Канни-2026: як про Україну, “СВО” і загиблих фотографів згадували на головному кінофестивалі світу

Небагато світових зірок, довгі й нудні фільми у конкурсній програмі, а на додачу ще й холод і вітер. Так розпочався 79-й Каннський кінофестиваль. Журналісти та кінокритики навіть жартували між собою, що, можливо, організатори так зосередилися на підготовці ювілейного фестивалю наступного року, що трохи "підзабули" про цьогорічний і погода їм у цьому "підіграла".

Ситуацію все ж дещо врятував Джон Траволта, який приїхав до Канн представити свій новий фільм "Нічний політ до Лос-Анджелеса", однак, його стрічка не потрапила до конкурсної програми фестивалю.

Про Україну та війну в Каннах йшлося не лише під час показів українських фільмів. Тема вторгнення Росії лунала і в багатьох інших фільмах, як тло, як події, на фоні яких все відбувається.

Росіяни в Канни привезли, як вони заявили антивоєнний фільм, при цьому старано уникаючи самого слова "війна".

"Весна" - фільм про спротив

Для України головною подією в Каннах став показ повнометражної стрічки "Весна" про життя українців в окупації.

На прем'єру фільму, який був представлений у позаконкурсній програмі "Спеціальний показ", було важко дістати квитки, вони розлетілися за лічені хвилини.

Інтерес до України і до війни не спадає і люди вже, як правило, поінформовані про базові речі, тож тепер цікавляться більш глибокими деталями. Наприклад, мене після показу оточили французи, розпитуючи, чи це правда, що росіяни спеціально спалюють тіла своїх військових і оформлюють їх як зниклих безвісти, щоб не робити виплати родичам? Цей момент був яскраво показаний у фільмі.

"Весна", створена у копродукції Франції, Литви та Естонії, розповідає історію священника, який намагається поховати тіла людей, вбитих росіянами у невеликому містечку на окупованій території.

Окупанти не дозволяють ховати загиблих, називаючи їх зрадниками. Але священник не може піти проти своїх принципів і намагається допомогти родичам гідно поховати близьких. Фільм розповідає про цей спротив під час окупації, коли навколо лунають сирени й падають снаряди, а в українців є надія, що їхня армія скоро прийде і окупація закінчиться.

"Мені здається, що серце війни, певна точка кульмінації всього цього все одно перебуває на окупованих територіях. Людям там треба жити з цим. Жити з окупантами, жити з росіянами. Тобто ти розумієш, що твоє життя тобі більше не належить, вони можуть робити з тобою все, що захочуть. Яким чином у такому контексті залишатися людиною, коли тобі не залишають жодного вибору? І що таке людина, коли в неї немає вибору", - розповів Ростислав Кирпиченко в інтерв'ю BBC Україна в Каннах.

У Каннах поширена практика залишати залу, якщо фільм тобі не подобається. Це вважається абсолютно нормальним і не є проявом неповаги до режисера.

Фільмів на кінофесталі представлено дуже багато, переглянути всі просто неможливо, адже кілька стрічок одночасно демонструються в різних залах, і завжди доводиться обирати. Тож якщо фільм не "твій", не хочеться витрачати на нього час - краще перейти до іншої зали й пошукати іншу, цікавішу стрічку.

Із фільму "Весна" майже ніхто не пішов. Зала залишалася наповненою до кінця показу, а після нього режисера та команду зустріли оваціями.

На відміну від повної зали, овації в Каннах самі по собі ще не є показником успіху. Тут аплодують майже завжди - не лише через захоплення фільмом, а й на знак поваги до роботи кінокоманди.

Режисер Ростислав Кирпиченко під час свого виступу на прем'єрному показі у Каннах заявив, що для нього "це не лише радісний момент, а й момент скорботи".

"Тому що ми не можемо не думати про всіх українців, які досі живуть під окупацією, яких убивають, ґвалтують і катують. Ми думаємо і про людей, які голодують через штучно створений голод у Олешках", - заявив він.

Ростислав Кирпиченко має цікаву біографію. Він народився у Литві та має литовське громадянство, але його походження українське по материнській лінії та білоруське - по батьківській. Інтерв'ю з ним ми записували українською мовою.

Після початку повномасштабної війни в Україні Ростислав не зміг залишитися осторонь і вирішив зняти свій перший повнометражний фільм. Головні ролі виконали українська акторка Анастасія Пустовіт і литовський актор Кястутіс Циценас. На початку зйомок він не знав української мови, але тренувався настільки інтенсивно протягом кількох місяців, що у фільмі він говорить українською майже бездоганно.

Легкий литовський акцент можна почути лише в сценах, де його герой спілкується російською з окупантами.

За словами режисера, одним із найскладнішим моментів під час підготовки фільму став пошук хлопчика на дитячу роль. У фільмі є сцена насильства над дитиною, і багато батьків не були готові погодитися на такий психологічний ризик.

Спочатку режисер шукав виконавця серед українських дітей-біженців, однак, зрештою роль дісталася юному литовському актору, родина якого живе поруч з українськими біженцями.

"За мить до світанку"

Ще один український фільм - короткометражну стрічку "За мить до світанку" представили на Marché du Film під час спеціального показу для представників кіноіндустрії. Marché du Film - це професійний кіноринок, який проходить паралельно з Каннським кінофестивалем і вважається одним із найбільших у світі майданчиків для продюсерів, дистриб'юторів, режисерів та інвесторів. Саме тут відбуваються презентації нових проєктів, пошук фінансування та продаж прав на показ фільмів.

"За мить до світанку" - поетична короткометражна стрічка про жінок, які чекають на повернення своїх чоловіків і синів з російського полону.

Фільм майже не використовує слів, натомість говорить мовою музики, символів і візуальних метафор.

Режисер стрічки Руслан Богдан розповів в інтерв'ю, що прагнув передати глядачам емоційний стан жінок, які щодня чекають звісток від своїх рідних: "Назва фільму відсилає до миті перед світанком - часу, коли темрява досягає свого піку, але світло вже наближається. Я не знаю, чи повернуться додому військові, про яких ідеться у цьому фільмі. Їхні родини також цього не знають. Але шлях від темряви до світла - єдиний шлях, який у них є. І тому вони продовжують ним іти".

Про “СВО” у Каннах

На початку широкомасштабної війни у 2022 році на церемонії відкриття Каннського кінофестивалю транслювали відеозвернення Володимира Зеленського, після якого зала аплодувала стоячи.

Тоді російська присутність у Каннах була майже непомітною: багато російських журналістів не отримали акредитації або просто не змогли приїхати, хоча у конкурсній програмі була представлена стрічка Кирила Серебренікова "Дружина Чайковського", де про війну і не згадувалося.

Цього року на Каннському кінофестивалі новий фільм "Мінотавр" представив російський режисер Андрій Звягінцев. Під час прем'єри, після тривалих оплесків зали, режисер сказав, що радий нарешті "повернутися і робити свою роботу".

Його стрічка, яку частина критиків називає антивоєнною, є адаптацією фільму "Невірна дружина" Клода Шаброля - еротичного трилера 1969 року. Однак у версії Звягінцева історія кохання, ревнощів і зради розгортається в сучасній Росії на фоні війни.

У критиків виникли сумніви, чи справді стрічка є антивоєнною, як про це заявляють іі автори.

"М'яко кажучи, дивує те, що жоден із персонажів жодного разу не називає цю війну війною, використовуючи виключно офіційний термін "спеціальна військова операція". Для мене розповісти історію ревнощів і вбивства на тлі війни все ж недостатньо, щоб створити по-справжньому антивоєнний фільм", - поділилася з BBC Україна Лєна Бассе, американська журналістка та членкиня журі премії "Золотий глобус".

Під час пресконференції режисер і команда фільму також уникали слова "війна".

Сам Андрій Звягінцев, говорячи про стрічку, сказав, що йому було дуже важливо, аби його фільм був про Росію, про "актуальний контекст" і російською мовою.

Він також повідомив, що опинився за кордоном "з певних причин", а ідея зняти ремейк фільму Шаброля виникла у нього ще у 2017–2018 роках, "коли ще не було жодної війни".

Війна в фотооб'єктиві

Україна представлена в Каннах не лише своїми фільмами, а й супутніми подіями. Серед них фотовиставка "Небесні погляди", присвячена фотографам і документалістам, які загинули або зазнали поранень, висвітлюючи російську війну проти України.

Серед представлених робіт - фотографії Макса Левіна, який загинув у 2022 році під час документування російського вторгнення, французького фотографа Антоні Лаллікана, який загинув у жовтні 2025 року внаслідок російської атаки дрона, а також Георгія Іванченка, який працював разом із Антоні і дістав важке поранення.

Український режисер і фотограф Мстислав Чернов під час свого виступу у Каннах на відкритті виставки зізнався, що йому боляче приходити на такі експозиції: "Насправді мене дуже злить і засмучує сама думка про те, що ми організовуємо виставки, присвячені журналістам, фотографам чи кінематографістам, які загинули. Ми не повинні цього робити. Ми повинні вшановувати їх, поки вони живі".

Він закликав присутніх на виставці гостей зробити все можливе, "щоб цей список більше не зростав, щоб ця війна і це вторгнення припинилися".

Цього року Мстислав Чернов також очолює журі премії "Золоте око" - головної нагороди Каннського кінофестивалю за документальне кіно. Разом з іншими членами журі він має визначити, який фільм отримає цю престижну відзнаку під час церемонії закриття фестивалю.

Україна у стрічках конкурсної програми

Водночас, попри те, що у Каннах було представлено всього два українських фільми, про війну в Україні згадували у стрічках конкурсної програми.

Так, несподівано тема російського вторгнення з'являється у японському фільмі "Нотатки з Нагі" режисера Кодзі Фукади. Герої фільму живуть поблизу військової бази, де регулярно проводять військові навчання, через це в околицях постійно чути вибухи, на які місцеві мешканці вже зовсім не реагують.

Новини вони дізнаються з радіо, де постійно повідомляють про бомбарудвання України і загиблих, але герої це не коментують і займаються своїми особистими проблемами.

Сам режисер так пояснив свій задум: "Коли я готувався до зйомок фільму, війна в Україні щойно почалася. Війна завжди десь триває. У "Нотатках з Нагі" присутність військової бази нагадує про те, що ці війни ніколи насправді не бувають далеко від нас і що вони впливають на нас незалежно від того, хочемо ми цього чи ні".

Не забули про війну в Україні й у франко-бельгійській стрічці "Історія жінки". Фільм розповідає особисту історію лікарки-хірургині. Під час стрічки звучить телефонна розмова, з якої ми дізнаємося, що вона їздить до Львова робити операції з відновлення щелеп людям, які постраждали від війни.

І як не згадати про одного з небагатьох зіркових гостей фествалю Хав'єра Бардема, який грає головну роль у фільмі "Рідна людина", представленому у конкурсній програмі фестивалю.

Під час пресконференції, він заявив, що фільм розповідає про токсичну маскулінність, через яку в його рідній Іспанії "в середньому щомісяця двох жінок убивають їхні колишні чоловіки або колишні хлопці".

Хав'єр Бардем не стримався у висловлюваннях і провів паралель із сучасними політиками: "Ця проблема стосується також пана Трампа, пана Путіна, пана Нетаньягу - усіх цих великих мачо, які кажуть: "Мій член більший за твій, і я розбомблю тебе до біса". Це токсична чоловіча поведінка, яка призводить до загибелі тисяч людей".

І хоча Україна була представлена на цьогорічному кінофестивалі не так широко, як торік, коли актор Шон Пенн і музикант Боно з гурту U2 вивели на червону доріжку українських військових, немає відчуття, що про Україну забули.

Українськими фільмами цікавляться, розпитують про ситуацію на місці та часто висловлюють підтримку.

Водночас представники кіноіндустрії кажуть, що бажання творити є, але бракує бюджетів. А це питання має вирішуватися на державному рівні, аби митці мали змогу не лише створювати нові проєкти, а й представляти їх міжнародній аудиторії. Адже інтерес до українських історій та українського контенту нікуди не зник.

Переможців 79-го Каннського кінофестивалю оголосять ввечері 23 травня. У Палаці фестивалів на бульварі Круазет у Каннах роздадуть пальмові гілки.