Для тих, хто пропустив цю історію, нагадаю, що 12 травня під час прямого включення Людмила Савченко почала говорити про погоду зі слів про красу природи. Але потім заговорила про ситуацію в країні. "Не можна залишатися байдужим до цієї краси, що доповнюються ніжними запахами бузку та конвалій, мелодійними трелями птахів. Часом здається, що такі чудові дні дарує нам природа як компенсацію за той безлад, беззаконня та несправедливість, що відбуваються в нашій країні", - сказала вона.

Реакція керівництва Національної радіокомпанії України була миттєвою: пані Савченко усунули від ефіру і одночасно заборонили прямі включення з Гідрометцентру - тепер всі матеріали від цієї організації будуть попередньо прослуховуватися і редагуватися випусковими редакторами. Офіційна позиція керівництва компанії - коли людина говорить про погоду, вона має говорити про погоду. Однак, мені здається, що справжньою підставою для такого рішення став звичайний страх генерального директора Тараса Аврахова. Я пам'ятаю, як в 2004 році, коли я для агентства УНІАН висвітлював діяльність Кабінету Міністрів, пан Аврахов, який на той час був прес-секретарем Віктора Януковича, не соромився час від час кричати на окремих журналістів, в тому числі й на мене, після брифінгів, коли те чи інше задане його шефу запитання йому не подобалося. Тож, думаю, мало що змінилося з того часу.

Не думаю, що рішення на кшталт усунення від ефіру за в цілому нейтральні слова, що передають думки багатьох українців, сприяють українській євроінтеграції. Адже шлях до Європи - це, передусім, шлях до європейських цінностей. І одна з наріжних цінностей - свобода слова.

Що також здивувало - мовчання журналістських організацій з приводу цього кричущого, як на мене, прояву цензури. Звичайно, пані Савченко не є журналістом, але ж керівництво Національної радіокомпанії - має пряме відношення до журналістського середовища. Схвалене ним рішення не може пояснюватися бажанням дотримуватися професійних стандартів - скільки себе пам'ятаю, стільки співробітники Гідрометцентру в прямих включеннях робили певні ліричні відступи, щоб не виглядати простою "підставкою для мікрофону" при озвучуванні конкретних прогнозів. Крім того, важко зрозуміти, як усунення від ефіру за цілком невинну репліку, відповідає задекларованим намірам влади створювати суспільне мовлення.

За "опального" метеоролога заступилися лише політики. Так, депутат Ірина Геращенко запропонувала парламенту звернутися до Національної радіокомпанії з проханням повернути пані Савченко до ефіру, з чим погодився і спікер Володимир Литвин. А Юлія Тимошенко в своєму мікроблозі на Twitter'і написала: "Найвищі компліменти Людмилі Савченко. Ми навіть не помітили, як знову стало героїзмом просто казати правду".

З чим не можна не погодитися, так з тим, що дійсно стати героєм в багатьох сучасних українських ЗМІ знову стало дуже просто. При цьому, для того не треба спеціально готуватися - достатньо лише говорити те, що думаєш. Але такий шлях навряд чи веде в Європу, якщо, звичайно, не мати на увазі Білорусь.

Що насправді здивувало - реакція майже всіх європейських політиків на заяву Президента США одразу після вбивства. «Це значний успіх для безпеки союзників НАТО і всіх націй, які приєдналися до нас у наших зусиллях в боротьбі з глобальним тероризмом, щоб зробити світ безпечним місцем для всіх нас», - це цитата з Генерального секретаря НАТО Андерса Фога Расмуссена. "Його смерть робить світ безпечнішим і демонструє, що такі злочини не залишаються безкарними", - а це вже спільна заява Президентів Європейської Ради Хермана Ван Ромпоя та Єврокомісії Жозе Баррозу. І таких заяв - десятки, якщо не сотні.

Не виправдовуючи жодною мірою злочинів "терориста №1", я, з іншого боку, ніяк не можу пояснити таку зовсім нелюдську радість з боку європейських політиків. З боку тих людей, які постійно говорять про неприпустимість смертної кари та самосуду, і водночас, вітають звичайне вбивство - адже, незалежно від того, ким була жертва: гарним членом суспільства чи терористом, - факт вбивства не стає від того кращим.
Мені можуть сказати: доставити Бін Ладена до суду живим було практично нереально! Що ж, може і так, але навіщо так відверто радіти з того, що однією людиною на землі стало менше? І коли політичні очільники ЄС справжні? Коли пафосно виступають проти смертної кари, чи коли кричать "Ату" після смерті, хоч і страшного, але одного терориста?

В цьому плані знаковою можна назвати відповідь пана Расмуссена на запитання журналістів щодо того, чи не краще було б взяти "головного терориста планети" живим і передати його до суду. "Проблема тут в тому, що засновник Аль-Каїди був відповідальним за смерті тисяч невинних людей. І, думаю, було виправдано провести операцію проти нього. Я сподіваюсь, що ця дуже успішна операція приведе до підриву однієї з найнебезпечніших в світі терористичних мереж", - сказав він.

Втім, політики в усіх країнах світу однакові. Спочатку вони самі сприяють терористам, а потім активно з ними борються. Перебільшення? Не думаю. Той же бін Ладен свого часу співпрацював зі США, коли американці були зацікавлені в тому, щоб Радянський Союз не зміг нічого досягнути в Афганістані. Та й тепер, після його знищення, де гарантія того, що мільйони доларів, що "працювали" на організацію бін Ладена не будуть і надалі використовуватися на ті самі цілі?

За різними оцінками, фінансова могутність Аль-Каїди становить від 30 до 300 млн. доларів. Але ж в світі є не тільки Аль-Каїда... А скільки коштів, зароблених злочинним шляхом перебувають на рахунках в європейських банках? І не факт, що одного дня вони не стануть фінансовою допомогою новим терористам. Світ недосконалий, однак, якщо європейські політики так полюбляють гратися в європейські цінності, було б непогано, якби вони ніколи не починали гратися із цінностями. Принаймні, щоб зберігати вид чесної людини.

Покластися на Україну офіційно зібрався в середині квітня лише Генеральний секретар Ради Європи Торбйорн Ягленд. Але по-перше, Рада Європи - не зовсім ЄС, а по-друге, і сам Ягленд заявив українським журналістам, що бачить в Києві, скоріше не посередника, а експерта з білоруського питання.

Наприкінці березня з українським МЗС в білоруському питанні вже стався маленький конфуз. Так, 25 березня міністр Костянтин Грищенко таємно відвідав Мінськ для консультацій. З Михайлівської про цей візит, в ході якого пану міністру вдалося зустрітися лише зі своїм білоруським колегою, не повідомили ні слова, а от прес-служба Міністерства закордонних справ Білорусі вирішила факт візиту не приховувати, хоча й деталей обговорюваних питань не повідомила. Коли я запитав в одного з українських дипломатів, чому так сталося, він видав лише фразу: "От, ..., ми ж домовлялися, щоб не було ніяких повідомлень".

Якщо повірити цьому дипломату на слово, то важко зрозуміти, чого після такого прикладу "плідної співпраці" очікував Київ від офіційного Мінська. Тож, і заява пана Лукашенка, зроблена ним в день річниці трагедії на ЧАЕС щодо "вошивості" українського влади та "танців" Києва "під дудку" Брюсселя мала б сприйматися як цілком зрозуміла річ.

Повірити в цілковиту неспроможність, а отже й в непрофесіоналізм Костянтина Грищенка - складно. Все-таки, кар'єрний дипломат з величезним досвідом роботи. Чому ж тоді він не передбачив можливих наслідків таємних спроб співпраці з білоруським диктатором? І за що ж насправді боролися на Печерських пагорбах?

Представлені результати вражають масштабністю, хоча й нібито не дають ніякої нової інформації. Отже, статистика: з 16-ти членів українського уряду третина - п'ятеро - офіційні мільйонери, ще як мінімум двоє - мільйонери неофіційні, а загалом, родинним бізнесом в тих чи інших сферах економіки володіють самостійно, або через родичів 12 членів уряду. При цьому, за останній рік статки всіх без винятку урядовців-бізнесменів зросли: так, наприклад, перший віце-прем'єр-міністр Андрій Клюєв став багатшим на півмільярда доларів, а віце-прем'єр Сергій Тігіпко, який нібито вже давно позбувся свого банку та страхової компанії - став заможнішим на 223 мільйони доларів з копійками. І це при тому, що ВВП країни, навіть за офіційними даними, зріс в 2010 році на 4,2% порівняно з 2009 роком.

Тож, відповідь на запитання щодо того, на кого працюють українські міністри: на українців, які, номінально вважаються їх роботодавцями, чи на самих себе - не доводиться шукати занадто довго. При цьому, свої гроші вони тримають за кордоном, дітей навчають за кордоном, навіть на відпочинок їздять за кордон, нехтуючи українським Кримом.

Не так давно мені довелося поспілкуватися з одним достатньо заможнім урядовцем за вечерею. Говорячи про ситуацію в Україні він порівняв її з періодом первинного накопичення капіталу в Штатах. З ним важко не погодиться, але є одне але... В той час, коли відбувався період первинного накопичення капіталу в США чи в Європі, у місцевих "акул бізнесу" не було особливої можливості зберігати гроші десь в більш спокійному місці. Тому, очевидно, рано чи пізно, але вони почали будувати все, що необхідно для життя у себе: і першокласні лікарні, і найкращі університети, і місця відпочинку, і нормальні дороги, на яких "Ламборджині" "не скаче", наче кінь, що кинувся в галоп, і для яких можна виробляти "Роллс-Ройси" та "Майбахи"...

Сучасні українські мільйонери зовсім інші. Та й відверто кажучи, навіщо будувати те, що вже десь збудовано? Навіщо вигадувати велосипед, якщо його можна орендувати? Однак, здається, що такий підхід неминуче приведе до революційної ситуації, коли "верхи" не можуть, а "низи" - не хочуть. Дай Боже, щоб все закінчилося мирно, хоча досвід Єгипту та Тунісу змушує замислитися.

Заяву робили з нагоди підписання меморандуму про взаєморозуміння щодо національної індикативної програми для України на 2011-2013 роки. Цим документом розписано пріоритети, на які витрачатимуться протягом трьох років 470 млн. евро допомоги ЄС. І фактично, саме підписання відкриває шлях до отримання цих грошей Києвом.

Коментуючи сам документ український перший віце-прем'єр, зокрема, сказав: "Я готовий кожного дня їздити до Брюсселю, підписувати подібні документи". І одразу ж додав: "Ну, це, звичайно, ви розумієте, що жарт... В кожному жарті є частка правди".

Можливо, в самому по собі цьому жарті й нема нічого такого страшного. Якщо не зважати на те, що зроблений цей жарт чиновником досить високого рівня з команди, яка обіцяла "покращення життя вже сьогодні", але також і бізнесменом. За оцінками, українського журналу "Фокус", брати Клюєви в березні 2010 року (останній наявний ретинг) посідали 27-ме місце серед найбагатших українців, а за оцінками "Кореспондента" за 2010 рік - 64-те. При цьому їх спільні статки оцінювалися на суму від 100 до 383,8 млн. доларів.
Насправді, Україна вже досить давно справляє дещо дивне враження на європейців. Тому що країна, кількість "Лексусів" в якій на душу населення, мабуть, одна з найвищих в світі, постійно просить грошей. Просить не від того, що не вміє заробити - очевидно ж вміє, бо інакше б звідки ті мільйони та "Лексуси", - а від жадібності олігархів та керівної верхівки, який все видається замало. Один з європейських дипломатів, що давно займається відносинами з Україною, не так давно, напередодні саміту Україна-ЄС в листопаді 2010 року в серцях сказав: "А що Україна? Коли ми запитуємо, що вам потрібно, вони постійно кажуть лише одне: гроші".

Ці слова єврочиновника спочатку року підтвердилися вже тричі: у недолугому жарті першого віце-прем'єра та, трохи раніше, у виступі Посла України при ЄС Костянтина Єлісєєва на конференції «Збираючи широку Європу після Лісабонської угоди» і під час його ж зустрічі з комісаром ЄС з питань бюджету Янушем Левандовські, коли Посол просив збільшити видатки на допомогу східним партнерам ЄС, хоча б з 2014 року. Які емоції може викликати країна, яка лише просить грошей і нічого не пропонує, і навіть не обіцяє у відповідь, здогадатися не складно. Тож і не дивно, що Брюссель вже давно не вірить обіцянкам з Києва, а кожну копійку, яку готовий надати, обставляє чіткими і конкретними умовами.

Пригадався один випадок. Якось в 2002 році судилося мені працювати на місцевому відділенні російської телекомпанії РТР в Карачаєво-Черкесії (КЧР). Тільки-но цією невеличкою гірською республікою пройшла повінь, як до столиці - Черкеська - прилетів міністр з питань надзвичайних ситуацій Росії Сергій Шойгу. Під час засідання за участю Президента Володимира Семенова та членів уряду Шойгу почав запитувати, які є потреби в допомозі: чи потрібні нові опори для ліній електропередач, чи потрібна техніка, кабелі, дроти, понтонні мости... На все це урядовці КЧР, як один відповідали: "Та нібито все є, от нам би грошей". "Ну що ж, я так розумію, що у вас все є, ну а грошей у нас немає", - сказав Шойгу і тут же змушений був відірватися для розмови з тодішнім російським Президентом Путіним. Поки міністр розмовляв в кабінеті, президент Семенов тихо пообіцяв втопити всіх у місцевій річці Кубань за те, що вони просили саме грошей. Тож, не дивно, що коли Шойгу повернувся на засідання, раптом з'ясувалося, що в республіці є далеко не все, що було потрібно для відновлення після повені...

Не знаю, як кому, а мені соромно, коли високопоставлені прошаки приїздять до Брюсселю. Соромно тому, що, переконаний, українці самостійно можуть зробити багато чого, що й доводять по всьому світові. Зрештою, і в самій Україні, бо ж мільйонні статки олігархів зароблені, перед усім, простими українцями. Чи, може, я помиляюсь?

Спочатку така тактика спрацьовувала, як в Україні, так і в Брюсселі. Однак вже на початку 2009-го європейські чиновники зрозуміли: "хочеш мати справу в Україною, обстав всі свої пропозиції жорсткими і чіткими вимогами". Саме тому, після майже піврічного обговорення можливості надання Європою коштів на модернізацію української газотранспортної системи, фінальний документ було підписано лише тоді, коли Україна погодилася на всі "червоні прапорці" європейців. А сам документ чітко передбачав, за які конкретні дії Києва, яку суму грошей і на що саме буде надано. Втім, то, як казав один російський класик, справи давно минулих днів, а як каже нинішня владна команда в Києві - справи попередників.

Однак, наступники виявилися не набагато кращими. Ще під час свого першого візиту до Брюсселю тоді - тільки-но обраний новий український Президент - Віктор Янукович чітко сказав: до кінця року буде підписана і реалізована "дорожня карта" зі скасування візового режиму ЄС для українців. "Дорожня карта" у вигляді офіційно не оприлюдненого Плану дій Україна і дійсно отримала, а от щодо її реалізації, то лише виконання тієї його частини, що стосується змін до законодавства, може зайняти не один рік, а що стосується втілення внесених законодавчих змін в життя....

До речі, практична реалізація схвалених рішень, здається, чи не найбільша проблема нинішніх українських євроінтеграторів. Так, якщо подивитися на те, що зроблено за рік, то, здається, прогрес і справді великий: схвалено новий закон про реформування ринку газу (який перед тим отримав позитивний висновок Єврокомісії), новий закон про державні закупівлі, закон про доступ до публічної інформації, ратифіковано ряд Конвенцій. І тут не можна не погодитися, хоча б з Послом України при ЄС Костянтином Єлисєєвим, який щоденно намагається переконати європейських бюрократів в тому, що Україна тримається задекларованого курсу.

Щоправда, у пересічного спостерігача складається враження, що нинішня київська влада, яка дійсно, на відміну від попередньої, має всі можливості для схвалення і реалізації на практиці всіх рішень, не має найголовнішого - розуміння, а навіщо їй все це потрібно. Тому й робить лише ті речі, які не занадто суттєво можуть вплинути на зміну правил гри в Україні, та й то, скоріше поза очі: щоб завжди можна було сказати, що ми, мовляв, вже стільки робимо, робимо, а вас все не влаштовує.

Відсутність реального бажання "європеїзуватися" в усьому - і в згортанні демократії, і в утисках журналістів, і у фактичному звуженні повноважень Верховної Ради, яку на сьогодні довели до рівня "пристрою для легітимізації" потрібних Банковій ініціатив. Тож, про яку євроінтеграцію ще можна говорити? Хіба що про інтеграцію грошей українських олігархів до європейської та світової банківської системи, але про це мають казати прокурори...

В ході обговорення політики щодо Білорусі, яке відбулося на розширеному засіданні Комітету з питань закордонних справ Європарламенту 12 січня за участю Президента Європарламенту Єжи Бузека, комісара ЄС з питань розширення та Європейської політики сусідства Стефана Фюле та представників білоруської опозиції практично всі сторони дійшли одного висновку: політика ЄС до Білорусі має стати дворівневою. На практиці це має означати спрямовані проти конкретних найвищих урядовців санкції з одного боку, і продовження підтримки простих громадян, представників громадянського суспільства, активістів, журналістів, студентів - з іншого. Однак, як реалізувати це на практиці?

Першими з можливих санкцій проти Білорусі, очевидно, стане відновлення заборони на подорожі до ЄС для високих посадовців з можливим розширенням переліку "заборонених" осіб, а також, "замороження" їхніх активів. Втім, "візові" санкції вже запроваджувалися в 2006 році і практично не мали жодного ефекту. Хіба що тепер Президент Білорусі вже не зможе поїхати до Швейцарії, як він зробив це в 2009 році, покататися на лижах (за офіційною версією), або для лікування простати (за версією, оприлюдненою в Інтернет-виданні "EUobserver"). Що ж стосується можливого "заморожування" активів, то якось не віриться, що пан Лукашенко не передбачав такий варіант наперед, і не "заховав" свої гроші так, щоб ніхто не зміг сказати, що вони справді його.

В ході обговорення в Європарламенті лунали також пропозиції повністю припинити співпрацю с Мінськом в рамках "Східного партнерства" та зменшити фінансову допомогу. Однак, до останнього часу фінансова допомога Білорусі і так була досить незначною, і спрямовувалася переважно на облаштування кордонів та інфраструктуру. Звичайно, що про обіцяні майже 3 млрд. евро допомоги протягом трьох наступних років Мінську доведеться забути, хоча це теж навряд чи стане суттєвим "покаранням" за розгони демонстрантів, арешти і негуманне поводження з політичними в'язнями. Що ж до "Східного партнерства", то по-перше, на весь цей проект, на всі 6 країн-учасниць (а крім Білорусі це - Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова та Україна) передбачено лише 600 млн. євро до 2014 року, а, по-друге, Єврокомісія вважає, що співпрацю з Білоруссю в "багатосторонньому" вимірі цієї ініціативи потрібно зберегти. Як каже комісар Фюле, в тому числі для того, щоб вирішувати питання демократії в країні "у регіональному контексті".

Обговорюють в Європі і можливість призупинення всіх контактів з вищим керівництвом держави, хоча це також здається мало дієвим, а в деяких випадках - нереальним. Так, в ході обговорення в Європарламенті практично всі виступаючі висловлювалися за пом'якшення візового режиму для простих білорусів, щоб дати їм зрозуміти, що Європа відгортається лише від Лукашенко та його команди, але не від громадян. Разом з тим, для спрощення візового режиму ЄС має підписати з Білоруссю відповідну угоду (навіть дві, оскільки угоди про спрощення візового режиму завжди супроводжуються угодами про реадмісію). Зробити ж це без зустрічей з керівництвом країни (хоча б з міністром закордонних справ) - неможливо.

Скоріш за все не знайдуть своєї підтримки у європейських чиновників і оприлюднені депутатами заклики до заборони участі білоруським спортивним командам в Олімпійських іграх та чемпіонатах світу, хоча, можливо, вони й будуть включені до резолюції Європарламенту. Справа в тому, що спорт вже перестав бути питанням політики для європейців. Навіть під час останніх Олімпійських ігор 2008 року в Китаї, який також не відносять в Європі до розряду демократичних країн, лідери країн-членів ЄС так і не змогли домовитися щодо того, чи їхати на офіційне відкриття до Пекіну, чи ні. Зрештою, сам ЄС був представлений Президентом головуючої тоді в Євросоюзі Франції Ніколя Саркозі, а лідери країн-членів вже діяли на власний розсуд. У будь-якому випадку, проблеми з демократією в Китаї не привели до відмови європейських країн направляти свої спортивні делегації. Тож і у випадку з Білоруссю заклики депутатів, очевидно, так і залишаться закликами. Хоча б тому, що забороняти спортсменам брати участь в міжнародних змаганнях - це вже не боротьба з режимом.

Єдиним справді дієвим заходом, який ЄС міг би застосувати, є повне припинення торгівлі з Білоруссю і заклик до європейських компаній не інвестувати в економіку країни. Однак на це Європа, скоріш за все не піде. В першу чергу, це не вигідно самим європейцям, які, особливо зараз, під час кризи, активно шукають нові ринки збуту для своєї продукції.

Отже, єдиним "позитивом" у підсумку може стати хіба що збільшення фінансування громадянського суспільства та підтримки звільненим студентам для отримання освіти за кордоном, а також те, що білоруський Європейський гуманітарний університет та супутниковий телеканал "Белсат" найближчі пару років зможуть не турбуватися щодо грошей. Можливо, на цьому і побудована політика Лукашенка: залишатися Президентом для тих, кого він влаштовує, і у своєрідний спосіб - репресіями, допомагати виїхати за кордон тим, хто хоче жити по-європейські?

Щось схоже на білоруський сценарій розвитку можемо помітити зараз і в Україні. Ще в 2004-му році я, як журналіст, що працював тоді з прем'єром Віктором Януковичем помітив, що він дуже сильно піддається впливу інших людей. Згадаймо хоча б історію з яйцем в Івано-Франківську. Якби після того свого падіння та "евакуації" охоронцями до лікарні тодішній прем'єр випив би 50 грам коньяку (можна, звичайно, і без) і знову повернувся до університету, навряд чи його перша реакція викликала б потім стільки ж жартів в суспільстві, скільки рішення розіграти з себе жертву нападу "помаранчевих терористів". Тоді, страх виглядати смішним, зіграв з кандидатом в Президенти від влади "злий жарт". Але уроків з тієї історії нинішній український глава держави, здається, так і не виніс.

Достатньо лише подивитися на вулиці Києва, рух на яких вимирає, коли ними їде кортеж Президента України. Чи не є це яскравим проявом фобії? А усі повідомлення про те, що на пана Януковича готуються напади, озвучені або ним самим, або Службою безпеки? І це тільки ті, про які ми знаємо, але ж очевидно, що є і інші, які доповідаються "дуже таємно" особисто голові держави. З якою метою? Користуватися його страхами в своїх цілях. Днями про фобії Януковича докладно розповів екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко...

Страхи диктатора, зазвичай, підштовхують його до того, щоб тримати у страху всіх інших. Лише так він відчуває себе спокійніше, і лише цим можна пояснити такі акції, як ті, що відбулися в Білорусі ввечері 19 грудня. Але найгірше для нас, українців, те, що схожі тенденції все більше проявляються в Україні. До них можна віднести кримінальні справи, що порушуються виключно проти опозиціонерів, при чому, виключно проти прихильників Юлії Тимошенко. Та й проти самої Тимошенко, якій вирішили заборонити виїзд з Києва за день до запланованої її участі в саміті Європейської народної партії за досить дивною справою щодо "нецільового використання" коштів, отриманих в рамках Кіотського протоколу - і не на придбання собі резиденції чи нової колекції від Louis Vuitton, а на виплату пенсій (!!!). Невже хтось справді вірить, що обмеживши пересування Тимошенко, вони доб'ються того, що Захід не почує опозицію?

Інший випадок, який викликає щонайменше стурбованість, - побиття депутатів-"бютівців" в парламенті депутатами-"регіоналами". Чим це побиття відрізняється від нападу на кандидата в Президенті Білорусі Володимира Некляєва? І там, і там, напад було здійснено у підступний спосіб, ззаду. І там, і там - криваві наслідки. Єдина відмінність: у Білорусі силу застосовував спецназ, а в Україні - поки депутати і їх колеги з виконавчої влади. Але до спецназу, здається, залишилося недовго. Тим більше, після того, як тиждень тому "Беркут" в один день затримав журналістів Мустафу Найема та Віталія Сича. До речі, саме з побиття опозиційних депутатів в парламенті Білорусі в 2006 році і почалася справжня диктатура. Щоправда, в сусідній державі опозиціонерів після побиття просто не пустили більше до парламенту, призначивши нові вибори...

Втім, повернемось до України. Єдине запитання, що виникає після подій минулого тижня: як всі ці дії української влади пов'язані з деклараціями про пріоритетність євроінтеграції? Відповідь на це дала нещодавно команда КВК Білорусі, виступаючи на кубку СНД до чергової річниці клубу веселих та кмітливих: "Ми хочемо жити в Євросоюзі, але щоб було, як в СРСР". Щоправда, так не буває...

Ще напередодні саміту Україна-ЄС, який мав стати першим для Віктора Януковича у статусі Президента України, багато зверталося уваги на те, що ЄС, чи не вперше за останні 6 років, так активно наполягав на тому, що проблеми згортання демократичних свобод в Україні, обмеження діяльності ЗМІ, тиску на неурядові громадські організації стануть чи не головними в порядку денному. Про це говорили європейські дипломати в розмовах офф-зе-рекорд, про це саме заявили у розповсюдженому напередодні саміту прес-релізі Президенти Єврокомісії Жозе Баррозу та Європейської Ради Херман Ван Ромпой. Однак, представники Києва вперто казали про свій "європрагматизм" та сподівання отримати від Брюсселю План дій з лібералізації візового режиму, як один з найважливіших результатів зустрічі на найвищому рівні.

Саміт завершився, План дій отримано, і представники влади в один голос почали казати про "свою перемогу". Втім, на моє переконання, ці радощі є або награними, або свідчать про повне нерозуміння українськими можновладцями того, що насправді сталося (правда, в останнє повірити важко). По-перше, сам план, передбачає стільки вимог для України, як суто технічних, так і загальнополітичних, що виконати їх належним чином в найближчому майбутньому навряд чи вдасться. По-друге, сам факт того, що європейська сторона не хоче робити цей документ офіційно публічним, свідчить про те, що навіть повне виконання всіх вимог, викладених у Плані, не означатиме надання Україні безвізового режиму. А інакше, чому б не оприлюднити документ офіційно, надавши можливість представникам громадськості відстежувати його виконання за пунктами? Такий підхід Брюсселя пояснив один з представників Єврокомісії: "Ситуація з демократією в Україні впливатиме на остаточне рішення щодо скасування короткострокових віз".

Іншим важливим уроком, який українська влада, здається, також не захотіла засвоїти, стала резолюція Європарламенту щодо ситуації в Україні і всі перипетії, пов'язані з її схваленням. Як відомо, голосування по резолюції переносилося двічі, переважно через позицію групи соціалістів та демократів, які 14 жовтня підписали меморандум про співпрацю з Партією регіонів і двічі знаходили достатньо вагомі формальні причини для відкладення голосування. Разом з тим, незважаючи на те, що у підсумку було схвалено компромісну версію документу, варто зазначити, що вона дуже сильно відрізняється від проекту, запропонованого спочатку соціалістами. Принаймні, у фінальній версії документу набагато більше висловлювань стурбованості щодо згортання прав і свобод, ніж їх було у "соціалістичному" проекті. А відтак, це означає, що ніякі меморандуми, ні особисті запрошення депутатам від голови СБУ Валерія Хорошковського відвідати шикарний ресторан в центрі Брюсселя, ні постійна "робота" українських дипломатів серед європейських депутатів не стали достатнім стимулом для соціалістів, які не побажали у підсумку втратити свій імідж демократів.

А що ж Київ? Офіційний Київ, здається, так і не побачив в резолюції нічого, крім визнання Європарламентом за Україною права подавати заявку на членство в ЄС. Принаймні, про це свідчать офіційні коментарі, що їх роздавали всі можливі українські чиновники. Звичайно, приємніше побачити лише те, що може знадобитися тобі для електоральної підтримки, але не помічати проблем - не означає їх позбуватися.

Особисто мені, як українцю, дуже хотілося б, щоб нинішнє українське керівництво серйозно сприйняло ці два уроки, наданих у Брюсселі та Страсбурзі. Не для того, щоб посипати собі голову попелом, а задля виконання на практиці своїх обіцянок про збереження євроінтеграційного курсу, та й не лише: адже навіть така річ, як протести підприємців, насправді - лише один з результатів непрозорих дій влади. Однак, як журналіст, я не дуже вірю в те, що ці уроки будуть справді засвоєні. Тим більше, здається, що московських "вчителів" у владних кабінетах Києва зараз поважають більше.

Насправді ж нічого дивного в тому немає. Є просте бажання зберігати і примножувати свою історію і своє культурне надбання, адже без історії, не буває майбутнього. Мабуть саме тому у багатьох європейських містах діють закони, які не дозволяють змінювати зовнішній вигляд будинків в історичній частині. Всередині - роби що хочеш, а от ззовні - будь люб'язним, залиши все, як було з давніх часів. В Україні таким "європейським підходом" може похвалитися, здається, лише Кам'янець-Подільський.

Цікаво і те, що робота над підтриманням та розвитком історичних пам'яток не обмежується лише законами. Яскравий приклад цьому - озвучена минулого тижня ініціатива депутата Брюссельської ради Карли Дейонге запустити на звичайні маршрути, що проходять туристичною частиною міста, старовинні трамваї, які на сьогодні зберігаються в музеї трамваїв і виїздять на маршрут, що єднає музей з центром міста, лише у вихідні. Міське підприємство, яке займається забезпеченням роботи громадського транспорту, вже підтримало таку ініціативу, зазначивши лише, що на її реалізацію доведеться витратити певну суму коштів для адаптації старовинних трамваїв до нових технічних вимог та для підготовки персоналу.

Ось такі трамваї можуть невдовзі вийти на маршрути в Брюсселі

Можливо, саме тому, що в історію, завдяки туризму, прийшли великі гроші, її залишила політика і не намагається переписувати підручники, як це відбувається зараз в Україні. Звичайно, зберігаються в Європі і такі речі, як першотравневі демонстрації. Потрапивши одного разу випадково на одну з них - в бельгійському Антверпені, мені здалося, що я повернувся до часів СРСР: червоні прапори соціалістів, оркестри, радісний настрій і... цілком сучасні гасла. Чого не скажеш про Україну, де лідери Комуністичної партії ажніяк не можуть визначитися, що для них головніше: "ліві" ідеї чи костюми від "Бріоні". І, складається враження, що перевага надається останньому.

Можливо, дбайливе ставлення до історії в Європі пояснюється ще й неписаним законом: історію - історикам, сучасність - політикам. Цікаво, але у тій самій Бельгії, яка кілька останніх десятків років намагається розділитися, політики серед підстав для такого розділення практично не згадують історію: все більше говорять про сучасність, про те, що Фландрія заробляє більше Валлонії, а відтак повинна мати право і витрачати більше на соціальний захист населення, на утримання своїх міст і селищ, будівництво доріг... В Україні ж "лінія розколу" проходить між тими, хто "любить" Леніна і хто "ненавидить", хто вважає героєм Ковпака і хто - Бандеру, і цей перелік можна продовжувати. Але чи варто? Тим більше, коли під "шумок" псевдоісторичних дискусій поступово знищуються центральні частини наших міст і сіл: забудовуються елітними багатоповерхівками без будь-якого плану чи навіть елементарного смаку. Історія в Україні фактично використовується політиками лише для того, щоб відволікти увагу від проблем сьогодення, а часто й - від власних фінансових інтересів.

Звісно, людям важко позбутися своїх ідеалів. Однак, мені здається, що допоки ми не повитягаємо власних "скелетів з шаф" і не почнемо ставитися до історії, як вона на те і заслуговує: з повагою але без фанатичної віри, до того ніякого "покращення життя вже сьогодні" чи навіть завтра, або післязавтра очікувати не варто.

Найяскравішим прикладом такого нерозуміння став своєрідний діалог між українським прем'єром та президентом Європарламенту Єжи Бузеком ще в перший день візиту пана Азарова до Брюсселя, 13 жовтня. У своїй вступній промові перед журналістами польський політик і один з колишніх лідерів "Солідарності" заявив, що Україна має дотримуватися демократичних принципів не на словах, а на ділі. У свою чергу український прем'єр зазначив, що готовий співпрацювати з опозицією, але конструктивно. І попросив пана Бузека звернутися до опозиціонерів України із закликом до співпраці з владою. Втім, спроба викликати співчуття була абсолютно марною. Коли хтось з українських колег запитав Президента Європарламенту, чи готовий він допомогти Азарову, той лише посміхнувся і відповів: "Я маю певний досвід перебування при владі в моїй країні: коли ти при владі, то завжди здається, що опозиція не дуже позитивна і робить не те, що нам би хотілося. Але це кольори нашої демократії". За словами Бузека, опозиція має право робити, що завгодно, але відповідальність влади - залучити опозицію до реформ і розбудови економіки країни. "Співпраця влади з опозицією - це приблизно як співпраця з журналістами, які завжди проти влади, однак з ними потрібно співпрацювати", - додав він і хитро посміхнувся.

(Фото прес-служби Кабінету Міністрів України)

На моє переконання, основна причина нерозуміння нинішнього європейського способу мислення українськими політиками полягає передусім в їх комуністично-комсомольско-активному минулому, коли влада вважалася ледь не пожиттєвим привілеєм і можливістю непогано жити за рахунок платників податків. Звичайно, і в Європі, особливо в Східній, є політики, що жили за радянських часів і бачили систему зсередини, однак, з історії вони витягнули відповідні уроки, зрозумівши, що одноосібне управління, яким би добрим і лагідним не був той "умовний імператор", приносить занадто багато страждань суспільству, кожній конкретній людині. І що "процвітання" при владі може бумерангом повернутися до тебе ж, коли ти з тих чи інших причин, опинишся поза владою.

Основні ж політичні персонажі нашої країни намагаються лише переписувати історію під себе. Або звертатися до неї, щоб відволікти суспільство від проблем, яких вони не хочуть вирішувати: інфляції, безробіття, корупції, хабарництва... Тож, можливо, приходить вже час, коли до навчання нашої "еліти" урокам історії має долучитися все суспільство?

Але, який зв'язок між квітами та демократією, запитає ви. Мені здається - безпосередній. Адже європейська демократія побудована на традиціях. Традиціях поважати чужу працю, чужу думку, дотримуватися "правил гри" та законів. Цікаво, що серед "маленьких українців", про яких так любив згадувати попередній український Президент Віктор Ющенко, певні традиції ще збереглися, а от політики "першого ешелону" здається вже давно їх розгубили. Подивіться самі - хто справно платить за послуги напівзруйнованого житлово-комунального господарства? Правильно, не депутати, і не міністри, які мають купу пільг, а прості пенсіонери, яким задля цього часто-густо доводиться економити на харчуванні. Втім, партійних босів та перших осіб такий "розклад" мало цікавить. Складається дивне враження, що наші політики так і не виросли з дитячого віку, коли гралися в "царя гори". І останні зміни законів та переписування Конституції - зайве тому підтвердження.

У Парижі ще й досі на стінах будинків зустрічаються написи: "Заборонено наклеювати оголошення. Закон 1831 року". Минуло майже два століття - а закон залишається в силі. Є і ще більш вражаючі приклади. Так, 23 квітня 1516 року в німецькому Інгольштадті (Баварія) було проголошено закон про "чистоту" пива, який передбачає, що в справжньому пиві мають бути лише три компоненти: вода, хміль та ячмінь. Це - найстаріший і досі діючий в Європі закон про якість продуктів харчування...

Сучасна процедура схвалення Директив (практично законів) Євросоюзу видається доволі складною та довготривалою. До розробки законодавчих актів підключаються всі зацікавлені сторони: політики, представники влади, підприємці, яких може торкнутися Директива, неурядові громадські організації. Після попереднього обговорення, проект документу потрапляє до Європарламенту та зацікавлених міністерств країн-членів, які також продовжують обговорення, роблять експертизи можливого впливу Директиви, як позитивного, так і негативного, оцінюють, зважують, і лише після того - схвалюють. Але схваливши закон - його дотримуються. Ні, звичайно, бажання "обійти" закони існує завжди, однак, по-перше, це дуже складно, а по-друге, може дуже дорого коштувати порушнику.

На жаль, але в Україні все відбувається зовсім інакше. Кожен новий керівник держави намагається вибудувати законодавство "під себе", при чому в такий спосіб, щоб "собі, улюбленому" було дозволено все, а от "чужинцям", або ворогам - закон. Не знаю, чи пов'язано це якимось чином з тим, що практично вся наша "еліта" вийшла з лав партійної та комсомольської верхівки радянських часів, чи, можливо, йдеться про звичайну психологію - "голодне дитинство" вимагає всього і побільше, чи про нерозуміння таких простих речей, що рано чи пізно за все доведеться відповідати і що такий підхід зазвичай працює за принципом бумерангу... Не знаю. Однак, хочеться вірити, що рано чи пізно народ, мудріший за політиків, згадає свої традиції і, зрештою, змусить згадати про них і своїх керманичів, які насправді, вже не будуть керманичами, а стануть звичайними найманими працівниками з чітким переліком робочих зобов'язань. Тоді, можливо, і в Україні можна буде побачити от таку касу на полі з квітами, як в Німеччині.

Втім, зачекайте. А до чого тут Микола другий? І що від нього гарного бачила Україна, щоб так помпезно згадувати? Підручники з історії свідчать, що позитив був хіба що один - скасування в 1905-му році так званого Емського указу, підписаного у 1876-му попередником Миколи Олександром ІІ у німецькому Емсі. Цей указ був спрямований на придушення української культури і забороняв українську мову як таку. Втім, Микола скасував указ лише внаслідок революційних подій 1905-го року. Однак, навіть після цього ставлення російської влади до українців Правобережжя практично не змінилося, а після приходу на посаду міністра внутрішніх справ Петра Столипіна у 1906 році, переслідування національних меншин поновилося.

У 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому числив український народ до "чужородних" ("инородцев") і забороняв будь-які українські організації. У 1911 р. він заявив, що "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах". У часи столипінської реакції були закриті товариства "Просвіта" та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори тощо. Переслідування тривали і пізніше, після вбивства Столипіна у Києві. Піком антиукраїнського політики російського царя стала заборона святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка у 1914-му році.

Тож, якщо пригадати всі ці події, то символізм нинішнього автопробігу стає більш зрозумілим. Невже таке майбутнє готує українцям нова влада? На жаль, свідчень щодо того, в якому напрямку збирається рухатися "офіційна" Україна, стає дедалі більше. І тут не можна не згадати про нещодавнє затримання та вилучення архівних розсекречених матеріалів у директора львівського музею "Тюрма на Лонцького" Руслана Забілого, який займався дослідженнями на тему Голодомору та діяльності Української повстанської армії...

Обшуки, проведені в тому ж музеї та вилучення матеріалів із відеозаписами очевидців, затримання в аеропорту "Бориспіль" керівника німецького фонду Конрада Аденауера пана Ніко Ланге, перевірки неурядових громадських організацій, що отримували гранти міжнародного фонду "Відродження", заснованого Джорджем Соросом - все це ланки однієї політики. Політики, за якої Україна поступово віддаляється від Європи, прямуючи під протекторат Москви. Політики, яку поки намагаються приховати за високими гаслами про європейське майбутнє і європейські сподівання.

На початку цього тижня, а саме 13 вересня, сталася ще одна символічна подія. Президент Віктор Янукович, перебуваючи в Брюсселі, подарував Президенту Єврокомісії футбольний м'ячик. Особисто у мене склалося враження, що цим він нібито сказав своєму європейському колезі: "Ви поки пограйтеся, а ми поїдемо до Москви займатися серйозними справами". Хотілося б вірити, що це не так...

Справа нібито і непогана - чом би не відзначити перший політ в космос людини? Однак, дивує вибірковість підходу українського уряду до відзначення важливих подій сучасності. Так, наприклад, в той самий день - 12 квітня - однак ще за 100 років до польоту Гагаріна, у США розпочалася Громадянська війна. І ця подія є теж неабиякою, адже в результаті цієї найкровопролитнішої війни в історії Штатів вдалося остаточно заборони рабство. Чим не привід для святкування?

Втім, можливо, Гагарін має певне відношення до України? Теж здається ні. Незважаючи на те, що біографію радянського космонавта пам'ятаю ще зі школи, про всяк випадок вирішив перевірити себе: точно ні. Народився у Смоленській області, навчався в Саратові та в Оренбурзі, літав в космос - з "Байконуру", що в Казахстані. Єдине, що може якимось чином поєднувати Гагаріна та Україну - це те, що він літав на ракеті класу "Схід", що вироблялася під керівництвом головного конструктора Сергія Корольова, який родом з Житомирщини.

Тож, причин для того, щоб не відзначати 150-ти річчя початку Громадянської війни в США у нас в Україні, я просто не бачу. Адже у нас рабства теж немає, а частина країни, що перебувала в складі Російської імперії, позбулася його навіть трохи раніше, ніж південні штати США - у 1861-му році зі скасуванням кріпосного права... Все сходиться...

Але мені, як громадянину України, не зрозуміло лише одне: як можна відзначати 50-річчя польоту Гагаріна, ставити нові "стаханівські" рекорди, і при цьому розповідати всьому світу про те, що євроінтеграція залишається для України "цивілізаційним вибором"? І цивілізаційність в цьому випадку має означати якраз не спробу відзначати нехай і важливі, але все-таки "не наші" події, а в тому, щоб зберігати і помножувати своє, а ще й демонструвати його іншим. "По справах їх впізнаєте їх", - як написано в Святому Пісьмі...

Не можу пригадати випадків, щоб Бельгія на державному рівні відзначала, наприклад, ювілей запуску першої гілки метро в Парижі (хоча саме бельгійська компанія і за кошти бельгійського короля Леопольда Другого побудувала її), або ще якесь свято. Але ж коли йдеться про відправлення новорічної ялинки до Ватикану (ця традиція з'явилася досить недавно, і тепер повторюється кожного року, коли різні країни-члени ЄС надсилають по черзі надсилають ялинки для святкування Різдва та Нового Року у Папській столиці), тоді бельгійська держава тут як тут. І такий підхід практикується в усіх європейських країнах. Просувати своє, не забороняючи іншим робити те саме.

Ну а якщо вже я згадав про Громадянську війну в США та її результати, то, не можу не додати і про те, що, очевидно, хоч в Україні рабства і не існує вже майже 150 років, однак багато з нас так ще й не змогли вичавити з себе раба. Раба перед сусідами, перед керівництвом, перед "спільним минулим" - як в даному випадку з відзначенням річниці польоту російського Гагаріна. І з таким "багажем" Україні Європа не світитиме ще дуже довго.

Служба банківського посередництва Бельгії підтвердила, що в 2006 році кількість отриманих банками скарг щодо викрадення карток з ПІН-кодами становила лише 49, а в 2009 сягнула вже 114-ти. При цьому, за перший квартал цього року кількість таких скарг сягнула 55-ти. Водночас, на чисельні асоціації, що захищають права пенсіонерів, статистика не справила ніякого враження.

«Здається, що банк виходив з принципу, що тільки-но особа досягає 60-ти років, вона одразу ж втрачає здатність свідомо мислити», - заявила організація Espace Senior. Свою думку висловив і директор Центру за рівність шансів Едуард Делрюель (Edouard Delruelle), який зазначив, що банк, фактично, заявив про намір дискримінувати осіб пенсійного віку, що неприпустимо і, в тому числі, заборонено бельгійським законом від 2003 року. Цікаво, що громадські організації були підтримані і рядом бельгійських міністрів. Один з них - Вінсент Ван Кікенборн (Vincent Van Quickenborne) навіть заявив про те, що банк, у випадку запровадження таких обмежень, фактично змінить в односторонньому порядку свої контракти з клієнтами, а відтак, останні матимуть право поміняти банк у будь-який момент часу без сплати штрафних санкцій. При цьому міністр у Twitter-і навіть розмістив посилання на веб-сайт, на якому описувалася процедура зміни банку.

Цікаво, що пенсіонерів, які можуть знімати зі своєї картки суму, вищу за тисячу євро на тиждень, не так вже й багато. Загалом їх частка становить менше 2%. І тим не менше, такий активний захист з боку громадських організацій та урядовців примусив банк вже ввечері того самого вівторка, 3 серпня, оприлюднити повідомлення. В комюніке, що з'явилося ближче до 19:00 банк заявив, що з огляду на можливі «неправильні трактування намірів», він вирішив не застосовувати своє рішення, а лише повідомити зацікавлених клієнтів про можливість встановлення щотижневого ліміту на зняття готівки.

Цей приклад, як на мене, є дуже цікавим і повчальним для нас, українців. Принаймні, якщо ми справді хочемо досягти європейських стандартів якості життя. А вони - не лише у рівні зарплат та пенсій. Ба більше, питання зарплат та пенсій є, скоріше, другорядним. На першому ж місці стоять проблеми морального плану: як забезпечити рівні умови для всіх громадян, як позбутися дискримінації у суспільстві, як добитися взаємоповаги, толерантності та солідарності. На жаль, в Україні поки частіше можна зустріти зовсім інші приклади, як, приміром, боротьба харківських захисників природи з вирубкою у парку імені Горького, що поки безрезультатно триває вже три місяці...