В укриття? Де ховалися від повітряних ударів під час Другої світової

Під Гельсінкі, столицею Фінляндії, розташоване фактично ще одне, підземне місто-укриття, в якому від ударів з повітря можуть сховатися близько 1 млн людей. При тому, що усе населення міста із пригородами становить 1,4 млн.

У фінських укриттях є місце не лише, де притулитися під час повітряного нальоту, там є й майданчики для дітей та навіть басейни.

Наявність цих укриттів актуалізувалася на тлі припущень, що російська агресія не зупиниться на Україні. Але з'явилися вони давно.

Після Зимової війни з Радянським Союзом у 1939 та завершення Другої світової у 1945 фінський уряд законодавчо зобов'язав мати бомбосховище для будь-якої споруди, площа якої перевищує 1200 кв м. Ця вимога привела до того, що нині у фінській столиці налічується 5,5 тисяч укриттів.

Найбільше з них - "Меріхака" - має обсяг 71 тис. кубічних метрів, що дорівнює об'єму семиповерхової будівлі.

Хоча "Меріхака" розраховане на перебування близько 6000 осіб, в ньому 2000 металевих ліжок. У столичному департаменті рятувальних служб пояснюють, що це не прорахунок.

"Ідея полягає в тому, що ми діємо як підводний човен: третина людей відпочиває, третина займається справами, а третина — чергує або прибирає", - розповів британській Daily Star представник департаменту Юкка-Пекка Шрьодерус.

Попри те, що ідея укриттів для цивільних не є новою для Фінляндії, лише віднедавна її досвід у цій галузі став користуватися попитом, а укриття можуть стати свого роду статтею експорту країни, яка вже пережила одну війну з Росією понад 85 років тому.

"Ми раді ділитися інформацією — за винятком кількох секретних даних, — і постійно оновлюємо її, самостійно збираючи відомості в Україні, Швейцарії та на Близькому Сході", - каже представник міськвлади Гельсінкі.

Україна та Близькій Схід, де ідуть війни, нині дають багато інформації до роздумів і дій.

А Фінляндія (разом зі Швейцарією) – одна з небагатьох європейських країн, які свідомо підтримують і розвивають систему громадських укриттів після завершення Другої світової війни, результати якої багато в чому залежали від повітряних ударів її учасників.

Як і де ховалися від повітряних ударів під час Другої світової британці та німці?

Британія: лондонське метро і колективний дух індивідуалізму

Під час Мюнхенської кризи 1938, коли Гітлер заходився захищати німців у Судетах, а європейські лідери спробували його умиротворити, влада у Британії стала облаштовувати траншеї як укриття для цивільного населення на випадок, як умиротворений Гітлер не зупиниться на Чехословаччині.

Після завершення кризи британський уряд вирішив зробити їх постійними спорудами, застосувавши стандартну конструкцію кріплення стінок із готових бетонних елементів. Але траншейний досвід, здобутий під час Першої світової, спрацьовував не дуже добре, коли почалася Друга світова (про це трохи нижче).

Так само ще під час Першої світової Британія обладнала 80 станцій Лондонського метрополітену як укриття. Але на початку Другої світової їх свідомо не використовували - до певного моменту.

Історія укриттів у Британії під час Другої світової війни тісно пов'язана з Джоном Андерсоном, науковцем, що пішов у політику. Ще у січні 1924 року Андерсон - голова щойно створеного Комітету з питань захисту від повітряних нападів - ухвалив суперечливе рішення, яке виключало можливість використання станцій метро як укриттів у будь-якому майбутньому конфлікті.

У квітні 1939 року Андерсон підтвердив цю політику у промові в парламенті. Серед аргументів проти цього були: ризик поширення хвороб через відсутність туалетів на багатьох станціях, небезпека падіння людей на колії, а також побоювання, що люди, сховавшись на станціях і в тунелях, можуть захотіти залишатися там цілодобово, почуваючись у більшій безпеці, ніж на поверхні, і припинять виходити на роботу.

Після першого масованого бомбардування Лондона 7-8 вересня 1940 року, уряд зазнав значного тиску з вимогою змінити політику, але не зробив цього.

Проте бомбардування Люфтваффе тривали. І в ніч на 20 вересня тисячі лондонців вирішили діяти на власний розсуд. Вони масово прямували до метро в пошуках захисту. На деякі станції люди приходили ще о 16:00, маючи при собі постіль і запаси їжі на ніч. Поліція не втручалася, а деякі начальники станцій за власною ініціативою облаштовували додаткові туалети.

Уряд усвідомив, що не зможе стримати народний потяг до безпеки і 21 вересня різко змінив курс, відмовившись від заперечень щодо використання станцій метро як укриттів.

Щойно людям офіційно дозволили ховатися в метро, ​​туди почали масово спускатися тисячі громадян.

За архівними даними Управління пасажирського транспорту Лондона (LPTB), 21 вересня 1940 року близько 120 тисяч людей шукали прихистку на станціях лондонського метрополітену. Після цього у перші тижні Бліцу щоночі в метро переховувалося 170 тис. людей, а ще 17 тис. укривалися в туннелях, що не використовувалися за прямим призначенням.

У різних місцях підземки встановили захисні затвори, щоб убезпечити мережу на випадок пошкодження бомбами тунелів під Темзою або прориву великих водогонів поблизу станцій.

На станціях облаштували спальні місця для 22 тис. осіб, а також забезпечили їх засобами першої допомоги та хімічними туалетами.

Було призначено відповідальних за порядок в укриттях, які мали підтримувати дисципліну, надавати першу медичну допомогу та допомагати в разі затоплення тунелів.

Формально забезпечення потреб людей, що ховалися в метро, ​​покладалося на місцеві органи влади. Це стосувалося, зокрема, санітарного обслуговування та прибирання, надання першої допомоги й організації медичних пунктів, встановлення спальних місць, запобігання поширенню хвороб та призначення відповідальних за порядок.

До листопада 1940 року в LPTB усвідомили: якщо тисячі людей заходять у приміщення станцій, залишаються там на ніч і потребують евакуації перед відновленням руху поїздів уранці, то треба співпрацювати і обов'язки виконувати спільно з владою.

30 листопада 1940 року міська рада Вестмінстера стала першим органом місцевого самоврядування, що запровадив видачу квитків для бронювання місць у сховищі. Людям, які мали ознаки зараження паразитами, відмовляли у вході або виводили їх назовні, щоб запобігти поширенню інфекцій.

Від людей, що ховалися в метро, ​​постійно вимагали дотримуватися певних правил, які передбачали: тримати квиток напоготові, приходити після 18:30 і йти до 07:00, не збиратися групами, триматися подалі від краю платформи, наглядати за дітьми, забирати сміття із собою, співпрацювати з персоналом.

Занепокоєння станом здоров'я людей в укриттях і потреба запобігти поширенню інфекцій спонукали до створення пунктів надання медичної допомоги. Загалом було облаштовано 86 таких пунктів.

В укриттях встановлювали переносні туалети Elsan, а також використовували простіші засоби — відра. Однак співвідношення туалетів до людей було незадовільним: наприклад, на станції "Голборн" на 4600 осіб було 4 туалети Elsan і 4 відра.

На деяких станціях встановили автомати з продажу цигарок. А наприкінці жовтня 1940 року на станції "Гайд-парк" відкрився перший пункт продажу напоїв та їжі. До грудня 1940 року на 71 станції лондонського метро працювало 124 буфети, що обслуговували близько 112 тис. осіб щодня.

Останнє частування було 3 травня 1945 року. Загалом за чотири з половиною роки лондонцям під землею було подано 545 454 галони (2,5 млн літрів) чаю.

У метро можна було принести грамплатівки й послухати музику. На деяких станціях влаштовували дитячі свята, а частину станції "Глостер-роуд" навіть перетворили на ігровий майданчик.

Для тих, хто хотів сховатися від німецьких бомб, лондонська підземка була чи не єдиним доступним і надійним підземним укриттям. На користь цього свідчить і той факт, що у приміщеннях метро розміщувалися урядові установи, а лондонський центр протиповітряної оборони використовував одну зі станцій як свій штаб.

Але метро не було ідеальним укриттям, – і серед тих, хто укривався в ньому, були жертви. Переважно, це ставалося після прямого потрапляння бомби у будівлю станції.

Наприклад, 11 січня 1941 року на станції "Бенк" загинуло 53 людини, коли бомба влучила у вестибюль. Станцію "Балем" затопило після того, як бомба впала безпосередньо над нею, - там загинули 64 людини.

Проте не всі смерті були наслідком бомбардувань: найбільша кількість жертв була зафіксована 8 березня 1943 року на станції "Бетнал-Грін".

Трагедія на Бетнал-Грін

Станцію "Бетнал-Грін" збудували 1939 року в межах розширення Центральної лінії в східному напрямку. Невдовзі вона перетворилася на підземний простір із їдальнею та бібліотекою для місцевих жителів.

3 березня 1943 року пролунав сигнал повітряної тривоги, і місцеві жителі кинулися шукати укриття на станції метро. Натовп раптово рушив уперед, до них приєднувалися пасажири, що виходили з автобусів неподалік.

Жінка з немовлям на руках упала, літній чоловік, що йшов слідом, перечепився через неї — і виник неминучий ефект доміно. У тисняві загинуло 173 людини, серед яких 62 дитини. Ще понад 60 людей отримали поранення. Повний масштаб трагедії з'ясувався в наступні дні, але справжню причину приховували ще 34 роки.

Перші повідомлення свідчили про те, що в станцію метро влучив ворожий літак. Проте тієї ночі не було авіанальоту, і жодних бомб не скидали.

Що ж так вплинуло на загартованих масованими обстрілами лондонців?

Відповідь криється у секретних випробуваннях зенітних гармат у сусідньому парку Вікторія. Влада припустилася фатальної помилки: чиновники вважали, що люди сприймуть випробування як звичайну повітряну тривогу й спокійно, як завжди, спускатимуться до станції метро.

Однак несподівана гучність і інтенсивність гарматного вогню викликали в людей паніку. Людям здавалося, що їх атакує якась нова нищівна зброя.

Ця трагедія і досі залишається випадком із найбільшою кількістю людських жертв в історії лондонського метрополітену, хоча вона не була пов'язана ані з потягом, ані з будь-яким іншим транспортним засобом.

У 2017 на станції Бетнал-Грін відкрили меморіал на згадку про загиблих під час війни.

Остання ніч перебування в укриттях припала на 6 травня 1945 року. Невдовзі мали оголосити про День перемоги у Європі (VE Day), і лише 344 людини востаннє спустилися під землю на ніч.

Загалом за час війни на станціях лондонського метро знайшли прихисток близько 63 млн людей.

Громадські укриття з підмоченою репутацією

До самого завершення війни лондонське метро фактично залишалося єдиним дієвим колективним укриттям.

Закон про цивільну оборону 1939 року зобов'язав роботодавців, чиї підприємства (шахти, заводи, комерційні об'єкти) у "визначених" зонах налічували понад 50 працівників, облаштовувати укриття від повітряних нальотів.

Під них переобладнували підвальні приміщення заводів, шкіл, лікарень, універмагів та інших установ. Однак такі укриття могли становити додаткову небезпеку: важке обладнання, матеріали чи резервуари з водою, розміщені над сховищем, а також недостатньо міцні опорні конструкції створювали ризик обвалу.

Програму будівництва вуличних громадських укриттів було розпочато в березні 1940 року: уряд забезпечував матеріали та виступав ініціатором проєкту, тоді як приватні підрядники виконували роботи під наглядом фахівців-інженерів для місцевої влади.

Ці укриття являли собою земляні траншеї та наземні споруди з цегли й бетону, зведені безпосередньо на вулицях. Траншеї часто були затоплені водою, у багатьох випадках у них бракувало внутрішніх укріплень, здатних запобігти обвалу стінок чи захистити від наслідків вибухової хвилі, яка в таких простих сховищах могла вбити всіх, хто там переховувався.

Все це підірвало довіру громадськості до безпеки колективних укриттів.

Хоча згодом почали застосовувати вдосконалені конструкції, ефективність яких було підтверджено під час випробувань, громадські укриття втратили популярність.

Опитування весни 1941 показало, що під час повітряних нальотів фактично використовувалося лише 7% місць у траншеях і 8% — у цегляних наземних укриттях.

Невдовзі влада почала заохочувати домовласників будувати індивідуальні укриття на своїх ділянках чи безпосередньо в будинках, забезпечуючи їх необхідними матеріалами.

Нині багато хто схиляється до думки, що урядові рішення на користь індивідуальних укриттів замість будівництва глибоких, захищених від бомб громадських сховищ було помилковим.

Саме такі споруди пропонував Рамон Перера, який керував будівництвом великої кількості подібних укриттів у Каталонії під час Громадянської війни в Іспанії (1936–1939 роки), коли Барселона зазнала потужних бомбардувань з боку італійської та німецької авіації. Британський інженер Сиріл Гелсбі допоміг Перері виїхати до Великої Британії, коли в 1939 році війська Франко захопили Барселону, однак їм не вдалося переконати британське керівництво інвестувати в надійніші укриття, що могли б врятувати чимало життів.

Мій дім - моя фортеця

На відміну від громадських, доля укриттів, розрахованих на одне домогосподарство, склалася в Британії значно краще. Але і тут була одна проблема.

У приватній житловій забудові в Британії підвали зазвичай облаштовували лише у великих будинках, зведених до початку Першої світової війни. Після неї найпопулярніші "терасні" окремі будинки та будинки на дві сім'ї будували вже без підвалів — переважно щоб уникнути додаткових витрат на будівництво.

Оскільки в міжвоєнний період обсяги житлового будівництва значно зросли, відсутність підвалів у новіших будинках стала серйозною проблемою для захисту цивільних під час Другої світової, і засвідчила соціальний розподіл у британському суспільстві, де більш заможні виявилися і більш захищеними.

Решті влада почала надавати матеріали для облаштування укриттів безпосередньо у них вдома. І обидва вони отримали назву за іменем урядовців, які забезпечували цивільний захист.

До початку війни політику щодо облаштування укриттів визначав Джон Андерсон — на той час лорд-хранитель малої печатки, а після оголошення війни — міністр внутрішніх справ і міністр із питань внутрішньої безпеки. Усі ці складні назви посад вклалися у його прізвисько – "міністр домашнього фронту".

Народжений у Единбурзі Андерсон завершив два університети - рідного міста та німецького Лейпцига, де він вивчав хімію радіоактивних речовин (пізніше, у 1943, він очолить британську програму створення атомної бомби).

У 1938 Андерсон потрапив до Палати громад за квотою від шотландських університетів як незалежний і позапартійний член парламенту. У листопаді 1938 року тодішній прем'єр Невілл Чемберлен доручив Джону Андерсону очолити систему заходів із захисту від повітряних ударів.

Андерсон замовив інженеру Вільяму Паттерсону розробити проєкт невеликого й недорогого укриття, яке можна було б встановити на присадибній ділянці. Так з'явилося укриття, яке згодом отримало його ім'я, — невелика циліндрична споруда з оцинкованої сталі, що складалася зі збірних елементів.

Її можна було встановити в саду на задньому дворі й частково заглибити в землю для захисту від вибухової хвилі. Воно мало розміри 1,95 на 1,35 метра при висоті у 1,8 м і могло вмістити чотирьох дорослих та двох дітей, хоча існували також коротші й довші варіанти.

Перше укриття імені Андерсона було встановлено в саду в лондонському районі Ізлінгтон у лютому 1939 року. Відтоді й до початку війни у ​​вересні того ж року населенню районів, яким загрожували бомбардування Люфтваффе, було передано близько 1,5 мільйона таких споруд.

Під час війни було встановлено ще 2,1 мільйона укриттів Андерсона, завдяки чому їхня загальна кількість сягнула 3,5 мільйона.

Укриття Андерсона надавалися безкоштовно всім домогосподарствам, де дохід становив менш як 5 фунтів стерлінгів на тиждень (що еквівалентно 280 фунтам у цінах 2025 року). Ті, хто мав вищий дохід, сплачували за укриття 7 фунтів (400 фунтів у цінах 2025 року).

Укриття Андерсона добре протистояли вибухам, оскільки вони мали добру зв'язність та пластичність і поглинали енергію вибуху через пластичну деформацію, не розпадаючись.

Багато хто намагався якось прикрасити свої укриття, - часто на їхніх дахах вирощували квіти й овочі, які ставали предметом змагання між сусідами. Сучасники також згадували оздоблення в стилі "псевдотюдор", яке так полюбляли мешканці передмість.

Після війни їх обладнували повноцінними дерев'яними дверима й використовували як майстерні або комори для садового інвентарю.

Але був і менш привабливий бік. Укриття Андерсона були ефективними лише за умови, що їх наполовину заглиблювали в землю й засипали товстим шаром ґрунту. Через це всередині було холодно, темно й вогко. У низинах такі укриття часто затоплювало, а спати в них було важко - вони не захищали від гуркоту бомбардувань.

Родинам доводилося власноруч майструвати двоярусні ліжка або купувати вже готові. Якщо в укритті взагалі був туалет, то він являв собою звичайне відро в кутку. Тому, хоча деякі сім'ї спали там щоночі, більшість людей неохоче користувалися ними.

Ще однією проблемою було те, що більшість мешканців промислових районів міст не мали садів чи подвір'я, де можна було б встановити такі укриття.

Тож не дивно, що опитування, проведене в листопаді 1940 року, показало: лише 27% лондонців користувалися укриттями Андерсона, 9% спали в громадських сховищах, а 4% — на станціях метро.

Решта опитаних або перебували на нічному чергуванні, або спали у власних домівках. Люди з останньої групи вважали: якщо вже й судилося загинути, то краще зробити це в комфортних умовах.

Для них незабаром з'явилася ще одна альтернатива.

У жовтні 1940 року Джон Андерсон поступився посадою Герберту Моррісону, який очолив міністерство внутрішніх справ і безпеки. Саме на його честь професор Джон Бейкер, який очолював інженерний факультет Кембриджського університету, назвав своє укриття, в якому можна було сховатися, не виходячи з дому.

Його офіційна назва була "кімнатне укриття-стіл Моррісона", - воно мало конструкцію, що нагадувала клітку під столом. Це укриття призначалося для розміщення всередині житла, і мало захищати тих, хто не мав підвалу, заднього двору чи саду, або не хотів залишати дім.

Коментуючи в парламенті у лютому 1941 року запровадження нового типу укриття для встановлення всередині приміщення, Герберт Морріс нагадав, що навіть в розпал Бліцу у Лондоні 85% населення спали вдома або в невеликих укриттях, розташованих безпосередньо в будинку чи поруч із ним. Нове укриття дозволяло його власникам продовжувати спати у власних оселях із вищим рівнем безпеки.

Укриття Моррісона постачалися у вигляді комплектів для збирання, які монтували безпосередньо в оселі за допомогою болтів. Їхні розміри становили приблизно 2 м у довжину, 1,2 м у ширину та 0,75 м у висоту.

Конструкція мала міцну стільницю зі сталевого листа завтовшки 3 мм, стінки зі звареної дротяної сітки та підлогу, що нагадувала матрац і була сплетена з металевих смуг. Загалом комплект складався з 359 деталей і містив три необхідні для монтажу інструменти.

Це внутрішнє укриття уряд надавав безкоштовно домогосподарствам із сукупним річним доходом менше ніж 400 фунтів стерлінгів (що в цінах 2025 року еквівалентно 23 000 фунтів).

Конструкція дозволяла родині спати під укриттям уночі або під час повітряних нальотів. Бічні стінки були знімними, тож їх можна було прибрати, коли впродовж дня укриття використовували як стіл.

У ньому могли спати двоє дорослих і одна дитина (або двоє маленьких дітей).

Обстеження зруйнованих бомбардуваннями будівель показало, що часто вибух неподалік виривав або вибивав одну з торцевих стін, через що перекриття першого поверху завалювалося, вбиваючи мешканців.

Тож укриття Моррісона розробили так, щоб воно могло витримати падіння перекриття верхнього поверху типового двоповерхового будинку під час часткового обвалу.

Під час контрольного обстеження 44 будинків, що зазнали серйозних пошкоджень, з'ясувалося, що із 136 осіб, які перебували в укриттях Моррісона, лише троє загинули, 13 отримали тяжкі поранення. Таким чином, 120 зі 136 людей змогли вибратися із сильно пошкоджених будинків без серйозних травм, якщо користувалися укриттями Моррісона.

Крім того, встановили, що усі смерті сталися при прямому потраплянні бомби у будинок, а важкі поранення там, де самі укриття були розташовані неправильно.

До кінця 1941 року було розподілено пів мільйона укриттів Моррісона, а у 1943 році додали ще 100 тис. одиниць, щоб підготувати населення до очікуваних атак німецьких літаючих бомб (перших ракет) V-1.

Німеччина: бункери та вежі

Нацисти почали готувати цивільне населення Німеччини до можливих повітряних атак задовго до 1943. Протиповітряна оборона була створена Германом Герінгом, фельдмаршалом та міністром авіації Третього Рейху ще у 1933 - лише через кілька місяців як націонал-соціалісти прийшли до влади.

Фраза "Luftschutz tut not" – "протиповітряний захист - наше все" - гасло цивільних бригад ППО, у яких пройшли вишкіл 13,5 млн німців, і досі залишається популярним мемом в Німеччині, і живе своїм власним життям.

Але тоді воно лягло в основу побудови потужної системи підземних та наземних укриттів, більшість із яких збереглися до наших днів.

Цій справі допомогло і те, що у континентальній Європі підвали завжди відігравали значно важливішу роль, ніж у Великій Британії.

Зокрема, у Німеччині майже всі приватні будинки та багатоквартирні житлові споруди будувалися й досі будуються з підвалами. Завдяки цьому німецька влада могла ефективніше організовувати заходи захисту населення від повітряних нальотів під час Другої світової, ніж це було можливо у Британії.

У нейтральній Швейцарії також історично склалося, що більшість будинків, зокрема, і багатоквартирних, мають власні укриття – укріплені підземні приміщення, а власники тих будинків, де їх немає, зобов'язані згідно із законом розміщувати вказівники до найближчого укриття. Разом із Фінляндією, Швейцарія - друга європейська країна, яка досі підтримує і розвиває систему укриттів.

Недоліки підвалів і цокольних приміщень стали очевидними лише пізніше - під час вогняних смерчів, спричинених атаками запалювальними бомбами на центри великих німецьких міст, зокрема Гамбурга та Дрездена.

Коли будівлі й житлові будинки над ними руйнувалися під дією шалених потоків розпеченого повітря (температура яких могла значно перевищувати 800 °C), люди часто опинялися в пастці в цих підвальних укриттях. До того ж вони були переповнені мешканцями інших будинків, визнаних небезпечними після попередніх нальотів. Деякі люди гинули від теплового удару або отруєння чадним газом.

Крім підземних укриттів, мешканці німецьких міст могли сховатися і у наземних громадських укриттях.

Назва одного з них - Hochbunker (гохбункер - високий бункер) - прямо свідчить, яким було це укриття: масивні залізобетонні споруди баштового типу. Їх зводили на поверхні, оскільки це було швидше й дешевше, ніж прокладати глибокі тунелі в умовах щільної міської забудови.

У гохбункерах могли також укритися і перехожі, які опинилися на вулиці під час авіаудару. Але в укриття не пускали примусових працівників, військовополонених та євреїв.

На відміну від інших сховищ, ці будівлі вважалися повністю захищеними від авіабомб. Зазвичай гохбункери являли собою масивні наземні бетонні блоки зі стінами завтовшки від 1 до 1,5 метра та величезними перемичками над дверними й віконними отворами.

Усередині них часто підтримувалася постійна температура від 7 до 10 °C, завдяки чому ці споруди використовували не лише для захисту людей, але й адміністративних центрів, важливих архівів та творів мистецтва.

Ці споруди мали різноманітні форми: зазвичай це були квадратні блоки або низькі довгасті прямокутні чи трикутні будівлі. Траплялися також високі вежі з квадратним планом, круглі вежоподібні споруди й навіть пірамідальні конструкції. Усередині деяких круглих веж розташовувалися гвинтові поверхи, що поступово піднімалися вгору вздовж внутрішніх стін.

Одним із різновидів наземних бункерів була так звана "вежа Вінкеля" (нім. Winkelturm), названа на честь її розробника — Лео Вінкеля. Вінкель запатентував свою конструкцію ще у 1934 році, і, починаючи з 1936 року, у Німеччині було зведено 98 таких веж п'яти різних типів.

Споруди мали конічну форму зі стінами, що плавно вигиналися донизу, переходячи в укріплену основу. Розміри веж варіювалися: діаметр становив від 8,4 до 10 метрів, а висота — від 20 до 25 метрів. Мінімальна товщина стін становила 0,8 метра для залізобетону та 1,5 метра для звичайного бетону.

Залежно від типу, вежі могли вмістити від 164 до 500 осіб. Призначенням веж Вінкеля був захист робітників на залізничних вузлах та промислових об'єктах. Завдяки своїй формі вежі отримали в народі назви "недопалки" або "буряки".

Багато з цих споруд збереглися донині. Їх переобладнали під офіси та складські приміщення, а деякі навіть пристосували для потреб готелів, лікарень, шкіл та інших цивільних об'єктів.

Ще одне наземне укриття - Flaktürme (зенітна вежа) – величезна споруда для розміщення зенітних гармат у таких містах, як Берлін і Гамбург, які були пріоритетною ціллю атак британської, а згодом і американської авіації. Вони були обладнані автономним живленням та водопостачанням.

Практично усі наземні укриття, збудовані нацистами, пережили війну і поразку Третього Рейху. Згодом підрахували, що витрати на знесення цих споруд після війни були б величезними. Це підтвердилося і під час спроби зруйнувати одну із шести зенітних веж у Відні. Спроба призвела лише до появи тріщини в одній зі стін вежі, після чого від подальших дій відмовилися. Успішно вдалося демонтувати лише одну зенітну вежу - біля берлінського зоопарку.

Втім, всі ці добротні системи протиповітряного захисту не врятували нацистську Німеччину від поразки у війні. Але, вочевидь, врятували багато життів.

Keep calm?

Історію пишуть переможці. І разом із союзниками – британцями, американцями та СРСР – у війні проти нацистської Німеччини переміг і так званий "дух Бліца", втіленій у відомому гаслі Keep Calm and Carry On – "Зберігайте спокій і продовжуйте (жити)".

Але в наш час історики частіше стали повертатися до питання, відповідь на яке почали шукати ще під час війни, коли після масового і часто невдалого пошуку укриттів у перші тижні Бліцу, лондонці почали дедалі більше нехтувати небезпекою і укриттями.

Багато хто волів ночувати у власних ліжках, а не сидіти в незручних позах в укриттях, де бракувало не лише спальних місць, але й туалетів.

Чи був це фаталізм, адаптація, апатія чи браварда?

Фаталізм, безумовно, був одним із пояснень. Популярна фраза про те, що бомба може вбити тільки якщо на ній є твоє ім'я - не просто романтичний міф часів Бліцу, а зафіксоване у щоденниках воєнної пори та свідченнях очевидців.

Британський історик і автор книги "Війна бомбардувань: Європа 1939–1945" Річард Овері переповідає історію про те, як у листопаді 1940 року письменниця Віра Бріттейн разом із подругою їхала в таксі через зруйновані райони лондонського Іст-Енду. Дорогою пролунав сигнал повітряної тривоги, поліцейський зупинив таксі й порадив водієві та пасажиркам шукати укриття.

Водій кинув на поліцейського погляд, сповнений "невимовної зневаги", і — за згодою своїх пасажирок — поїхав далі в напрямку Бетнал-Грін. Він розповів їм, що щоночі спить на верхньому поверсі багатоквартирного будинку, де немає жодного укриття, і слухає, як навколо падають бомби.

"Якщо на ній нема мого імені, вона мене не дістане", — таким було його кредо.

Стійкість британців перед обличчям авіаударів Люфтваффе у 1940–1941 роках завжди вважали героїчною, але нині багато хто замислюється, скількох смертей можна було б уникнути, якби ситуація з укриттями в Британії була іншою.

До того, як союзники не стали використовувати тактику килимових бомбардувань із застосуванням запальних бомб, рахунок жертв авіаударів серед цивільних у Британії був на порядок вищий ніж у Німеччині. І справа тут не лише у цілях бомбардувань, але й у тому, де і як від них укривалися.

Кількість жертв бомбардувань у Британії протягом дев'ятимісячного Бліцу була надзвичайно високою - у період із вересня 1940-го по травень 1941 року, коли нацисти скинули на Британію 58 тис. тонн бомб, загинуло майже 41,5 тис. людей.

Натомість британські бомбардування Німеччини у 1940 році призвели до загибелі 950 осіб, а в 1941-му — ще 4 000. При цьому загалом Королівські ВПС скинули 50 тис. тонн бомб на цілі в Європі, передусім у Німеччині. Тож щоб убити одного німця, потрібно було скинути 10 тонн бомб, тоді як для загибелі британця вистачало 1,3 тонни.

Згодом під час "вогняного смерчу" від бомбардувань з використанням запальних бомб у Гамбурзі лише за кілька днів загинули щонайменше 35 тис. людей, і їх не порятували укриття. Але це була вже інша історія.

Проте у Британії, особливо під час Бліцу, як писав Річард Овері, жертв могло бути значно менше – "якби держава краще усвідомлювала соціальні реалії, в яких опинилося населення під загрозою, і забезпечила ефективнішу систему укриттів чи наполягала на евакуації, а самі люди були б більш схильні дотримуватися вказівок".

Точної кількості тих, хто загинув, хоча міг би жити, ми вже ніколи не дізнаємося.