You’re viewing a text-only version of this website that uses less data. View the main version of the website including all images and videos.
Вдови АТО. Горе нікуди не зникає
Перших жертв війни оплакувала вся країна. Про чоловіків-героїв і вдів з дітьми писали журналісти, їм допомагали волонтери.Уже давно в зведеннях втрат АТО використовують цифри, а не імена. Про вдів майже не пишуть.
У "Спілці Ветеранів АТО Деснянського району" мені доручили зустрітися з удовами Києва, дізнатися про їхні проблеми, ще раз нагадати суспільству про чоловіків-героїв.
Не чекав, що зустрічі викличуть такі сильні емоції. Від сліз не змогла втриматися жодна жінка.
Суспільство вже давно за словом "армія" перестало бачити конкретних чоловіків, з дружинами і дітьми. Але варто нам нагадати - і біль втрати такий самий сильний.
Після багатьох зустрічей вже хочеться навісити ярлики, щоб було зрозуміліше - кому більше потрібна допомога, а хто вже сам допомагає іншим. Ось "організатор", ось "турботлива тітонька", а ось "замерзла квітка…"
Життя після чоловіка
Найбільш точно описала свій стан і стан інших Оксана Макідон з ГО "Крила 8-ї сотні", член координаційної ради платформи "Люди допомагають людям".
Віктор Макідон загинув у липні 2014 після бою під Попасною, з тих пір Оксана допомагає вдовам і сиротам.
"Проблема не тільки в самотності. Коли гине чоловік - ти все одно продовжуєш жити у звичній колії: дитина, робота. Ти не виставляєш горе напоказ. Люди бачать тебе "нормальною", і не розуміють, що горе нікуди не зникає. Зовні ти та сама, робиш те саме - але ти вже почала життя заново, всередині. І це нове життя - воно душить, фізично знищує", - каже пані Оксана.
Вона додає, що за її враженнями, у переважної більшості вдів "здоров'я сиплеться", хоч це і не завжди помітно іншим.
Ще один додатковий тягар - побутові проблеми, а також вирішення питань з документами.
"Хто рік, хто два роки, як я, схиляли голови, поки бігали по кабінетах за документами задля пенсії, задля житла, землі. Мало хто знає, яка то ноша… Багато з нас взагалі не знало життя без чоловіка", - зізнається Оксана Макідон.
"Тому з іншими вдовами і об'єднуємося - щоб вижити, щоб не киснути в самотніх квартирах. Бо завжди є ще хтось, кому ще гірше, ніж тобі. Депресія "накриває" всіх по-різному, але найчастіше - на дні народження. Тоді обов'язково треба не просто приїхати - але й дійство якесь кумедне зробити! Щоб людина тебе з вікна ще побачила, і одразу знала - зараз тебе витягнуть!" - відзначає пані Оксана.
І пояснює: "От цими квітами, тортами, але витягнуть! І ти житимеш далі, і посміхатимешся, і навіть завтра сама будеш такого клоуна грати - бо завтра ще один день народження, у ще одної вдови…"
"Здається - зараз повернеться"
Інші жінки досі на стадії заперечення, не можуть примиритися з минулим.
У квартирі Юлії Левицької йде ремонт, щось розібране. Так само - і в її душі.
"Після загибелі Славіка опустилися руки. Плани, ідеї - все було спільне. А так - ррраз! - і немає людини! І до чого тоді все?" - підтверджує враження жінка.
Я прошу розповісти про чоловіка - як він потрапив до армії. Юлія пильно вдивляється в обличчя. Просить говорити голосніше - після смерті чоловіка дуже сильно впав слух.
"Сама його прибила б! Приховав, що у військкомат пішов! Та і як взяли його, у нього із зором проблеми, і дочка у нас - інвалід по зору, астигматизм. Взяла її документи, щоб вже точно його не взяли. Але Славік сказав: "Я так вирішив", - пригадує вона.
Юлія згадує, як чоловік дзвонив з полігону у Львівській області і казав: "Не хвилюйся, все буде добре, викрутимось! Що - молодим пацанам йти?"
Вона ж на це могла і трубку кинути.
Після полігону В'ячеслав Левицький став кулеметеником 93-ї механізованої бригади, яка восени 2014 року воювала біля Донецького аеропорту, в селищі Піски.
Там чоловік і загинув.
"У серпні призвали - 14-го листопада вже загинув... Снаряд влучив у будинок", - розповідає жінка.
Тоді подзвонили з частини, але говорити матері про смерть сина не наважилися, хотіли дочекатися дружини.
"Увечері передзвонили, а я не могла повірити. І доньці не змогла сказати. Вона подумала - тата поранили. Зняла всі гроші зі своєї картки, приносить - ось, треба відправити татові на лікування. А я ридаю, оніміла просто ... Думала: якщо вимовиш, то точно загинув!" - ділиться страшними спогадами пані Юлія.
Дочці тоді було 15 років, батька вона дуже любила.
"Я навіть ображалася: він всього пару слів скаже, "ти мій зайчик", а вона так розквітає! І з тих пір закрилася дуже, скажеш їй "сонечко, кошеня" - вона нервує: "Не називай мене так, мене так тато називав!" - каже жінка.
А 17-річний син вирішив йти мститися за батька: "Я лягла на поріг і сказала: "Чи зможеш переступити - йди!" Залишився, слава Богу. Якщо б і його втратила - я не змогла б далі …"
Юлія Левицька до цього часу не може повірити у смерть чоловіка: "Ховали у відкритій труні - а я начебто бачу, що він мені підморгує! І зараз здається - повернеться! Він всюди викручувався, молодцем був - ну як же так?"
Новий відлік
У декого, як у Ірини Грузовенко, дітям ще немає трьох років. Їм особливо важко.
Її чоловік Олександр із серпня 2014-го був у Мар'їнці, у 28-й бригаді. Жінка тоді була на восьмому місяці вагітності.
Що він міг говорити по телефону своїй дружині, яку дуже любив? "Все спокійно, не стріляють, перемир'я..."
Потім пані Ірина народила, а Олександру розповідали: ще 20 днів на передку - і десять днів відпустки. Потім ще 20.
У свій день народження 18 грудня вона чекала привітання - а він так і не подзвонив. Рано-вранці їхня колона була обстріляна біля Новомихайлівки, куля снайпера влучила прямо в серце.
Тепер 18 грудня відраховуються не тільки її роки, а й роки без чоловіка. Вона залишилася одна з двома дітьми, зокрема - з тримісячним малюком.
Передбачення
А боєць "Правого сектору" Ігор Шептицький загинув під Пісками від мінометного снаряду більше двох років тому. У його дружини Елеонори Шептицької останньою прив'язкою до життя залишився син.
Здавалося б - час лікує. Але тут - складний пацієнт …
Елеонорі так погано зараз, тому що було так добре раніше. У неї було 12 років щасливого життя з коханим чоловіком. Зараз це щастя - її проблема, воно не відпускає і тримає в полоні спогадів.
Іноді - навіть фізично. Пані Елеонора відчуває на плечі дотику чоловіка (лікарі кажуть - невралгія), їй здається, що він все ще поруч, готує на кухні, поки вона спить …
Моторошно стає від фраз-передбачень Ігоря, які, за її спогадами, він сказав ще задовго до Майдану:
"Відчуваю, мене в формі і поховають" (це після риболовлі, куди вони в камуфляжі ходили).
"От би і для нас тут місце знайшлося" (про місце на Берковцях поруч з матір'ю, де його і поховали).
Малює: "Це ваш будинок з Богданом (сином)". - "А чому тебе немає?" - "Я вас фотографую". - "А гроші звідки, на землю, на будинок?" - "З неба впадуть".
І "впали" - родині виділили ділянку після його смерті...
Не зламатися
Багатьом, як Ользі Падюковій, складно було і до війни. Її чоловік був активістом Майдану. Альберт Падюков отримав три ножових поранення від "тітушок".
А невдовзі після одужання загинув - вже у складі "Айдару".
У Ольги двоє синів, але вона, як і два роки тому, збирає і відправляє посилки на фронт: "Хлопцям там важче! А ми і так проживемо!".
Вона посміхається, і в мене перед очима пропливають обличчя моїх прабабусь, які втратили своїх чоловіків на війні.
Ті жінки, як сама Україна в ХХ ст. - пережили багато страждань, але не зламалися. У них не було злості і відчаю - тільки глибокі зморшки.
Тепер у багатьох українок ХХІ ст. - у Ольги, Елі, Ірини та інших вдів - я бачу ті самі трагічні риси. Їхні сини знають - це ціна за страждання своїх матерів.
Дивитися на фото чоловіка
Щоб не закінчувати на трагічній ноті, додам: майже всі жінки так чи інакше допомагають іншим, зайняті громадською роботою. Я не міг зрозуміти - чому, адже їм самим на життя не вистачає.
На моє питання відповіла Оксана Макідон:
"Найкраще - робити добро. Щоб коли прокидаєшся вранці, не було соромно собі в очі дивитися, і на фото чоловіка на стіні. З кожним днем стає все більше тих, кому потрібна допомога - нові вдови з дітьми, інваліди, навіть звичайні ветерани, які починають після війни все заново. Я та інші вдови вже пройшли такий шлях, що для них - як енциклопедія. Ми вже знаємо - куди треба йти, що треба казати, щоб тебе не викинули ще за якимось папірцем".
Оксана каже, що її організація і створена для того, щоб допомагати таким жінкам, як вона: "Спробуй щось зробити, якщо ти звичайна жінка! А от коли від твого імені вже звертається з листом громадська організація - то всі питання вирішуються набагато швидше і простіше".
"Подарунки дітям, запрошення на відпочинок, допомога від волонтерів - того всього багато людей не знало і не бачило би, якби не ми. Дзвонимо їм, їздимо по селах, робимо все, щоб діти виросли нормальними".