Жінка, яка першою розповіла світу про Вотергейт, але їй не повірили

Марта Мітчелл була світською левицею з Вашингтона, чий чоловік опинився замішаним у Вотергейтському скандалі. Її шокуючі заяви про викрадення та "брудні справи" висміювали та вважали маренням - аж доки не виявилося, що це правда.

Марту Мітчелл можна було назвати "яскравим персонажем" - з цим погоджувалися всі.

Вона народилася в Пайн-Блаффі в штаті Арканзас у 1918 році й стала харизматичною світською левицею у Вашингтоні після того, як її другий чоловік, Джон Мітчелл, отримав посаду в адміністрації Ніксона.

Вона любила випити, а після цього іноді телефонувала журналістам пізно вночі, розповідаючи плітки. Її ексцентрична особистість і популярність принесли їй прізвисько "Інша Марта Вашингтона" (обігрує імʼя Марти Вашингтон, дружини Джорджа Вашингтона - ред.). За відвертість її також називали "Голосом Півдня".

Попередження: стаття містить лексику, яка може здатися образливою.

Але у 1972 році, коли її чоловік опинився втягнутим у Вотергейтський скандал, її ексцентричність почали використовувати проти неї.

За словами журналістів Боба Вудворда та Карла Бернстайна, вона стала "хором цієї драми, озвучуючи свої застереження всім, хто хотів слухати".

Її називали пиякою, фантазеркою та людиною, яка піариться попри те, що правдивість її заяв ставала дедалі очевиднішою.

Її шокуючі звинувачення - про насильницьке викрадення соратниками Ніксона, утримання в заручниках і введення наркотиків - лише зміцнювали її репутацію ненадійного свідка.

"Усе це неймовірно, - визнавала вона в інтерв'ю Девіду Фросту для BBC у вересні 1974 року. - Ніби роман про Джеймса Бонда. У це неможливо повірити. Я й сама не можу повірити, що це зі мною сталося".

Через багато років після її смерті психолог з Гарварду Брендан Махер назвав її ім'ям психологічне явище - "ефект Марти Мітчелл". Коли неймовірні, але реальні переживання пацієнта помилково діагностують як марення.

Проте лише нещодавно дослідники почали визнавати значення її втручання в Вотергейтську справу. Нехай вони інколи й були хаотичними та продиктованими особистими інтересами.

У 1977 році Річард Ніксон сказав Девіду Фросту, що "якби не Марта Мітчелл, не було б і Вотергейта".

Він мав на увазі, що її непередбачувана поведінка змусила його близького соратника Джона Мітчелла втратити пильність. Насправді ж вона майже викрила всю злочинну схему ще до того, як почалося її приховування.

Драматичний телефонний дзвінок

Марта Білл виросла в невеликому містечку й була єдиною дитиною заможних батьків.

Колись вона мріяла стати акторкою, про неї розповідали, що вона була балакучою та впертою. Вона навчалася в Університеті Арканзасу, а згодом - в Університеті Маямі.

Після закінчення навчання та нетривалої роботи шкільною вчителькою, вона влаштувалася секретаркою генерала арсеналу в Пайн-Блаффі, переїхала разом із ним до Вашингтона в окрузі Колумбія і там познайомилася та вийшла заміж за капітана армії.

Після звільнення чоловіка зі служби подружжя переїхало до Нью-Йорка, де через 11 років вони розлучилися.

Через кілька місяців Марта знову вийшла заміж - цього разу за заможного мангеттенського адвоката Джона Мітчелла. Ще через 11 років вона опинилася знову у Вашингтоні, мешканкою престижного житлового комплексу "Вотергейт" як дружина генерального прокурора США.

У Вашингтоні Марта зарекомендувала себе як товариська та енергійна учасниця світського життя з яскравим стилем - "найколоритніша" серед дружин членів кабінету Ніксона, як тоді писала про неї The New York Times.

Вона швидко стала також однією з найвідвертіших і найменш стриманих. У листопаді 1969 року вона сказала телевізійному репортеру, що протести проти війни у В'єтнамі "нагадують її чоловікові Російську революцію". Це принесло їй скандальну відомість у всій країні.

Приблизно в той самий час вона спричинила більш локальний скандал, зробивши серію телефонних дзвінків дружинам вашингтонських політиків і співробітникам Сенату.

Вона переконувала їх (дехто казав, що навіть із погрозами), щоб вони підтримали кандидата до Верховного суду, якого підтримував її чоловік, - суддю Клемента Гейнсворта, відомого своїми сегрегаціоністськими та антипрофспілковими поглядами.

Телефон залишався її улюбленою "зброєю". У квітні 1970 року вона кілька разів дзвонила вночі в газети Arkansas Gazette, закликаючи "розіп'яти" місцевого сенатора Дж. Вільяма Фулбрайта за те, що він виступав проти іншого кандидата до Верховного суду - сегрегаціоніста Г. Гарролда Карсвелла.

У 1971 році вона зателефонувала журналісту Washington Post Бобу Вудворду після того, як він назвав її серед мешканців Вотергейта, які скаржилися на забруднення від електростанції. Енергетичний обʼєкт, як з'ясувалося, безпосередньо постачав енергію до Білого дому.

"Любий, - цитує він її слова. - Мені байдуже, якщо Джону і містеру президенту доведеться працювати при свічках. Я достатньо дізналася ще в Пайн-Блаффі, штат Арканзас, щоб знати, що люди не повинні страждати від чиїхось відходів".

Але найбільш драматичний і значущий телефонний дзвінок Марта зробила 22 червня 1972 року. Раніше того року Джон Мітчелл подав у відставку з посади генерального прокурора, щоб очолити Комітет з переобрання президента, який жартома називали CREEP.

Його роль полягала в розподілі таємного "чорного фонду" для фінансування саботажу та збору розвідданих проти політичних опонентів Ніксона.

17 червня затримали п'ятьох чоловіків, які проникли в офіси Національного комітету Демократичної партії в комплексі Вотергейт із електронним обладнанням для прослуховування.

Джон і Марта Мітчелл у той час були в Каліфорнії на заходах зі збору коштів.

Розуміючи, що вона легко може пов'язати злам і кампанію з ним самим (один із заарештованих, співробітник CREEP Джеймс МакКорд, раніше був призначений її особистим охоронцем), Джон намагався приховати від Марти новини.

Готуючись повернутися до Вашингтона, щоб організувати прикриття, він запропонував їй залишитися в готелі відпочити та доручив команді CREEP, зокрема охоронцю Стіву Кінгу, стежити, щоб вона не бачила газет.

Однак через кілька днів Марта все ж змогла дістати примірник Los Angeles Times і зателефонувала своїй знайомій журналістці з United Press International Хелен Томас, щоб розповісти те, про що вона дізналася.

Газети на кшталт New York Daily News сприймали цю історію радше як легковажну світську плітку, а не як важливий слід у скандалі, який зрештою міг повалити уряд.

Марта встигла сказати Томас, що вона "сита по горло всією цією (ніксонівською - Ред.) операцією, перш ніж розмова раптово обірвалася. Як пізніше пояснювала Марта Девіду Фросту, Стів Кінг "вирвав телефонну трубку зі стіни". Після цього її кілька днів утримували в готельному номері "без їжі та всього іншого".

У якийсь момент вона намагалася втекти через вікно, і під час сутички поранилася розбитим склом та потребувала накладання швів.

Пізніше її впіймали й силоміць зробили ін'єкцію транквілізатора. Коли їй нарешті дозволили залишити готель, Марта знову зателефонувала Томас, скаржачись, що її побили до синців, і заявила: "Я не терпітиму цієї брудної справи".

"Коли я повернулася до Нью-Йорка, у мене обидві руки були в бинтах, - сказала вона Фросту у 1974 році. - І це була моя найбільша помилка, тому що якби я тоді вийшла до преси, вони б зрозуміли, що зі мною сталося".

Натомість її звинувачення (які зрештою підтвердив МакКорд у 1975 році після засудження за участь у Вотергейтському зламі) були відсунуті на другі сторінки національних газет.

Перший її дзвінок до Хелен Томас потрапив на 12-ту сторінку New York Times, другий згадали лише на 25-й.

"Непроста інформаторка"

Інші видання, як-от New York Daily News, сприймали цю історію радше як матеріал для світських пліток, ніж як важливу зачіпку в скандалі, який зрештою міг повалити уряд.

Пізніші публікації цитували анонімні джерела серед республіканців, які висловлювали занепокоєння щодо вживання Мартою алкоголю та нібито погіршення її психічного стану.

У вересні Боб Вудворд відвідав її в Нью-Йорку, куди вона разом із Джоном переїхала після його відставки з CREEP.

Він знайшов її такою ж балакучою й чарівною, як і раніше, але коли розмова заходила про Вотергейт, вона відповідала розпливчасто. Він дійшов висновку, що це була марна поїздка (хоча вона й точно передбачила, що Ніксон здобуде "найбільшу перемогу з перевагою в історії країни" на майбутніх виборах).

Марта Мітчелл була складною інформаторкою у справі Вотергейта. Письменниця Washington Post Кетрін Вінтон Еванс у 1979 році підсумувала її суперечливу спадщину так:

"Мені завжди було важко вирішити, ким була Марта Мітчелл - енергійною, кмітливою жінкою, яка розпізнала правду про Річарда Ніксона раніше за багатьох інших, чи просто нестерпною, ненадійною, саморуйнівною "болючою проблемою", якщо м'яко сказати".

Її початковою мотивацією, здавалося, було відмежувати свого чоловіка від змови, хоча вона й точно натякала на її існування.

Проте, попри її твердження в інтерв'ю Девіду Фросту: "Я вірю, що містер Ніксон знав про все від самого початку. Я майже готова поставити на це своє життя", незрозуміло, якими саме інсайдерськими знаннями про злам і його приховування вона володіла.

У книзі "Всі люди президента" Вудворд і Бернстайн цитують свого найвідомішого інформатора "Глибоку глотку", який сказав про Марту так: "Вона, здається, нічого не знає, але це не означає, що вона не буде говорити".

Через п'ятдесят років Боб Вудворд розкрив, що коли шлюб Марти почав розпадатися на початку 1974 року, вона надала журналістам доступ до особистих документів Джона Мітчелла. Тоді вона заявила: "Сподіваюся, ви доберетеся до цього покидька".

Особистий кабінет Джона в їхньому будинку містив щонайменше один матеріал, який потрапив на першу шпальту The Washington Post у межах тривалого розслідування Вотергейта. Це був лист 1971 року від близького друга Ніксона Ельмера Бобста, в якому пропонувалася пожертва у 100 000 доларів в обмін на прихильне ставлення з боку Федеральної торгової комісії.

Втім, незалежно від того, які ще відомості вона могла б надати, якби її сприймали серйозніше, навіть лише її ув'язнення в червні 1972 року мало б стати сигналом, що люди навколо Річарда Ніксона приховують щось серйозне і готові йти на надзвичайні заходи, щоб це замаскувати.

Ніксон зрештою подав у відставку в серпні 1974 року. За кілька тижнів Марта Мітчелл сказала Девіду Фросту: "Я втратила довіру до людської природи… Я любила чоловіка до самого кінця, і раптом усе виявилося брехнею".

Джона Мітчелла в січні 1975 року засудили за змову, перешкоджання правосуддю та неправдиві свідчення. Того ж року Марта захворіла на множинну мієлому. Вона померла через рік.

На її похороні в Пайн-Блаффі серед квітів, надісланих друзями та прихильниками, була композиція з білих хризантем, у якій було викладено напис заввишки близько 15 см: "Марта мала рацію".