальність. Але їй складно це зробити, бо не вона ініціювала цей меморіал. Наші державні органи вміють пояснювати, чому вони не можуть це зробити. Втім, історія таких меморіалів - це про діалог. Зрештою, держава вже використовує цей меморіал, але нічого не віддає назад", - вважає Оксана Довгопола.

І додає, що меморіал варто централізовано та комплексно прибирати не лише до приїзду політиків та важливих делегацій. "Перед їхнім приїздом можна його почистити. Чому не робити це кожен день?" - зауважує вона.

ВВС звернулася за коментарями до мінветеранів щодо сьогодення та майбутнього стихійного меморіалу. Там нам відповіли: це питання не до них - а до мінкульту. Питання щодо безбар'єрного доступу варто скерувати також до цього відомства, а конкретні інклюзивні маршрути має розробити влада Києва й міністерство розвитку громад та територій.

В мінкульті нам відповіли, що насправді ці питання відтепер варто адресувати не їм, а УІНП. Раніше він підпорядковувався цьому відомству. З січня 2026-го його напряму координує Кабмін.

"Це стихійний об'єкт, тому держава не зобов'язана робити якісь дії щодо нього. Щодо його дослідження та спостережень, то робітники УІНП в силу своїх фахових компетенцій це роблять", - відповів на запит ВВС Іван Стичинський, співробітник УІНП.

Одне з основних обмежень для активнішої ролі держави - воєнний стан.

"Виникає потреба верифікувати дані полеглих воїнів, які там вшановані. Нині це неможливо зробити через правові обмеження воєнного стану. До його завершення ми це не можемо провести", - наголошує Іван Стичинський.

І додає, що як тільки будуть введені якісь уніфіковані правила, це означатиме певні обмеження. Наприклад, що не можна буде встановлювати банери чи портрети, а лише прапорці, але дехто може не погодитися з такими правилами.

Таке трапилося, коли була спроба врегулювати розміщення фото на Стіні пам'яті полеглим за Україну на мурах Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві.

На думку Оксани Довгополої, УІНП міг би надалі задати певні правила та стратегію співпраці держави, рідних полеглих захисників та захисниць, громадянського суспільства та експертного середовища в питаннях меморіалізації. І наразі одним із них є стан та подальша доля народних меморіалів.

Досі питання стихійного меморіалу на Майдані порушували час від часу на Координаційній раді з підготовки та впровадження концепції меморіалізації у місті Києві учасників та подій російсько-української війни. Про це ВВС розповіли родичі загиблих військових, які співпрацюють з цією радою. Втім, якихось системних напрацювань щодо стихійного меморіалу наразі немає.

Фахівці з меморіалістики та комеморації (процес увічнення пам'яті про визначні події чи осіб, зокрема, через місця пам'яті. - Ред.) пояснюють, що для початку за таким знаковим меморіалом варто системно спостерігати. Результати багаторівневого моніторингу можуть знадобитися в майбутньому.

"Варто організувати спостереження саме за життям меморіалу, за поведінкою людей там", - наголошує Іван Щурко, архітектор, викладач Львівської академії мистецтв, координатор проєктів громадської ініціативи "Незнаному воякові". Це може дати інформацію та ідеї для майбутнього загального, символічного і стабільного меморіалу, що замінить стихійний.

Він також звертає увагу на те, що на тимчасовому меморіалі в Києві є багато державної символіки, яка потребує особливого догляду й захисту від псування. А в разі потреби - чіткої, визначеної законом процедури утилізації.

Крім того, що довше триватиме війна, то більшою буде потреба в цифровізації конкретних предметів звідти. Її досі не проводили. Нині старі прапорці та зотлілі речі зберігає волонтерка Наталія Климюк у "коморах пам'яті".

Іван Стичинський з УІНП відзначає, що сам меморіал - його загальний вигляд та ландшафт - зафільмований та оцифрований. І, відповідно, пам'ять про нього буде збережена, коли настане час замінити стихійну форму постійною.

Тим часом деякі родини воїнів намагаються самі визначити правила утримання меморіалу.

"Влада вчасно не втрутилася, не запровадила обмеження, приміром, щодо висоти об'єктів на народному меморіалі. Коли я задумувала наше "серце" пам'яті, то ані праворуч, ані згори над ним не було нічого. Були трохи прапорці ліворуч", - розповідає Віра Литвиненко, мати військового Владислава Литвиненка (позивний "Вектор").

Її син був розвідником "Азову". У січні 2015-го в 20-річному віці пішов добровольцем на війну. Хлопець загинув 23 березня 2022 року під час боїв за Маріуполь.

Нині "серце", де є прапорець Владислава, щільно оточене іншими прапорцями, портретами та великими стягами, які займають щодалі більшу площу газону на Майдані Незалежності.

Віра Литвиненко очолює громадську організацію "Серце нАЗОВні" та, зокрема, доглядає за цим "острівцем пам'яті" загиблих бійців "Азову" у формі серця.

Близько третини родин цих військових досі не змогли поховати своїх синів, чоловіків та батьків. Поки що їхні тіла не вдалося повернути додому. Як і для пані Лариси, матері Костянтина Мерного, для них це дуже важливе місце вшанування рідної людини. Для когось поки що воно, взагалі, єдино доступне.

В рамках свого "острівця" вони запровадили чіткі правила. Так, вирішили, що встановлюватимуть лише іменні прапорці - без портретів. Бо саме так можна вмістити всіх і створити по-справжньому рівні умови збереження пам'яті про кожного захисника й захисницю на їхньому "острівці пам'яті".

Рідні азовців домовилися про спільні правила вшанування з родинами військових з Третьої штурмової. Їхні прапорці й портрети були поруч із "серцем" азовців. "Дівчата (дружини й матері загиблих військових - Ред.) дослухалися до того, що ми попросили. Отже, можна домовлятися", - відзначає Віра Литвиненко.

На її думку, без загальних правил та рівних умов для всіх виникає хаос, брак естетики. Також тоді за меморіалом важче доглядати, виникає немовби "змагання" у вшануванні пам'яті воїнів. Кожна родина, громадська організація, ОТГ чи підрозділ, зрештою, вирішують самотужки, як це варто зробити.

Держава наразі не бере участі у впорядкуванні меморіалу.

"Казати, що держава зовсім не втручається - це не зовсім правильно. Якщо щось стається, то втручається поліція, яка там присутня й спостерігає, щоб на меморіалі не чинили ніяких протиправних дій. Крім того, з 2014 року держава ніколи не забороняла встановлювати стихійні меморіали. Навпаки, вона сприяла цьому", - наголошує Іван Стичинський.

Майбутнє: від стихійності до постійності

"Звідси почалася сучасна боротьба України за свою незалежність. Це символічне місце", - каже Олена, оновлюючи портрет свого чоловіка Дениса Уріха на "острівці пам'яті" його підрозділу.

Денису навіки 39 років. Він не був кадровим військовим. Служив у 45-му окремому стрілецькому батальйоні. Дружина пригадує, що свідомо вирішив - не шукатиме легшого місця для служби. Пішов у бойовий підрозділ. Загинув 2 вересня 2024 року під час виконання завдання.

"Для мене дуже важливо, щоб це все не було даремно. Але для когось війни нема. Я не хочу, щоб мій 5-річний син теж пішов колись воювати. Найстрашніше, якщо наші діти теж будуть вимушені це робити", - каже крізь сльози Олена.

Вона розповідає, що звикає жити з болем. Для Олени меморіал на Майдані - це те, що залишається поза часом. Місце персональної пам'яті про найближчу в житті людину.

Після війни для України важливим буде як створити загальні й постійні місця пам'яті, так і знайти форми збереження такої особистої пам'яті про кожну людину.

"Я прихильник мораторію на зведення постійних меморіалів, поки тривають бойові дії. Після війни ми могли б переосмислити та зрозуміти, що саме і де має бути побудоване. В інших країнах меморіали будувалися після завершення війн. Але вже зараз активно будується Національне військове меморіальне кладовище. У суспільства є запит будувати вже зараз", - зауважує Тарас Іщик, молодший сержант, автор графічного стилю ЗСУ, дослідник української військової меморіальної культури.

Він відзначає також запит на персоналізацію людських історій війни, який, зокрема, реалізується і на стихійному меморіалі.

"З іншого, коли будується постійний меморіал, він завжди має загальний характер. Його не можливо спроєктувати так, щоб врахувати історію абсолютно кожного загиблого захисника і захисниці", - пояснює Тарас Іщик.

На його думку, персоналізовану пам'ять найлегше зберегти у форматі онлайн-меморіалу. Він може містити індивідуальні досьє з відео, фото, інформацією про людину, спогадами побратимів.

Іван Стичинський вважає, що в такому вигляді, як нині, тимчасовий меморіал існуватиме до закінчення бойових дій. Далі, громада Києва має вирішити майбутнє цього народного меморіалу, коли держава випрацює політику меморіалізації та будуть створені загальні меморіали.

Над концепцією загальних меморіалів мають працювати одночасно архітектори, скульптори, воєнні історики, фахівці з комеморації, як пояснює Тарас Іщик.

Так, постійний меморіал, імовірно, буде споруджений в іншому місці, прогнозують опитані ВВС експерти.

Щоб зберегти меморіал на нинішньому місці, він має розглядатися як частина міського простору Києва, зокрема Майдану Незалежності. Тобто він має узгоджуватися з іншими об'єктами. А це і Монумент Незалежності, і майбутній постійний меморіал Героям Небесної Сотні.

Поки що бракує відповідей на питання, як саме це може бути вирішене вже після війни, якщо меморіал залишиться на Майдані.

Водночас не можливо повністю відкласти всі складні й чутливі питання щодо народних меморіалів на поствоєнний час, переконані фахівці. Діалог потрібен уже зараз.

"Збоку держави поки що ніхто не взяв на себе відповідальність за цей стихійний меморіал. Держава могла б запропонувати й інші формати збереження пам'яті про загиблих захисників та захисниць тим, хто його ініціював. Проблема в тому, що психологічно ніхто з родинами не працює, бракує їхнього соціального супроводу. І це вже досить давня історія", - підсумовує Тарас Іщик.

Тим часом меморіал на Майдані - це цілий світ. Він живе своїм унікальним життям з раннього ранку до пізнього вечора, коли після концерту в Національній музичній академії, що поруч із меморіалом, на вулицю висипає натовп людей.

Найглибше про значення цього місця розповідають рідні захисників та захисниць.

"Як ми їхали з Білої Церкви до Києва на маршрутці в день загибелі Костянтина, то якраз була хвилина мовчання о 9-й ранку. З усіх пасажирів встали лише я і дружина мого сина. Інші всі сиділи, хтось залип у телефоні. Отож, цей меморіал обов'язково потрібен, бо люди забудуть, завдяки кому вони живуть", - каже пані Лариса, мати Костянтина Мерного, дивлячись на фото свого сина на київському народному меморіалі.