Над прірвою історії: як мирилися у Європі після двох світових воєн

"Війна така ж давня, як і сама Європа. Континент вкритий шрамами від списів і мечів, гармат і рушниць, окопів і танків", - говорив, отримуючи Нобелівську премію миру, Герман ван Ромпей.

"Як у політиці, так і в житті, примирення - найскладніше завдання. Воно виходить далеко за межі простого прощення й забуття чи перегортання сторінки", - також казав тоді ван Ромпей, перший голова Європейської Ради, досвідчений переговорник, економіст та бельгійський політик, головним досягненням якого на батьківщині вважають зниження напруження та суперечок між двома громадами – валлонцями та фламандцями.

Після двох світових воєн, які припали на ХХ сторіччя, новітня історична пам'ять європейців базується на досвіді примирення і поваги.

Про це канцлер Німеччини Фрідріх Мерц нагадав у виступі на конференції з відновлення України у Гданську у червні 2026, яка співпала із загостренням історичних суперечок Варшави з Києвом через Волинську трагедію та вшанування пам'яті про УПА.

У виступі голова німецького уряду згадав про складне історичне минуле Берліна та Варшави. Він підкреслив, що попри трагічні події Другої світової та злочини, які німці вчинили проти поляків у період 1939−1945 років, сусідам врешті-решт вдалося знайти спільну мову та дійти до згоди.

За словами канцлера Мерца, Німеччина і Польща на практиці довели, що "мир, добросусідство і дружба можливі" навіть після масштабних потрясінь.

Проте перший крок у цьому свого часу зробили поляки. "Пробачаємо і просимо пробачення" - це історична формула примирення, яку сформулювали польські єпископи у листі до німецьких у листопаді 1965 року. Його вважають першим серйозним кроком до примирення між польським та німецьким народами після жахливих злочинів нацистів під час Другої світової війни, що розпочалася з нападу на Польщу.

Історія війн німців із французами взагалі виходить за межі одного сторіччя, а пошук тривалого миру фактично сприяв створенню ЄС – наднаціональної структури, членам якої невигідно воювати між собою, і до якої так прагне долучитися й Україна.

Як мирилися у Європі після двох світових воєн у ХХ сторіччі?

Щоб війна була економічно неможлива

Німеччина та Франція воювали далеко не лише у ХХ сторіччі. Коротка, але кровопролитна франко-прусська війна 1870-71 років завершилася поразкою Франції, німецькою анексією Ельзасу і Лотарингії та об'єднанням Німеччини, проголошеним, за іронією долі, у Версалі.

Цю війну, а також Першу світову, яка розгорілася у Європі у 1914 році, називають причинами, чому по її завершенні Версальський договір, підписаний 1919 року, був настільки принизливим для німців.

Своєю чергою вже Версальський мир називають однією із причин того, що німці прагнули реваншу і розпочали Другу світову, на початку якої Франція здалася практично без бою, а французький уряд на чолі із маршалом Анрі Петеном навіть співпрацював із Гітлером.

По завершенні Другої світової не лише окремим втаємниченим політикам, а буквально усім було зрозуміло, що без сталого миру між Францією та Німеччиною про мир у Європі говорити неможливо.

Також було зрозуміло, що ці дві нації має пов'язувати щось більше ніж просто договори, і настільки ефективне, що здатне запобігти наступним кривавим конфліктам, через які вони проходили впродовж сторіч.

Ідея була не нова.

Після Першої світової її вже висловлював нобелівський лауреат, французький прем'єр та міністр закордонних справ Арістід Бріан (із яким у 1920-х митрополит Андрей Шептицький вів переговори про долю Галичини). А також Конрад Аденауер – тоді бургомістр Кельна, який вже як канцлер Західної Німеччини таки уклав мирну угоду з французами, але вже після Другої світової.

У 1942 Вальтер Функ, міністр економіки нацистського Рейху і президент Рейхсбанку, видав статтю, в якій закликав до створення єдиної європейської бізнес-спільноти (Europäische Wirtschaftgeleltschaft), єдиного європейського ринку. Він пропонував впровадження єдиної валюти, спільну аграрну політику, створення єдиного центробанку. Тобто все те, що нині має Європейський Союз.

Власне, і роботу нацистів зі "зрадницьким" урядом Петена дехто вважав першою ластівкою великої співпраці в майбутньому.

Ідею підтримували і за межами європейського континенту.

У 1942 британський прем'єр Вінстон Черчилль писав міністру закордонних справ Ентоні Ідену:

"Я вірю, що європейська родина має діяти спільно, як одне ціле, під керівництвом Ради Європи".

А у 1946 в Цюриху Черчилль, який виграв війну, але програв повоєнні вибори, заявив, що "першим кроком для відтворення європейської родини мусить стати партнерство між Францією та Німеччиною", а також оприлюднив ідею створення Сполучених Штатів Європи.

Самі Сполучені Штати у "плані Маршалла" з відновлення європейської економіки підтримували поглиблення європейської співпраці, висуваючи єдину вимогу своїй допомозі: європейські країни мають використовувати її узгоджено.

Через п'ять років після завершення наймасштабнішої війни у Європі, 9 травня 1950 року, міністр закордонних справ Франції Робер Шуман оголошує план створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Тепер цей день у ЄС відзначають як День Європи.

Декларація Шумана передбачала зв'язок основи економік - виробництво вугілля та сталі в європейських країнах — передусім у Франції та Німеччині, оскільки "той, хто не контролює сталь і вугілля, не може розпочати війну".

"Об'єднання європейських націй вимагає усунення давнього протистояння між Францією та Німеччиною. Об'єднання виробництва вугілля та сталі має створити спільну основу для економічного розвитку й засвідчити, що будь-яка війна між Францією та Німеччиною стає не лише немислимою, а й матеріально неможливою… Ця пропозиція закладе фундамент європейської федерації, необхідної для миру", - йшлося у Декларації Шумана.

Вже у червні 1950 року делегації Франції, Федеративної Республіки Німеччина, Італії та країн Бенілюксу – Бельгії, Нідерландів та Люксембургу - розпочали переговори про створення об'єднання.

Підписання угоди відбулося в Парижі у квітні 1951 року. Угода запровадила спільний ринок сталі та вугілля в країнах-членах із вільним ціноутворенням, вільним переміщенням продукції та відсутністю мит, податків, субсидій чи обмежень.

Завдяки Паризькій угоді колишні вороги тепер спільно виробляли вугілля та сталь — ключові ресурси, що раніше відігравали вирішальну роль у веденні війни.

У 1957 році об'єднання трансформувалося в Європейську економічну спільноту – "спільний ринок", і стало основою того, що нині ми знаємо як Європейський Союз.

"Звісно, ​​мир міг би прийти до Європи й без Союзу. Можливо. Ми ніколи цього не дізнаємося. Але він був би крихким перемир'ям, а не тривалим миром", - казав Герман ван Ромпей у нобелівській промові, назвавши її "Від війни до миру: європейська казка".

Ван Ромпей також нагадав, що коли у 1951 році лідер Західної Німеччини Конрад Аденауер прибув до Парижа для укладення договору про вугілля та сталь, одного вечора в готелі на нього чекав подарунок.

Це була військова нагорода — "Воєнний хрест" (Croix de Guerre), що належав французькому солдату. Його донька, студентка, залишила цю відзнаку разом із короткою запискою для німецького канцлера як жест примирення та надії на мир.

"Очевидно, самі лише символічні жести не здатні закріпити мир, - визнавав нобелівський лауреат. - Саме тут у гру вступила "таємна зброя" Європейського Союзу: неперевершений спосіб настільки тісно пов'язати наші інтереси, щоб війна стала матеріально неможливою".

Від коньячного бізнесу до засновництва ЄС

Справжнім автором плану, публічно запропонованого очільником МЗС Франції, був Жан Монне — близький соратник Шумана, описати роль якого одним словом вкрай важко.

Хоча Монне ніколи не обирався на державні посади, він діяв за лаштунками американських та європейських урядів як "прагматичний інтернаціоналіст" із широким колом впливових зв'язків – від Валленбергів у Швеції до Рокфеллерів у США.

На Паризькій мирній конференції 1919 року Монне був помічником міністра торгівлі та промисловості Франції Етьєна Клемантеля, який запропонував "новий економічний порядок", що ґрунтувався на європейській співпраці. Проте тоді держави-переможці офіційно відхилили цей план.

Після Другої світової війни британський економіст Джон Мейнард Кейнс зазначав, що завдяки своїй "координаційній" діяльності Монне, ймовірно, скоротив Другу світову війну на рік.

Монне був автором плану з модернізації французької економіки після війни, який здобув його ім'я.

А починав він з управління родинним коньячним бізнесом, Monnet Cognac, був державним службовцем, підприємцем, дипломатом, фінансистом (консультував польський міжвоєнний уряд щодо стабілізації курсу злотого) та загалом геніальним адміністратором, якого згодом стали називати одним із батьків-засновників Європейського Союзу.

"У Європі не буде миру, якщо держави будуть відновлені на засадах національного суверенітету з усіма наслідками, що випливають із цього в плані політики престижу та економічного протекціонізму. Добробут європейських держав і супутній йому соціальний розвиток стануть можливими лише за умови, що ці держави утворять федерацію або інше європейське об'єднання, яке перетворить їх на єдиний економічний організм", - заявляв Монне.

Тогочасний французький лідер Шарль де Голль не сприймав і критикував ідею першості наднаціональних органів. І Європейську декларацію, яку країни-підписанти угоди про вугілля та сталь ухвалили одночасно, і яка передбачала створення наднаціональних органів, підписував від імені Франції саме Шуман.

До того ж, США та Британія – союзники, які виграли війну, демонстративно ставилися до Франції як до молодшого політичного партнера, і тому європейський проєкт став для Парижа тим, у чому він міг бути лідером.

Перший канцлер ФРН Конрад Аденауер привітав цю ідею як "вирішальний крок до тісного зближення Німеччини та Франції, а отже — до нового порядку в Європі, що ґрунтується на мирній співпраці".

А своїм співробітникам сказав пряміше: "Das ist unser Durchbruch" – "Це наш прорив".

Німеччина стала першою країною, яка ратифікувала План Шумана.

Показово, що і Шуман, і Аденауер походили із католицьких прикордонних регіонів, де ідентичності були множинними, а кордони – часто змінювалися.

Шуман виріс у Лотарингії, яка після франко-пруської війни і аж до завершення Першої світової була частиною Німецької імперії. Аденауер походив із Рейнланду. Робоча мова їхніх зустрічей була німецькою.

Після обох світових воєн Аденауер вважав, що тривалий мир у Європі неможливий, доки Франція та Німеччина остаточно не перестануть бути ворогами. І саме він згодом підписав угоду про мир і дружбу з Францією.

Від веганських ковбасок до мирних угод

Конрад Германн Йозеф Аденауер став першим повоєнним керівником Західної Німеччини, і обійняв посаду канцлера у 1949, коли йому було вже 73 роки. Тоді це призначення вважали тимчасовим, але він затримався на ній аж до 1963 року. У 1946–1966 роках він також був першим лідером Християнсько-демократичного союзу (ХДС).

Після Першої світової і до приходу до влади в Німеччині Гітлера, Аденауер був провідним політиком католицької Партії Центру часів Веймарської республіки та мером Кельна.

Там у голодному 1918, який завершився капітуляцією Німеччини, він запропонував рецепт ковбасок на основі сої, аби нагодувати людей. Кельнський бургомістр навіть намагався запатентувати цей рецепт, але дістав відмову від федерального уряду на тій підставі, що сосиски без м'яса не відповідають визначенню цього продукту як такого.

В Німеччині ковбаски за рецептом Аденауера стали називати кельнськими або "мирними", а патент він таки отримав – у Британії. В наш час Аденауера стали називати ще й піонером веганських страв у Німеччині.

Про примирення з Францією і про те, що це в інтересах самої Німеччини Аденауер намагався говорити ще після Першої світової, коли домагався адміністративної ліквідації войовничої Пруссії та автономії для Рейнського регіону, і навіть вів про це переговори із французькими урядовцями.

Райнланд відійшов до Пруссії за рішенням Віденського конгресу 1815 року – європейської мирної конференції за підсумками війн Наполеона та його поразки.

Саме завдяки розвиненому та промисловому Рейнланду (і зокрема Рурському басейну) Пруссія перетворилася на головну економічну та військову потугу Центральної Європи, що дозволило їй згодом об'єднати всю Німеччину під своєю егідою у 1871 році.

З огляду на своє походження, кельнець Аденауер вважав, що саме прусський дух став першопричиною націонал-соціалізму (схожего погляду також дотримувався і Вінстон Черчилль), і що лише позбувшись його, Німеччина зможе стати справжньою демократією.

У листі від грудня 1946 року Аденауер писав, що на початку XIX століття Прусська держава перетворилася на "майже божественну сутність", яка ставила державну владу вище за права людини.

Коли в період між 1930 і 1932 роками нацистська партія здобула перемогу у муніципальних, земельних і загальнонаціональних виборів, Аденауер — затятий противник Адольфа Гітлера та нацистів — усе ще вірив, що покращення стану національної економіки дозволить ігнорувати нацистів.

Проте на початку лютого 1933 він остаточно усвідомив марність будь-яких дискусій чи спроб досягти компромісу з нацистами. Незабаром міську раду Кельна розпустили, а у квітні 1933 року Аденауера офіційно звільнили з посади бургомістра та заморозили його банківські рахунки.

Подбавши про безпеку своєї родини, він звернувся до настоятеля бенедиктинського монастиря із проханням дозволити йому пожити там кілька місяців.

Як зазначає Альберт Шпеєр у своїй книжці "Шпандау: таємні щоденники", Гітлер висловлював захоплення діяльністю Аденауера, відзначаючи його громадські проєкти, але місця у нацистському Рейху для нього не було.

Після "Ночі довгих ножів" 30 червня 1934 року Аденауера ув'язнили. Проте згодом відпустили, - після того, як він написав листа Герману Герингу, тогочасному міністру внутрішніх справ Пруссії.

Впродовж наступних двох років Аденауер часто змінював місце проживання, побоюючись репресій, і жив завдяки допомозі друзів. У серпні 1937 року за допомогою юристів йому вдалося домогтися призначення пенсії. Він отримав грошову компенсацію за свій будинок, який перейшов у власність міста Кельн.

Так Аденауер усамітнено прожив кілька років, але після невдалого замаху на Гітлера в липні 1944 року його вдруге ув'язнили як противника режиму.

Аденауеру заборонили повертатися до Кельна. Але коли американці почали звільняти Німеччину, його знову призначили бургомістром міста — спочатку таємно (протягом перших двох місяців) через те, що його сини служили в німецькій армії. Однак після передачі міста до британської зони окупації керівник військової адміністрації генерал Джеральд Темплер у грудні 1945 року звільнив Аденауера, звинувативши його в некомпетентності.

За іронією долі, звільнення Аденауера британцями сприяло його політичному успіху та дозволило в 1950-х роках співпрацювати з силами союзників, не наражаючись на звинувачення в "зраді національних інтересів" від німців.

Після поразки Німеччині у Другій світовій саме Конраду Аденауеру як політику вдалося змістити фокус уваги союзників-переможців із денацифікації на відбудову Німеччини.

Політика меншого зла і добробуту

Генерал Луцій Клей, американський головнокомандувач військової адміністрації, зауважував: "Нашою найбільшою адміністративною проблемою було знайти достатньо компетентних німців, які не були тим чи іншим чином пов'язані чи залучені до нацистського режиму".

Станом на 8 травня 1945 року, коли війна у Європі завершилася, у зруйнованому союзниками Кельні "із 21 фахівця міської гідротехнічної служби, чиї вміння незамінні для відновлення систем водопроводу та каналізації, а відповідно попередження епідемії, нацистами були 18", - пише Тоні Джадт у "Після війни".

Внутрішня політика Аденауера допомогла йому у зовнішній. Договір про вугільно-сталевий союз не мав підтримки в Німеччині, де його сприймали як спробу Франції взяти під контроль німецьку промисловість.

Умови договору були вигідними для французів, однак для Аденауера головним пріоритетом було відновлення німецької економіки, а її могла забезпечити європейська інтеграція.

Заради цього Аденауеру довелося навіть пожертвувати ідеєю возз'єднання й повернення територій, втрачених унаслідок зміщення кордонів Польщі та Радянського Союзу на захід. Це стало завданням для наступних канцлерів.

А політика Аденауера щодо Німеччини ґрунтувалася на принципі "політики сили" (Politik der Stärke) і "теорії магніту", згідно з якою, процвітаюча й демократична Західна Німеччина, інтегрована в західні структури, мала діяти як магніт, що зрештою призвів би до повернення Східної Німеччини в її орбіту.

"Після дванадцяти років панування націонал-соціалізму для Німеччини — і, безумовно, для розділеної Німеччини — просто не існувало ідеальних рішень. Часто залишалася лише політика меншого зла", - писав Аденауер у мемуарах про 1945-53 роки.

Він також визнавав: "Ми були невеликою і дуже вразливою країною. Власними силами ми не могли нічого досягти. Ми не повинні були ставати "нічиєю землею" між Сходом і Заходом, адже тоді ми не мали б друзів ніде, а на Сході — небезпечного сусіда".

Зовнішньополітичні досягнення Аденауера також були б неможливими і без мудрої соціальної політики в самій Німеччині, зокрема, без запровадження розвиненої системи соціального забезпечення та пенсійної системи.

Завдяки зусиллям Аденауера та його міністра економіки й наступника Людвіга Ергарда західнонімецька модель "соціальної ринкової економіки" сприяла періоду стрімкого підйому, відомому як німецьке економічне диво - Wirtschaftswunder, що принесло добробут і розвиток всій країні. В епоху Аденауера – в період з 1950 по 1963 рік - реальна заробітна плата у ФРН зросла вдвічі.

Впродовж 15 років його канцлерства Німеччина із зруйнованої переможеної країни знову стала локомотивом європейської економіки, а у 1955 вступила до НАТО – військово-політичного альянсу, створеного переможцями у Другій світовій (який французи сприймали ще й як додаткову гарантію ненападу Німеччини у майбутньому і буфер між Францією та радянською загрозою зі Сходу), а також відновила власну армію – Бундесвер.

А з де Голлем, противником наднаціональних утворень, Аденауер також знайшов спільну мову – на ґрунті віри – обидва були ревними католиками.

Роль особистостей в країнах із "ненормальною пам'яттю"

Після того, як у 1957 році ФРН підписала Римський договір і стала однією з країн-засновниць Європейської економічної спільноти, Конрад Аденауер уперше зустрівся з президентом Франції Шарлем де Голлем, який згодом став його близьким другом і союзником у справі франко-німецького зближення.

Аденауер вважав де Голля "скелею" і єдиним іноземним лідером, якому міг цілковито довіряти.

14 вересня 1958 року де Голль запросив федерального канцлера Аденауера до своєї заміської резиденції в Коломбе-ле-Дез-Егліз. За все довге політичне життя де Голля цей привілей був наданий лише Аденауеру як главі уряду.

Їхня перша зустріч відбулася за два тижні до референдуму щодо нової конституції П'ятої республіки, першим президентом якої став де Голль. Обидва державні діячі домовилися зустрічатися регулярно, і у період з 1958 по 1963 рік вони бачилися п'ятнадцять разів.

У липні 1962 канцлер Конрад Аденауер і президент Франції Шарль де Голль відвідали спеціальну месу примирення в Реймському соборі - місті коронації французьких королів та святині, які німці ледве не зруйнували під час Першої світової.

"Я переконаний, що ця тісна дружба, цей міцний зв'язок між Францією та Німеччиною стануть новим імпульсом для Європи. Уявіть собі: якби цієї дружби не існувало, будь-яка спроба розбудови Європи була б приречена на провал від самого початку", — заявляв Конрад Аденауер вже коли приймав французького президента Шарля де Голля у Бонні у липні 1963 року.

Цей візит відбувся після того, як у січні того ж року в Єлисейському палаці вони підписали Договір про франко-німецьку дружбу – словосполучення, яке у 1945 годі й було уявити.

Договір передбачав механізм консультацій, що вимагав проведення регулярних зустрічей на найвищому політичному рівні з питань зовнішньої політики, оборони, освіти та молодіжних програм, перетворивши історичних суперників на ключових союзників.

"Я — німець, але я також — і завжди був — європейцем, і завжди почувався європейцем. Тому я давно виступав за порозуміння з Францією. Ба більше, я робив це ще в 1920-х роках, під час найгостріших криз, навіть всупереч позиції уряду Рейху", - згадував Конрад Аденауер у своїх мемуарах.

Аденауер, або, як його називали в Німеччині, "старець" (Der Alte), пішов у відставку з посади канцлера у віці 87 років і залишався лідером правлячої партії ХДС до остаточного завершення політичної діяльності у 90 років. Він також залишався депутатом Бундестагу від виборчого округу Бонн аж до самої смерті.

У 2003 році Аденауера визнали "найвидатнішим німцем усіх часів" у рамках телепроєкту Unsere Besten ("Наші найкращі") на німецькому суспільному телеканалі ZDF.

"Прагнучи віднайти місце для своєї країни в легітимному повоєнному порядку, він зіткнувся зі спадщиною загальносвітового осуду, а всередині країни — з дезорієнтацією суспільства, виснаженого низкою подій: революцією, світовою війною, геноцидом, поразкою, розколом, економічним крахом і втратою моральних орієнтирів", - писав про Аденауера американський геостратег Генрі Кіссінджер.

Від його опису проблем, з якими стикнувся повоєнний німецький лідер, і того, як він їх вирішував, перехоплює подих.

"Він обрав шлях, що поєднував смиренність і сміливість: визнати злочини Німеччини; прийняти наслідки поразки й безсилля, зокрема й розкол країни; погодитися на демонтаж промислової бази як військові репарації; і через покору будувати нову європейську структуру, в якій Німеччина могла б стати надійним партнером, - писав Кіссінджер. - Він сподівався, що Німеччина стане нормальною країною, хоча й усвідомлював: вона завжди матиме "ненормальну пам'ять".

У вересні 1984 інші лідери - федеральний канцлер Гельмут Коль та президент Франсуа Міттеран разом вшанували пам'ять загиблих в обох світових війнах під час церемонії поблизу Вердена.

У 1916 саме у Верденській битві, яку ще називали м'ясорубкою, втретє був поранений Шарль де Голль. Його вважали мертвим, і навіть нагородили посмертно. Але насправді він потрапив у полон до німців, де він перебував понад 2,5 роки, зробивши п'ять невдалих спроб втечі.

Знання німців багато в чому допомогли йому у боротьбі проти них під час Другої світової – вже як очільника французького руху опору "Вільна Франція".

Після завершення Першої світової де Голль опинився у Польщі, де викладав теорію тактики в у військовому училищі в Рембертові біля Варшави, а в липні-серпні 1920 року навіть воював на фронті польської війни з більшовиками, під час якої загонами Червоної армії командував Михайло Тухачевський, з яким де Голль перетинався у німецькому полоні лише за 5 років до того.

Захистити Польщу від навали більшовиків полякам тоді допомогли вояки армії УНР, виконавши свою частину зобов'язань угоди між Юзефом Пілсудським та Симоном Петлюрою. Саме до них, інтернованих у Каліші у 1921, звертався "батько" Польської республіки, відродженої після століття розділу країни.

"Я вас перепрошую, панове, я вас дуже перепрошую. Не так мало бути (Panowie, ja was bardzo przepraszam, nie tak miało być)", - вибачався тоді маршал Пілсудський за несправджені надії щодо відновлення української держави, за зраду Ризького миру з більшовиками, і за недостатню допомогу у її захисті у важливий момент.

До того ж періоду належить і відмова де Голля від постійної посади у Війську Польському та повернення на батьківщину, де у міжвоєнний період він став значним військовим теоретиком, висновки якого були дуже подібні до німецького військового теоретика і маршала Гудеріана, майбутнього втілювача бліц-крігу.

Проте напрацювання де Голля не дуже цікавити тодішніх французьких командувачів. Після швидкої капітуляції Франції перед нацистами у 1940 та формуванні "зрадницького уряду" на чолі із Анрі Петеном, де Голль емігрував до Британії.

18 червня 1940 ВВС передало радіозвернення де Голля "До всіх французів" (A tous les Français) зі словами: "Франція програла битву, але це не означає, що вона програла війну! Ми нічого не втратили, адже ця війна — світова. Прийде день, коли Франція поверне собі свободу і велич".

Особистий контакт, який мали Аденауер та де Голль, був радше великим винятком у стосунках із французьким лідером, якого багато хто із сучасників вважав зарозумілим і навіть нестерпним у спілкуванні.

"Найважчий хрест, який мені довелося нести, був Лотаринзьким", - казав генерал Едвард Спірс, британський представник у Франції під час обох світових воєн, слова якого часто приписують Черчиллю.

Лотаринзький хрест, який ще з часів Жанни д'Арк, був символом спротиву за звільнення Франції, став уособленням руху "Вільна Франція" та особисто генерала Шарля де Голля під час Другої світової. Вже не кажучи про надзвичайно складну історію регіону між Францією та Німеччиною, який століттями переходив із рук в руки.

Через 55 років після підписання Єлисейської угоди про дружбу між Німеччиною та Францією, колишні кровні вороги вирішили поновити угоду.

Так з'явився договір 2019 року, який підписали президент Еммануель Макрон та канцлер Ангела Меркель.

Місцем підписання став Аахен – ще одне місто, важливе для обох країн як столиця імперії Карла Великого, якого обидві нації вважають за прабатька.

А у 2023 році, на 60-ту річницю Єлисейської мирної угоди, німецький уряд у повному складі на чолі із канцлером вирушив до Парижа, де провів спільне засідання із французьким урядом.

Всупереч безнадії

У 1965 році, після Вселенського собору у Ватикані і напередодні відзначення 1000-річчя хрещення Польщі, польські єпископи вирішили написати листа примирення до німецьких єпископів, вперше вживаючи формулу "даруємо своє прощення й просимо про прощення".

Вони розпочали послання з визнання внеску Заходу, і, зокрема, німців у польську історію та культуру.

Водночас польські священники нагадали, що під час Другої світової війни їхня "країна була вкрита концтаборами, над якими день і ніч здіймався дим крематоріїв", і що "будь-який військовий німецький однострій, не лише есесівський, став для всіх поляків не тільки символом кошмару, а й символом ненависті до німців".

Польські священники також визнали, що "західний польський кордон по Одеру та Нейсе є для Німеччини… надзвичайно гірким наслідком останньої війни масового знищення – разом зі стражданнями мільйонів біженців і переміщених німців" (за спільним наказом держав-переможниць у Потсдамі 1945 року). Єпископи також зазначали, що "більша частина населення залишила ці області зі страху перед російським наступом і втекла на Захід".

"І незважаючи на все це, незважаючи на майже безнадійний, обтяжений минулим стан речей, саме виходячи з цього стану речей, ми закликаємо вас, високошановані брати: спробуймо забути, - закликали польські священники. - Якщо з обох сторін присутня справжня добра воля – а в цьому, мабуть, ніхто не сумнівається, – то серйозний діалог неодмінно буде успішним, попри всі труднощі та гострі теми".

Одним із єпископів, який працював над листом про прощення від польських до німецьких єпископів, був Кароль Войтила – майбутній Папа Іван Павло ІІ, один із ініціаторів та рушійна сила польсько-українського примирення ще від 1987 року.

"Настав час відірватися від болісного минулого! Нехай прощення – дароване й отримане – розіллється, немов цілющий бальзам, у кожному серці, - заявляв Іван Павло ІІ вже під час візиту до Києва у 2001 році. - Нехай через очищення історичної пам'яті кожен буде готовий ставити вище те, що об'єднує, а не те, що роз'єднує, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, братерській єдності, братерській співпраці та справжній солідарності".

А тоді, у 1965 звернення єпископів стало початком польсько-німецького примирення.

Проблему повоєнних кордонів між Німеччиною та Польщею (як і багато інших) вирішували вже політики.

У грудні 1970 соціал-демократ Віллі Брандт став першим канцлером Західної Німеччини, який відвідав Польщу після завершення Другої світової війни.

На той момент минуло чверть століття, відколи Німеччина окупувала Польщу, принісши мільйони смертей і руїни на її територію.

Коли одних лише слів замало

Зранку 7 грудня 1970 року Брандт поклав вінок до пам'ятника загиблим учасникам Повстання у Варшавському гетто.

Брандт поправив чорно-червоно-жовту стрічку на вінку, зробив кілька кроків назад і раптом опустився на коліна на мокрий холодний граніт, схиливши голову. Як писала DW, фотографи заметушилися, поспішаючи зробити вдале фото - вони відчували, що стали свідками історичного моменту.

Канцлер простояв навколішки лише 30 секунд. Але ці пів хвилини дійсно увійшли в історію.

"Над прірвою німецької історії, відчуваючи тягар мільйонів вбитих, я зробив те, що роблять люди, коли самих лише слів замало", - згодом написав Брандт у своїх мемуарах.

Чи був цей жест заздалегідь запланований? "Ні, не був, - пише Брандт. - Мої найближчі помічники були не менш здивовані, ніж фотографи і репортери, що стояли поряд".

Польські комуністичні газети не публікували фото західнонімецького канцлера на колінах, а партійна пропаганда не припинила говорити про "злих фашистів".

Та й німці на той момент здебільшого ще не готові були визнати спільну відповідальність за злочини нацистів.

Тогочасні опитування громадської думки свідчили, що кожен другий житель Західної Німеччини не схвалював жесту канцлера, вважаючи його перебільшеним.

Проте під час того історичного візиту до Польщі Віллі Брандт підписав також Варшавський договір, який передбачав відмову ФРН від претензій на втрачені після війни території на схід від Одеру, які відійшли до Польщі.

Опозиція у Бундестазі - представники консервативних ХДС і ХСС - відкидали цю угоду з Варшавою, а крайні праві навіть таврували Брандта "зрадником народу".

Варшавська угода була не єдиною у плані мирного просування на Схід. У 1970—1973 роках канцлер Брандт підписав із СРСР, Чехословаччиною та Німецькою Демократичною Республікою (НДР) двосторонні договори, за якими від імені німецького народу визнавав, що Німеччина назавжди втратила свої східні землі, і гарантував, що ніколи не повертатиме їх силою.

Тепер, озираючись у минуле, багато істориків сходяться на думці, що політика зближення, яку сповідував соціаліст Брандт, була першим кроком на довгому шляху до найважливішої мети повоєнних німецьких політиків різних політичних поглядів – возз'єднання Німеччини, яке стало можливим у 1990 року.

Перед цим, у червні 1990 року, міністри закордонних справ ФРН і Польщі підписали угоду про кордон. Така угода була однією з передумов німецької єдності, які висували німцям міжнародні партнери.

А Віллі Брандт ще у 1971 отримав Нобелівську премію миру - "На знак визнання конкретних ініціатив, що призвели до ослаблення напруженості між Сходом і Заходом".