Таємниця вмираючого гінкго: як місцеві жителі стали детективами заради дерева

Щоліта Сеул поринає в густу зелень: під вологим небом дерева розростаються й буяють. Але цього року одне дерево явно почувалося недобре.

"Зелене листя падало на землю, хоча в цю пору року такого бути не мало", - згадує Чон, яка живе поруч із гінкго на вулиці в Буам-доні, переважно житловому районі на півночі Сеула в Кореї.

Місцеві дуже люблять це дерево й вважають, що воно росте тут уже понад сто років. Тож Чон не могла просто пройти повз. З кожним днем цікавість поступалася тривозі.

Невдовзі навколо дерева зібрався шар гнилого віялоподібного листя, добре знайомого мешканцям. Ця картина так стривожила Чон і її сусідів, що вони взялися за власне розслідування: що ж послаблює їхнє витривале гінкго?

Ця детективна історія захопила Буам-дон і привернула увагу всієї країни, потрапивши в заголовки національних медіа. Проте такий розголос збентежив Чон. Вона очолила кампанію на захист дерева, але згодом попросила не називати її справжнього імені, тож ми використовуємо псевдонім.

"Уявіть дідуся, який щодня мовчки вас обіймає, вислуховує і завжди лишається сильним та сповненим життя, - каже вона. - І раптом він починає помирати. Хіба це не розбиває серце?"

Так почалася боротьба однієї громади за порятунок дорогого для району символу.

Хто вбиває "Дідуся Гінкго"?

Затиснутий між двома горами, Буам-дон приваблює туристів і місцевих мальовничими краєвидами, художніми галереями та затишними кав'ярнями. Для багатьох це можливість утекти від метушні Сеула.

Через близькість до Блакитного дому, офіційної резиденції президента, влада обмежувала тут забудову, тож район зберіг свій особливий, майже провінційний шарм.

У місцевості, де гінкго зазвичай ростуть у приватних садах або диких лісах, це дерево особливе, каже Чон, адже воно десятиліттями росло просто обабіч дороги. Для неї це "дідусь Гінкго".

"Я проходжу повз це дерево щоразу, коли повертаюся додому. Казала йому: "Дідусю, я вдома". Або: "Дідусю, я пішла".

Чон переїхала сюди лише чотири роки тому, але саме старе дерево вона помітила одним із перших і швидко прив'язалася до нього.

"Це було єдине дерево в районі, яке належало всім".

Для Пак Чон Хі, який прожив тут майже всі свої 74 роки, гінкго став "найстарішим другом".

Так само сприймає його і 10-річний Кім Он, який щодня проходить повз дерево дорогою до школи. За його словами, воно росло тут ще до його народження, і "від думки, що воно може впасти, стає сумно".

Тож не дивно, що Чон швидко знайшла однодумців серед сусідів, які теж помітили, як гінкго втрачає листя й починає всихати.

Невдовзі їхню увагу привернули десять білих пластикових лійок, які виглядали з-за стовбура. Спочатку Чон думала, що через них дереву подають поживні речовини, але згодом запідозрила щось значно тривожніше.

Разом із сусідами вона переглянула записи камер спостереження з найближчого будинку. Зрештою вони натрапили на дещо дивне: одного ранку наприкінці квітня камера зафіксувала двох чоловіків у білих рукавичках, які присіли біля основи дерева й працювали дрилем.

Чи саме вони встановлювали ці лійки? Із запису Чон та її сусіди не змогли зробити однозначного висновку.

Тоді вони згадали про слова представників районної влади: раніше один музей звертався до власників сусідніх ділянок із проханням дозволити зрубати дерево.

Схоже, музей Whanki стверджував, що коріння гінкго тисне на його зовнішню цегляну стіну, яка стоїть лише за кілька сантиметрів від дерева.

Незабаром мешканці запідозрили, що в лійках містився якийсь гербіцид, який повільно вбивав дерево. Такої ж думки дотримувалися й арбористи, що оглянули гінкго. Вони також пов'язували цю історію з музеєм Whanki.

Того ж дня, коли вони побачили записи з камери, група жителів Буам-дона разом із чотирма поліцейськими увірвалася до музею. За словами Чон і її сусіда, коли працівників музею поставили перед фактом, один із них "фактично визнав", що музей щось зробив із деревом.

"Після таких слів уже не можна було вдавати, що нічого не сталося", - розповів сусід Чон у коментарі BBC.

Музей ані публічно не підтвердив, ані спростував, що вводив у дерево гербіцид, і не відповів на запитання BBC.

Втім, у травні музей оприлюднив заяву, де стверджував, що стіна його території "руйнується через коріння гінкго". Там також повідомили, що надіслали листи більш ніж 40 власникам навколишніх ділянок із проханням знайти розв'язання проблеми.

За версією музею, відповіді на ці звернення він не отримав, тому його співробітники "спробували самостійно розв'язати ситуацію". Що саме вони зробили, у заяві не пояснювалося.

Представник місцевої влади повідомив BBC, що торішня перевірка не виявила "суттєвого зв'язку" між гінкго та пошкодженнями музейної стіни. Якби проблема справді існувала, "ми вжили б відповідних заходів і повідомили б усі зацікавлені сторони", додав він.

Мешканці району, які й досі вважають, що саме музей встановив лійки, вимагають розкрити, що в них містилося. Вони сподіваються, що ця інформація допоможе фахівцям урятувати гінкго. Також вони подали заяву до поліції на директора музею.

Місцева влада підтвердила, що правоохоронці розслідують справу, однак поліція відмовилася надати BBC додаткові подробиці.

"В руках небес"

Відкритий у 1992 році музей присвятили покійному Кім Хванґі, знаменитому художнику й майстру абстрактного мистецтва, якого багато хто називає "корейським Пікассо".

На сайті музею архітектор У Кюсон пояснює, що прагнув створити простір для робіт Кіма, який би "гармоніював із природними елементами - місяцем, горами, хмарами, скелями та деревами, що відігравали таку важливу роль у його мистецтві".

Ба більше, Кім писав есеї під псевдонімом Сухва, що означає "розмова з деревами".

Обурені мешканці Буам-дона не оминули увагою цю іронію. Через десятиліття після смерті Кіма музей, зведений на його честь, звинувачують у спробі знищити дерево. І не будь-яке, а гінкго, яке має особливе значення в Кореї як символ довголіття та стійкості.

"Так ставитися до життя - це невігластво. І ніхто навіть не перепросив", - каже Чон.

Мешканці району навіть запозичили поетичний псевдонім Кіма, Сухва, для назви свого приреченого дерева. Вони також заручилися підтримкою екологічної громадської організації, яка запустила петицію з вимогою надати громадянам право офіційно опікуватися міськими деревами.

"Коли я вперше почув, що дерево поруч із музеєм отруїли гербіцидом і воно помирає, то просто не повірив у це", - розповідає активіст Чхве Чін У.

Але коли він побачив, як гінкго всихає, то, за його словами, "усвідомив, що щось настільки жахливе справді може статися в нашому суспільстві".

Якщо в історії з гінкго і є світла сторона, то це те, що боротьба за його порятунок згуртувала мешканців Буам-дона.

Поки Чон проводила дні, збираючи підтримку для кампанії, вона поверталася додому й знаходила біля дверей приготовані сусідами страви. У відповідь вона варила овочевий суп для сусідів, з якими раніше навіть не була знайома.

Літо минало, а вони спостерігали, як гілки гінкго дедалі більше оголюються й буріють. Арборист, який оглянув дерево, оцінив його стан безнадійно: за словами Чхве, воно "на 90% наблизилося до смерті".

Тепер доля дерева "в руках небес", каже Чон, уже майже змирившись із ситуацією.

"Можливо, усе, що мені лишається, - бути поруч і молитися".

Упродовж кількох тижнів близько двадцяти мешканців регулярно збиралися біля дерева й молилися за його одужання. Одні читали есеї Хванґі, інші брали участь у "цілющому ритуалі", який проводив місцевий шаман.

Записки з побажаннями одужання тріпотіли на стовбурі дерева під звуки музики, а учасники акції бралися за руки й погойдувалися в унісон, виконуючи "танець в'яза". Деякі природоохоронці та екоактивісти вірять, що такий ритуал допомагає деревам відновитися.

"Якби хтось справді розумів, наскільки сильно люди люблять це дерево, то, напевно, не ухвалив би рішення отруїти його гербіцидом", - каже Кім Мін Джу, яка живе в Буам-доні вже понад десять років.

Нещодавно Чон усвідомила, що за весь час, поки намагалася врятувати гінкго, вела найактивніше життя відтоді, як захворіла минулої зими.

Тоді їй було важко багато ходити, і часто вона просто спостерігала за деревом із дому. У кращі дні виходила до нього, обіймала його шорсткий стовбур і вдихала земляний запах, щоб підбадьоритися.

"Я почувалася пригніченою й безнадійною, але ці відчуття зникли. Я ніби сама стала деревом".

Ходити на великі відстані їй досі важко, додає вона, але "дерево допомогло мені знову повернутися до життя. Іронічно, що це сталося саме тому, що захворіло воно".

"Хоч ця історія й розбивала серце, у ній були й неймовірно зворушливі моменти, - розмірковує Чон. - Увесь район згуртувався, люди почали піклуватися одне про одного й підтримувати одне одного".

З приходом осені Сеул забарвлюється у всі відтінки жовтого. А листя гінкго, яке колись було гордістю Буам-дона, нині стало сухим і бурим.

Та мешканці району все ще сподіваються на диво.

Вони не можуть уявити осені, коли не зупиняться біля свого гінкго, щоб помилуватися ним у найкращу пору, коли його крона вкривається пухнастим золотим вбранням.