Блог Світлани Пиркало

Як я вболівала за Динамо в Манчестері

Svitlana Pyrkalo — Fri, 18 Mar 2011 16:02:55 +0000

Пропозиція поїхати в Манчестер на футбольний матч між "Динамо"-Київ та "Манчестер Сіті" мені надійшла серед ночі. Колега мусив залишитися в Лондоні з сімейних обставин. Так я, в пуховій курточці, під якою ховався біло-блакитний светр, з бутербродом на дорогу і в дещо здивованому настрої опинилася перед Посольством України в Великій Британії, звідки вирушав наш фургон.
Окрім юних - і, ясна річ, перспективних дипломатів, у фургоні зі мною їхав футбольний супремо Української служби Бі-Бі-Сі Олег Рац.

Олег безперестанно говорив про бали в таблиці Europa League і про шанси Ман Сіті. Я прикидалася, що все розумію; а тим часом ми все наближалися з Лондона, який узагалі Англією важко вважати, до північного міста Манчестер.

За вікном проносилися все похмуріші й похмуріші пейзажі. На полях паслися вівці - як мені здавалося, все суворіші й суворіші. Врешті ми в'їхали в місто-герой Манчестер, і мені одразу стало страшно.
Манчестер, окрім самого центру, складається з районів, які не можна порівняти навіть з Оболонню, навіть із Теремками, ба навіть із Борщагівкою, а лише з найдальшою Троєщиною. І то ми говоримо про населення. Бо руйнація й депресивність Манчестера нагадали мені Макіївку. І стало зрозуміло, чому футбол і місцевий патріотизм відіграють тут таку важливу роль.

Поки ми доїхали, перед матчем лишалося дуже небагато часу, а хотілося славетного місцевого елю "Боддінгтон". В околицях колишнього легкоатлетичного стадіону "Сіті оф Манчестер Стедіум" виявився лише один паб. І все було б добре, але на дверях там чітко виднілася табличка:

"Тільки для місцевих фанатів!"

Спостерігши недобрі пики людей, які курили на виході з пабу, я засумнівалася. Моє кругле слов'янське обличчя й сильний тахтаулівський акцент навряд чи робили мене схожою на прихильницю Манчестер Сіті. Проте Олег не став мене слухати. "Ну нехай, принаймні домашні кольори Сіті - блакитний і білий, отож замаскуюся светром", - подумала я й перейшла на англійську мову.

Проте подальші події показали, чому з мене вийшов би нікудишній шпигун. Поруч із нами сидів пикатий дядько в біло-блакитному шалику, на нашою з Олегом материнською мовою було написано: "Динамо-Київ". А з іншого боку - "Манчестер Сіті".

-О, ти диви, - сказала я йому на рідній мові. - З одного боку одне, з іншого інше, а кольори однакові!

Дядько дивився на мене мовчки.

-Я був на грі в Києві, де наші програли, - зрештою сказав він англійською. В мене в голові пронеслися апокаліптичні картини: нас із Олегом викидають з пабу, ми відбиваємося, падає клітка з папугами, летить пір'я, розбиваються картини на рустикальні теми... але дядькові цього всього, видно, теж не хотілося, тому він просто відсалютував нам пивом.

Ну, а далі ми пішли на стадіон, з'їли там по традиційному хот-догу й випили дуже суворого північного напою "Бовріл" із варених бичачих кісток. Футбол був нудний, наші продули 0-1, але ми вирішили це вважати умовною перемогою, бо "Динамо" цей результат влаштовував.

"Поза грою" (якого я чекала, бо принаймні знаю, що це) так і не було. Запам'яталися тільки оголошення якоюсь дивною мовою, яка мусила правити за українську: ті оголошення жіночий голос читав із невимовною мукою і з таким російським прононсом, порівняно з якою Микола Азаров здавався взірцем української орфоепії. Ще запам'яталося, що гол забив болгарин. А ми ще їхні стотинки приймали в СРСР.

Наш стадіон був напівпорожнім. Через телевізійні вимоги гра почалася о шостій, і для багатьох це було занадто рано, щоб потрапити на стадіон із роботи.
За версією Олега, всі поїхали дивитися гру в Ліверпулі: всі, кого ми бачили по дорозі, окрім одного фаната в футболці воротаря Ман Сіті, були в ліверпульських кольорах. Він мріяв: "От якби випало й нам грати з Ліверпулем, поїхали б іще на 52 милі північніше, в Ліверпуль!"

Проте на наступній стадії - в одній четвертій фіналу Ліги Європи - "Динамо" випало грати з португальською "Брагою". Отож з одного боку до Португалії трохи далекувато, але з іншого - там і своїх українців-заробітчан для підтримки не бракуватиме.

Мімоза, Цеткін і рівні права

Svitlana Pyrkalo — Tue, 08 Mar 2011 14:55:06 +0000

"Дорогі жінки України! Прийміть мої сердечні вітання із прекрасним святом весни - 8 Березня. Щиро бажаю вам добра і щастя, любові й радості, лагідних сонячних днів та здійснення усіх заповітних мрій. Щоб у вашому серці ніколи не згасав вогонь любові, а в родині завжди панували добробут і злагода. Нехай ваші діти будуть здоровими, а дім - благополучним. Зі святом Вас!" - так звернувся до українських жінок президент Віктор Янукович.

"Мені надзвичайно приємно вітати Вас сьогодні зі святом весни і любові - Міжнародним жіночим днем! Ваші прекрасні очі, чарівні посмішки завжди створюють піднесений настрій, додають наснаги, бадьорості й оптимізму, сповнюють життя світлом віри і надії", - підхопив Микола Азаров, керівник уряду, в якому немає жодної жінки.

Як неважко підмітити, в привітаннях двох українських лідерів з нагоди Міжнародного Жіночого Дня є такі слова:

Любов
Лагідний, сонячний
Мрії
Злагода
Діти
Дім
Віра
Надія

Досить легко також помітити відсутність таких слів:
Права
Кар'єра
Рівність
Сила
Внесок
Охорона материнства
Реальні кроки щодо боротьби з дискримінацією на робочому місці.

Міжнародний Жіночий День почали відзначати рівно сто років тому. Спершу він називався "Міжнародний День Жінок-Робітниць". Його ідея полягала в тому, щоб боротися за кращі умови праці для жінок на тлі інтенсивної індустріалізації. В дорадянській Росії в 1917 році масова демонстрація жінок у цей день стала одним з етапів, які призвели до жовтневої більшовицької революції. Свято прижилося й на радянському і пострадянському просторі. Зараз в Україні це свято весни, кохання, лагідних мрій, дому, і взагалі жінок, які не дуже багато виступають.

У цей день люди, які називають себе тверезо мислячими, люблять ставити питання: що святкуємо? Рівність прав? Гідність для всіх? Любов до наших дорогих і коханих? Статеву приналежність?

Є й такі, хто хоче копнути глибше за всіх. Останніми роками популярні теорії про те, що 8 березня - це завуальоване єврейське жіноче свято Пурим, ніби від цього щось змінюється. Видно, незнищенний прошарок суспільства в Україні, який не може спокійно жити, поки не знайде єврейську змову в якомусь явищі. Дехто бурчить, що це день Клари Цеткін.

Представники влади регулярно наголошують, що рівність жінок в Україні забезпечена Конституцією і чинним законодавством. Бо ж усім відомо, що в Україні Конституція і навколишня дійсність неподільні, практично як народ і партія.
А що ж народ? Народ, як показує березневе опитування Інституту Горшеніна, вважає, що чоловікам в Україні жити краще, чоловіки мають більше можливостей для самореалізації, і їм простіше зробити кар'єру.

Але ось привід для оптимізму.

55% жінок вважають, що працюють нарівні з чоловіками. 37,8% чоловіків вважають, що працюють нарівні з жінками.
Чверть чоловіків вважають, що жінки працюють гірше за них. П'ята частина жінок вважає, що це чоловіки працюють гірше за них.
4,5% чоловіків вважають, що жінки працюють краще; 6,2 відсотки жінок вважають, що кращими працівниками є чоловіки.
Не знали, що відповісти на ці питання, третина опитаних чоловіків і 18% опитаних жінок.

Отже, якщо жінки, на думку опитаних, і мають менше шансів зробити кар'єру, то принаймні очевидно, що з самооцінкою у них не так усе погано, і вони не лізуть за словом у кишеню.

І ще один цікавий момент у цьому опитуванні: фонд Горшеніна передбачив питання "Якби в родині було достатньо грошей, чи хотіли б українські жінки працювати?" (половина вважає, що хотіли б, 42% - що не хотіли б). Але показово, що соціологи не подумали запитати: якби в родині було досить грошей, чи хотіли б українські ЧОЛОВІКИ працювати? Мені дуже цікаво.

День весни, жінок, мімоз, коханих і дорогих бухгалтерш, про існування яких начальники згадують раз на рік, увійшов у побут нарівні з релігійними святами, і його тепер нікуди не подінеш.

Але ось чого немає: дня боротьби чоловіків за рівні права.

Відсутній день, у який чоловіки-домогосподарі, молодший медичний персонал, батьки, що весь час віддають вихованню дітей, учителі молодших класів та української мови й літератури встануть і скажуть: "досить! Годі нас принижувати і вважати невдахами! Ми - такі ж люди, як і жінки, ми хочемо жити в світі, який прийнято вважати жіночим, але ми обрали це життя і ці професії, ми пишаємося ними, і ми вимагаємо поваги і рівних прав".

Тільки, щоб не плутати, давайте призначимо його на дні, коли в продажі немає мімози. Наприклад, на Хануку.

Як Гальяно вибіг з моди

Svitlana Pyrkalo — Tue, 01 Mar 2011 16:07:40 +0000

Джона Гальяно - одного з найвідоміших дизайнерів світу, головного творця Дому Діор із 1996 року - вигнали з роботи. Про це щойно повідомив Діор. Тобто не сам небіжчик Крістіан Діор, а керівництво Дому моди його імені.

Про те, що Гальяно - анфан терібль моди, я дізналася ще в 90-х роках, під час роботи в модному журналі "Єва" (який тоді виходив українською). З того часу яку статтю про Гальяно не читай, чи в британській пресі, чи у французькій, фраза "enfant terrible" (жахливе дитя) тягнеться за іменем цього дизайнера, як ніби це його по-батькові.

Гальяно екстравагантний і особисто, і в своїх колекціях, відверто нетрадиційної орієнтації і явно не створений для реального світу. Добре, думала часом я, що існує світ моди, в якому Гальяно та іже з ним комфортно, і можна бути анфан терібль. Попробував би він проявити свою екстравагантність де-небудь у Пирятині.

Цими ж днями Гальяно прославився в іншій іпостасі. Інтернетом поширилося відео, де він заявляє, що любить Гітлера. П'яний анфан терібль у паризькому кафе в артовому районі Маре додає своїм співрозмовникам, яких явно прийняв за єврейську пару: "Такі люди, як ви, були б мертві". Далі він пройшовся по зовнішньому вигляду жінки й назвав її шльондрою. Подробиці інциденту далі надходять, але, за припущеннями, вона запитала у нього, чому він не робить одяг, який можна було б носити.

Вже звучать голоси якщо не на захист Гальяно, то принаймні із закликами зрозуміти, в якому стресі він перебував на момент своїх нетверезих одкровень: за тиждень до двох дефіле, мовляв, дизайнер жив у неймовірному напруженні. Нагадують і про самогубство його славетного колеги Александра МакКвіна, дизайнера марки "Живанши" і марки свого імені, який покінчив із собою в віці 40 років у процесі підготовки до тижня моди.

Але навряд чи ці голоси змінять долю Гальяно: у нинішньому західному світі людина з репутацією ексцентрика може верзти казна-що досить довго, але зізнання в любові до Гітлера гарантує перерваний політ. Так само, як і антисемітські чи расистські заяви - у чому вже раніше переконався актор і режисер Мел Гібсон.

Чи є стрес і алкогольна інтоксикація виправданням у таких випадках? Дім Діор, стурбований величезним ударом по своїй репутації, так явно не думає. Та й недарма, мабуть, кажуть: що у тверезого на умі, те у п'яного на язиці.

Між Мелом Гібсоном і Гальяно, втім, є певна різниця. Якщо Гібсон усе життя виступав у своїх ролях та фільмах захисником традиційних цінностей, а під час інциденту з антисемітськими криками проявив себе в зовсім іншому світлі, то Гальяно завжди шокував, епатував, руйнував табу.

Чи справді він любить Гітлера і ненавидить жінок разом із євреями? Можливо, й сам Гальяно не відповість на це питання. Але могло бути й так: у світі, де вже нікого нічим не здивуєш, це жахливе дитя - якому все життя аплодували за епатаж - ухопилося за єдине справжнє табу, яким іще можна шокувати.

Чим нас лякає Вагнер

Svitlana Pyrkalo — Thu, 17 Feb 2011 19:06:12 +0000

Композитор Ріхард Вагнер завжди викликав багато бурхливих емоцій і багато питань - і своєю революційною музикою, і своїми поглядами на чистоту раси.
Проте відучора в мене завелося ще одне питання до Вагнера (на яке він, звісно, не відповість, бо мертвий): що він має проти жінок?
У лондонській Національній Опері "Колізей" відучора ставлять оперу "Парсифаль". Зазвичай тут в операх одна постановка йде близько десяти вечорів, потім на зміну їй приходить інша, і час від часу (раз на кілька років) постановки повертаються на сцену. Ця постановка відомого вагнерівського режисера Ніколауса Ленгофа вважається трохи не класичною, і це її останній сезон в "Колізеї".
Сюжет базується на одній із легенд про Грааль - священну чашу (в іншій версії -камінь), у яку скрапувала кров загиблого за гріхи людства Христа. Парсифаль - спершу дурник, а потім лицар, який відбирає у злого чарівника священний спис (котрим і було вбито Спасителя). В ході подій його намагається спокусити спершу цілий сад квітів у жіночій формі, а потім зачарована "дика істота", спокусниця-дух Кундрі.
На цю оперу я пішла з приятелем-американцем, який нещодавно вирішив поглибити свої дуже мілкі (попри італійське походження) знання про оперу. Оскільки майже весь перший акт він проспав, назвемо його Морфеєм.
Так от, Морфей виріс у католицькій родині і отримав приватну католицьку освіту, як середню, так і вищу. У школі його виховували черниці, які, раптом що, лупили. Все дитинство і отроцтво йому розповідали про гріх, гріх, гріх і розплату за цей гріх. Морфей виріс і перестав ходити в церкву, а також, здається, переглянув свої погляди на гріховність багатьох речей. Проте потужний заряд музики Вагнера призвів до того, що всі з такою працею викинуті страхи і почуття провини повернулася в його голові на своє місце.
Протягом першого акту Парсифаль спостерігає за нелюдськими муками короля Амфортаса, спокушеного тією ж таки дамою. Разом із глядачем він засвоює, що всі біди в житті - від жінки, а насправді єдиною праведною дорогою є служіння милосердному Господу (котрий у разі чого покарає грішника так, що мало не здасться, тому краще зразу вести себе цнотливо). Глядач також робить висновок, що баби сварливі, ревниві, і єдиний спосіб їх утихомирити - це охрестити і змусити також служити Господу.
Спостерігаючи за перебігом болісних думок на обличчі Морфея, який від почуття "католицької провини" прокинувся в другому акті остаточно, я почувала напади християнського співчуття до свого приятеля. Опери Вагнера не втрачають популярності, попри свої архаїчні і досить прикрі для жінки сюжети. Але в той вечір я подумала: як чудово, що вагнерівська філософія і його погляди не лише на арійськість, а й на жінок і на стосунки між статями відійшли в минуле.
І ще я подумала: як добре, що після німця Вагнера прийшов такий собі австрієць, єврей Зигмунд Фрейд, у якого були зовсім інші погляди на гріх.

Офф-сайд для жінок

Svitlana Pyrkalo — Wed, 26 Jan 2011 09:20:58 +0000

"Пояснення офф-сайду для жінок: офф-сайд - це коли підіймають прапорець". Такі реклами висіли в Лондоні під час Чемпіонату світу з футболу минулого літа. Рекламодавець? Алкопоп-бренд WKD, солодкий напій з горілкою й лимонадом.

Коли я вперше побачила цю рекламу, у мене закралася думка, що підтверджувати свою маскулінність за рахунок зневажливих коментарів про жінок треба тільки тим, хто сам у ній сумнівається. Чи стане справжній, дорослий футбольний фанат-чоловік пити солодке бухло міцністю 4,5%? Ліберальна преса закликала зняти цю рекламу на підставі пункту правил Організації Рекламних Стандартів, який забороняє ображати людей за ознакою статі.

В останні ж кілька днів у Британії навколо офф-сайду (поза грою), жінок, прапорців і футбольного сексизму розігралася ціла буря.

Двоє коментаторів каналу Скай Спортс Річард Кіс та Енді Ґрей були відсторонені від коментування матчу "Бостон Вандерерз" проти "Челсі" після їхніх коментарів на адресу жінки-асистента судді Шaн Мессі. Енді Ґрея у вівторок було взагалі звільнено з роботи "за неприпустиму поведінку".

Під час матчу між "Вулвергемптон Вандерерз" та "Ліверпулем" у суботу двоє коментаторів - які вже втрапляли в халепу через те, що сформована в мозку думка не наштовхнулася на жодну перешкоду на шляху до язика, - вирішили поговорити про жінку-суддю на лінії, коли, як вони вважали, їхні мікрофони були вимкнені. Але, як пересвідчився й колишній прем'єр-міністр Ґордон Браун під час своєї провальної виборчої кампанії, мікрофон завжди працює тоді, коли не треба.

Шaн Мессі прийняла складне рішення - як з'ясувалося, правильне - щодо положення "поза грою" перед першим голом Ліверпуля. Але двом коментаторам здалеку здалося, що вона помилилася. "Спустіться хтось униз і поясніть їй, що таке поза грою", - простогнав містер Кіс. "Жінки не знають правило поза грою", - глибокодумно прокоментував містер Ґрей. "Звичайно, не знають, - погодився його колега, який, на відміну від Ґрея, ніколи не був професійним футболістом і начебто не зазнавав травм голови. - Я тобі гарантую, що сьогодні буде галас... Кенні (Долгліш, тренер Ліверпуля) буде казитися".

Як з'ясувалося, близькозорий тренер Ліверпуля Долгліш навіть не бачив, що на лінії стоїть жінка. Долгліш, донька якого працювала ведучою на каналі Скай Спортс, уже встиг кілька разів підколоти Скай і заявити, що проти сексизму в спорті. Багато коментаторів і колумністів виступили рішуче проти слів Кіса і Ґрея про те, що жінки не розуміють офф-сайд. Преса наводить статистику участі жінок у футболі як тренерів, рефері та гравців (гравчинь?). Згідно з газетою Ґардіан, в Англії працює 852 жінок-рефері (переважно в любительському футболі). Чоловіків-рефері понад 26 тисяч. Проте Футбольна Асоціація каже, що відколи почався скандал через коментарі двох, як їх уже називають, "динозаврів з ретроградними поглядами", їх просто завалило дзвінками від жінок, які пропонують свої послуги рефері на серйозні матчі.

Чи ж місце жінкам у футболі? Це, погоджуються всі, дуже чоловіче середовище, хоча жінки грають у ньому все більшу роль. Але погоджуватися вголос - це одне, а бурчати між собою, демонструючи справжні погляди, - зовсім інше, як показує приклад Ґрея і Кіса. Канал Скай Спортс вибачився перед жінкою-помічником судді; принесли вибачення й самі "герої" скандалу.

В реальності ж футбол - поки що сфера, де міцно пахне тестостероном. Про це я думала і під час матчу моєї місцевої команди "Арсенал" - "Віґан Атлетік" минулої суботи, сидячи на стадіоні "Еміретс". Переді мною сиділо троє: два брати і трирічний син одного з них. Сину було глибоко начхати на те, що відбувалося на полі; він дуже вправно грався в якусь комп'ютерну гру.

Але батько й дядько все намагалися привернути його увагу до пасів і голів (яких, рада повідомити, було три, і всі в ворота "Віґана"). Де ж його мати, подумалось мені? Чому не на стадіоні? Роззирнувшись навколо, я побачила серед фанатів, можливо, десяту частину жінок. Більшість із них були нафарбовані і гарно вбрані: футбол для них - явно вихід у світ, а не просто гра.

Чи обов'язково таки справді знати правило поза грою для того, щоб насолоджуватися футболом? Як на мене, ні. Найбільшу насолоду від матчу я і три мої подруги Катя, Оксана і Юля отримали, коли пішли вчотирьох на матч "Динамо"-Київ - "Барселона" у 1997 році. Іспанський філолог Катя навчила нас і всю трибуну кричати по-іспанськи "воротар - *s?:%N". Жодна з нас не знала тоді, що таке поза грою, але ті три голи ми ніколи не забудемо.

Ну й наостанок - що ж таке офф-сайд. У Британії серед чоловіків дуже популярно пояснювати жінкам правило поза грою на прикладі магазину взуття. Деякі теоретики фемінізму затаврували це пояснення як сексистське, але, як практик фемінізму, я б назвала його досить зручним.

Отож, ви в магазині взуття, друга в черзі. За продавщицею на полиці стоїть пара черевиків, які вам абсолютно необхідні. Перед вами в черзі стоїть іще одна дама. Ви обоє забули гаманці. Ви не можете попхатися до продавщиці без грошей поперед черги. Ваша подруга, яка приміряє інші туфлі в магазині, бачить, що ви без грошей, і готова допомогти. Вона готується кинути вам свій гаманець.

Якщо вона це зробить, ви зможете спіймати гаманець, обійти іншу даму і купити туфлі. Якщо ваша подруга вирішить кинути гаманець на випередження, ви можете обійти іншу даму, поки гаманець в повітрі, спіймати його і купити туфлі. Проте поки гаманець не кинуто в повітря, ви не можете бути попереду іншого покупця. От і весь офф-сайд.

Кікабідзе й суверенність

Svitlana Pyrkalo — Thu, 16 Dec 2010 11:16:57 +0000

В якій епосі живе Україна? В якому просторі? Куди вона дивиться? Ці питання турбують і мене, причому з кожним приїздом до Києва - все більше й більше. Бо все більше здається, що країна занурюється в приємне, тепле багно ностальгії за чимось чужим, далеким і регресивним.

Коли летиш в Україну, добре пам'ятати, куди саме ти летиш і що надворі 2010 рік. Бо якби я цього не знала, часом здогадатися про місце й час перебування з навколишніх реалій було б важко.

Лайтбокси демонструють упевнений погляд Рамзана Кадирова на обкладинці журналу "Профіль" і заголовок: "Чечня: край, що повстав із попелу". Газета "Сєгодня" вразила розповіддю на півтора розвороти про те, як добре в Білорусі. Президент закликає любити Україну.

Але найбільше чомусь кинулася в вічі реклама концерту Вахтанга Кікабідзе в палаці Україна, який проходить саме 15 грудня. Мушу тут одразу зауважити: працю цього митця я дуже шаную, пісні люблю, проти нічого не маю. Але щось стурбувало в поєднанні знайомого обличчя й дати на календарі.

По-ленінськи примружений народний артист Грузії, лауреат Державної Премії СРСР, 73-річний Кікабідзе щербато посміхається киянам на кожному розі, обіцяючи вечір улюблених пісень, єднання друзів, свято льотної погоди і погляд на роки як на багатство.

І якось мимоволі хочеться забути про відповідальність за своє життя і страх перед майбутнім, про податковий кодекс і розігнані протести.

Хочеться повернутися в ті чудові часи, коли зарплата була 120 рублів, проста водка 3-62, а Екстра - "Ех, как стало трудно русскому алкоголіку" - 4.12. Коли була дешева ковбаса, якої ніхто не бачив у магазині, але яку всі їли. Коли повільно, але впевнено посувалася черга на гараж. Коли життя, словом, було раєм.

Тільки проблема в тому, що з часів застою я - тоді дитина - пам'ятаю лише страх батьків, що я підслухаю розмови на кухні і десь ляпну зайвого, дефіцит на мило і скасовані мультики після смерті Брежнєва. Вищеописану картину вклали мені в голову зараз, за незалежної України, українські ЗМІ і суспільство.

Якщо судити з преси і реклами, українців цікавлять майже виключно концерти старих радянських чи іноземних зірок, плюс такі в принципі пострадянські явища, як Повалій, Білик чи Сердючка. Окрім Кікабідзе, Палац Україна пропонує також згадати тюрму з Міхаїлом Шуфутінським, відсвяткувати ювілей маестро Раймонда Паулса. Квитки на Паулса коштують від 50 до 1500 гривень. Ностальгія за радянськими часами - недешеве задоволення.

"Що ж тут дивного? - кажуть мені деякі співрозмовники. - Життя в Україні все важче й важче, а тоді жити було добре". Чи так це? Українці - одні з найбільших нарікальників у світі; за рівнем задоволеності життям вони десь на рівні екваторіальної Африки з її війнами, розчленуваннями і зґвалтуваннями, так що тезу про погіршення життя можна вважати просто народною піснею. Принаймні ресторани щиро-української страви суші знову повні, що є певним показником.

Проте пригадую 90-ті роки, коли вже точно було жити гірше, ніж зараз, все навколо падало й руйнувалося, лютував дикий рекет, в аптеках продавалися черевики й лампочки, - але країна слухала братів Гадюкіних, ще ту, до переродження, Ірину Білик, "ВВ", спірачену, але свіжу західну музику, дивилася нові й старі американські серіали, читала Андруховича, хотіла чогось нового.

Зараз, каже мій приятель-гендиректор одного з українських каналів, ніхто не дивиться найкращі західні серіали в прайм-тайм, зате в російських рейтинг зашкалює і в денний час.

Станом на початок грудня 2010 року в мене було враження, що я потрапила на свою шкільну дискотеку 1988-го. По радіо - "Ласковий май", "Пет Шоп Бойз", група "Звьозди", якісь давно забуті мною люди на кшталт Малініна. В якийсь попередній приїзд бачила оголошення про концерт Сабріни, яку на Заході вже ніхто не може згадати, і стареньких "Боні М". У міжміських маршрутках та поїздах крутять радянські фільми - і то ще спасибі, бо альтернативою є сучасні російські серіали про небажані соціальні прошарки.

Я не прихильник теорій змови і не маю нічого проти Кікабідзе - нехай цей чудовий чоловік проживе до ста двадцяти літ співаючи. Але часто виникає питання: хто і для чого підтримує націю в стані культурного застою? Хто і з якою метою змушує пасажирів Укрзалізниці дивитися всоте різні "Службові романи", "З легким паром" чи Філіпа Кіркорова? Чому взагалі пасажирам відмовлено в праві їхати в тиші й думати про своє - невже це так небезпечно?

Як впливає на світогляд українців постійна присутність культури, старої чи нової, в якій столиця - Москва? Чи може бути повністю суверенною й відданою тільки власним громадянам держава, яку масова культура об'єднує зі все тією ж шостою частиною земної кулі, що й двадцять років тому? Чи справді майбутнє таке страшне, а минуле таке солодке?

Кар'єра принцеси

Svitlana Pyrkalo — Wed, 17 Nov 2010 16:48:49 +0000

"Розумієш, Пиркало? Не в тім проблема, що я маю тридцять кілограмів зайвої ваги. А проблема в тім, що під усіми цими шарами жиру я - тендітна принцеса. А оце, те, що у дзеркалі відображується, - це просто не я". Так казала моя подруга, і всі жінки точно знають, що вона має на увазі. Ми всі принцеси, навіть якщо у нас сім підборіддів, троє дітей і дві роботи.

Але поки ми думаємо про власну принцесовість, дехто береться до справи - і робить.

У Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії невимовне свято. Другий у лінії спадкоємців трону, принц Вільям, заручився зі своєю дівчиною Кейт Міддлтон. І рано чи пізно вона тепер стане королевою.

"Ой, це така тяжка перспектива... - сказала Кейт в першому офіційному інтерв'ю, яке давала разом зі своїм нареченим каналу ITV. - Але я сподіваюся показати себе на висоті".

"Я довго не просив руки Кейт частково й тому, що хотів дати їй можливість відмовитися від планів приєднатися до нашої родини, якщо тиск на неї стане надто великим", - додав принц Вільям.

До цього я цілий день з перфектним терпінням читала новини про королівське заручення. Але на цій фразі кинула святковий випуск консервативної газети "Дейлі Телеграф" і, а-ля Станіславський, вигукнула: нє вєрю!

Чи справді стати членом королівської родини стане таким тяжким випробуванням для майбутньої королеви? Абсолютно точно.

Одруження матері принца Вільяма леді Діани Спенсер та батька - принца Чарльза - у 1981 році (також під час рецесії в країні) надихнуло більшість вірнопідданих Її Величності. Люди, включно з нинішнім прем'єром Девідом Камероном, спали на вулицях, щоб першими стати обабіч весільної процесії й "узяти участь у святкуваннях". Люди ридали і сміялися, як ніби одружувалися двоє ангелів небесних.

(Дивно зараз дивитися ті кадри - як і кадри з похорону Діани, дня всенародного, щирого, невимовного горя, - і думати про британців як про стриману націю. Доходиш висновку, що вони просто хочуть про себе так думати, бо такої прилюдної демонстрації щастя чи горя і в голлівудських фільмах іще пошукати.)

Але життя в королівській родині стало для Діани непомірним тягарем. Регламентовані, розписані по хвилинах дні, постійна потреба відповідати статусу, нервові зриви, пригоди Чарльза, які тут не хочеться навіть переповідати. Життя принцеси виявилося Діані не по зубах.

Чи ж по зубах воно буде Кейт Мідлтон? Місцеві газети вихваляють її як "свіжу кров", представницю середнього класу, новий крок для монархії. Але чи це так? Її мати - колишня стюардеса, батько - мільйонер, який сам доробився до своїх мільйонів. Такі цінності середнього класу, як тяжка праця, явно не знайомі випускниці одного з найпрестижніших університетів країни - Сент Ендрюс у Шотландії, яка після випуску мала лише одну роботу в індустрії моди.

Кажуть, що вона все життя хотіла вийти заміж саме за принца Вільяма і навіть мала його плакат у спальні в підлітковому віці (правда, сама вона це заперечує). Подружки називали її "майбутньою принцесою". Вона записалася в той самий університет і на той самий курс, що і її майбутній обранець.

Щоб людина, яка, кажуть злі язики, все життя мала лише один кар'єрний план - стати принцесою, - відмовилася від цього через "надто велику увагу преси"? Не смішіть мої віники.

Королівське заручення - велике свято в цій країні. Але ніхто не святкує так, як преса. Всі новини, всі перші шпальти забиті фотографіями пари і крупними планами обручки з діамантами й сапфірами, що колись належала матері Вільяма принцесі Діані. Королівських біографів витягнуто зі скринь, обтрушено від нафталіну й приставлено писати про благословенний день і нову еру для монархії.

Але я не можу дочекатися виходу свого улюбленого сатиричного журналу "Прайвет Ай", де зубасті писаки висміюють повальне захоплення життям монархічного сімейства серед мешканців сучасної демократії.

Там, не сумніваюся, буде підмічено і вплив заручин на рейтинг правлячої коаліції, і неприємні новини, які Даунінг-стріт "абсолютно випадково" оприлюднила за дві години до оголошення про заручини Вілла і Кейт, і вибрано найнездаліші цитати з урочистих колонок і статей, які вже посипалися на цю тему.

Ось що я люблю в Британії: не засилля членів королівської родини, які одружуються, розмножуються, ходять наліво і дають безліч матеріалу для британських таблоїдів, а той факт, що хтось це може висміяти. І за це йому будуть тільки більші наклади.

Секс із ким попало

Svitlana Pyrkalo — Tue, 09 Nov 2010 14:43:46 +0000

Що знає Стівен Фрай про секс із жінками? Це питання вже кілька днів турбує британську громадськість.

Стівен Фрай - явище настільки англійське, що англійськіше за нього хіба королева і Біг-Бен. Як описати, хто це такий? Угорський єврей по матері, англієць по батькові, він відомий як "британський національний скарб".

Актор, письменник, телеведучий, великий друг Х'ю Лорі, відомого на українських передтелевізорних канапах як доктор Хаус. Якщо вже конче треба його представляти, то кажуть по-французьки: raconteur, тобто "оповідач".

Стівен Фрай також дуже відомий своїми "твітами", міні-блогами на сайті Твіттер, де він пише про новітні технології, новинки культури, що його зацікавили, і те, як йому було вранці холодно, для майже двох мільйонів своїх фолловерів (тих, хто стежить за його апдейтами (поновленнями)).

А ще він відомий тим, що надає перевагу зовсім не протилежній статі. Стівен Фрай уже давно не приховує свого гомосексуалізму, і це - окрім відвертих гомофобів - нікого не турбує: у Британії вважається, що те, як інші займаються коханням, - це їхня особиста справа.

Тим більш мене вразило його інтерв'ю журналу "Еттітюд" (Attitude), де він сказав, що гетеросексуальні жінки не отримують задоволення від сексу, бо якби вони його отримували, то вони шукали б собі статевих партнерів ночами десь на кладовищах чи в парках. А так, вважає містер Фрай, вони просто погоджуються на секс із метою завести серйозні стосунки.

Звичайно, феміністки обурилися таким заявам. Але переважно реакція суспільства була така: ??? Що змушує Стівена Фрая думати, що він є експертом із жіночої сексуальності?

Слова Фрая одразу передрукували всі газети - з коментарями. Бідолашний, звиклий до всезагального захоплення Фрай, який явно не сподівався, що жарт виявиться таким несмішним для стількох людей, психонув у Твіттері і заявив, що якась ****** газета перебрехала його інтерв'ю, яке з самого початку перебрехало його слова, і тепер він виявився Антихристом. "Я здаюся", - написав Фрай, а через кілька хвилин "Бай-бай". Журналісти на це відповіли, що інтерв'ю переслухали ще раз, і все саме так і було.

Хвиля обурення спала, та й підіймалася вона не дуже високо: всі знають, що Стівен Фрай слабує на маніакально-депресивний розлад, про що писав книгу і зняв дуже схвалений критиками документальний фільм для Бі-Бі-Сі, тому суспільство вирішило не клювати його надто довго.

А я все думаю: якщо поставитися до слів великого знавця жіночого тіла серйозно і поставити питання, чому ж справді жінки не ходять уночі по кладовищах і не займаються повноконтактним сексом із повними незнайомцями в громадських вбиральнях? Невже ми справді щось втрачаємо від того, що не причетні до цього світу - без сумніву, захопливого для деяких його мешканців?

Чомусь я сильно сумніваюся. Одна думка про небезпеку для життя і здоров'я, не говорячи вже про засадниче "фе" такого способу задоволення потреб, відбиває будь-яке бажання.

І здається мені, що Фрай не подумав про одну суттєву деталь. Жінкам - за невеликим винятком - просто не потрібно таким чином шукати секс, так само, як не потрібно харчуватися зі смітника. Досить вийти на вулицю серед білого дня і свиснути - і секс знайдеться. Але "любити секс" і "любити секс із ким попало" - це все-таки не одне і те ж.

Де найкраще бути жінкою?

Svitlana Pyrkalo — Sun, 17 Oct 2010 13:56:13 +0000

Коли говорять про країну, де найкраще живеться жінкам, завжди згадують про Швецію.
Цього року дані Міжнародного Економічного Форуму поставили Швецію, яка раніше була першою, на четверте місце - після Ісландії та ще двох скандинавських країн.
Рівні права, рівна декретна відпустка для жінок і чоловіків, один з найвищих у світі відсотків жінок у владі й топ-менеджменті. Один з найголовніших політичних принципів держави - про рівні права й можливості для всіх. Як тут жінкам не полюбити Швецію? Особливо українським жінкам?
У рейтингу гендерної рівності Всесвітнього Економічного Форуму Україна стоїть на 63-му місці - між такими світочами фемінізму, як Венесуела й Ботсвана.
Для порівняння - деякі інші країни.
1. Ісландія.
4. Швеція.
8. Лесото (хто б подумав? Країна дала право голосу жінкам у 1965 році, але зараз активні гендерні реформи дають плоди).
15. Велика Британія (якщо врахувати, що голова держави - Королева, то якось низькувато).
18. Латвія. (Президентом була Вайра Віке-Фрайберга з 1999 по 2007 рік).
19. США. (Треба трохи повчитися у Латвії).
22. Мозамбік.
27. Монголія.
34. Молдова. (І, до речі, в індексі загальної якості життя нещодавно Молдова обігнала Україну та інші країни СНД).
35. Литва.
41. Казахстан.
43. Польща.
45. Російська Федерація (піднялася на 6 пунктів за останній рік завдяки покращенню представництва жінок у владі).
46. Франція (страшенно впала).
52. Ізраїль (співзаснований жінкою, киянкою Ґолдою Мейр).
54. Гондурас (який же рейтинг без нього?)
64. Україна.
Члени Євросоюзу Чеська Республіка (65), Румунія (67), Словаччина (71), Італія (74 і постійно погіршується), Угорщина (79 місце, і впала за останній рік на 14 пунктів) і Мальта (83) гуляють позаду України.
В рейтингу економічних можливостей для жінок Україна на 43-му місці. Здоров'я і виживання - на 56-му. (В Україні радше проблема з тим, як мруть чоловіки середнього віку). В рейтингу політичної влади - на 105-му (попри роки Юлії Тимошенко на телеекрані, Україна має низький відсоток жінок у парламенті й уряді).
Зате в індексі освіти Україна на 23-му місці. На відміну від багатьох інших рейтингів - скажімо, корупції, свободи слова чи безпеки журналістів, - рейтинг гендерної рівності в освіті демонструє Україну як цивілізовану країну. 100% рейтинг грамотності, рівна початкова й середня освіта, більша кількість жінок із вищою освітою - це ті великі плюси України, на яких інколи в пресі забувають наголошувати.
Так от до чого тут Швеція?
Вперше я позаздрила шведським жінкам під час короткого візиту до південного міста Мальме кілька років тому. Там у кафе я розговорилася з місцевим Фредриком, який також любив Астред Ліндгрен і чув про Полтавську битву. Він мав дворічного сина, який жив у нього два тижні, а потім стільки ж - у колишньої дружини.
Мого здивування Фредрик не зрозумів: а як же ще? Це ж його дитина, він любить сина, йому приносить задоволення за ним доглядати. І як оце від такого золотого чоловіка жінка пішла, здивувалась я, хоч відповідь явно читалася в мішках під очима і в жилках на носі мого випадкового знайомого.
Як з'ясувалося, шведські чоловіки беруть куди більшу роль у вихованні дітей і беруть декрет. Проте немає межі прагненню до рівності. Декретна відпустка для обох статей - 480 днів, проте чоловіки вибирають лише її 5 частину. Дехто бачить у цьому ознаку нерівності.
Жінки заробляють на 15% менше, ніж чоловіки. Серед директорів найбільших відкритих акціонерних товариств жінок - лише 8 із 269. Третина шведських жінок працює неповний робочий день.
Шведська журналістка Хелене Армквіст написала репортаж на англомовному сайті Бі-Бі-Сі, де перечислює, яка ще нерівність існує в Швеції.
"Уряд уже надає податкові пільги для родин для того, щоб вони користалися такими послугами, як прибирання, прання й садівництво, але чи має уряд робити більше?
Чи має уряд надавати більше догляду за дітьми? Чи він має змушувати батьків і матерів брати декретну відпустку порівну? У Швеції на цю тему тривають інтенсивні дебати", - пише вона.
Як журналіст і жінка, я особисто не можу дочекатися, поки такі дебати вийдуть на перший план і в Україні, потіснивши двобої між політичними персоналіями.

Любов як героїн

Svitlana Pyrkalo — Thu, 14 Oct 2010 18:19:12 +0000

Всім відомо, що любов - це біль. Але це й ліки від болю.

Дослідники Стенфордського університету у США твердять, що ділянки мозку, які відповідають за реакцію на біль, також реагуюуть на думки про кохання. Студентам-піддослідним завдавали невеликого болю, і ті, хто дивився на фото коханих, менше його відчували.

Те, що гостра закоханість викликає відчуття, подібне до сп'яніння, знають всі, хто колись це відчуття переживав, і всі, хто читав класичну поезію. Той-таки Омар Хайям, перський поет, який здобув популярність на пострадянському просторі в російських перекладах (в англомовному світі його знають куди менше), постійно ставив поруч любов і вино. Проте з наукової точки зору любов більше нагадує героїн.

Відчуття гострої закоханості діє на ті ж самі мозкові центри, що й опіати.
Виявляється, саме ці ділянки мозку кажуть своєму власникові чи власниці: це супер, це чудово, роби це далі, це дуже тобі потрібно, без цього пропадеш, тільки в цьому сенс, це єдина цінна річ у житті.

Я ніколи не вживала героїну. Але добре знаю, що таке шалена закоханість. Це справді наркотик. Вона спотворює сприйняття світу, кидає тебе від нещастя до щастя із багатьма відгалудженнями сюжету й фальшивими закінченнями, як голлівудський трилер, вона справді тамує біль - як відступають недуги, коли коханий бере тебе за руку! - тільки щоб завдати ще більшого.

В останні роки регулярно публікуються дослідження про те, що любов пояснюється тим чи іншим гормоном, виникає завдяки певним феромонам і визначеним характеристикам.

Досі не пояснено, проте, чому любов помирає. Ніхто не знає, чому висихають потоки окситоцина, чому через три роки шаленства раптом рука коханого вже не приносить полегшення, та й руку цю не завжди тобі простягнуть.

Але є такі пари - і це теж давно відомо, - у яких не вмирає закоханість. Їх дуже мало, але вони є. Комусь таки вдалося знайти людину, яка і через тридцять років може обійняти, і прийде щастя. І це також ніхто не може пояснити.

ІKEA: складність простоти

Svitlana Pyrkalo — Thu, 07 Oct 2010 12:50:28 +0000

Складані меблі, загадковість, м'ясні тюфтельки в томатному соусі й українські кольори, які при ближчому розгляді виявляються шведськими. Що це? Мережа меблевих супермаркетів ІKEA, яку англійською вимовляють як Айкія.

Ікеа досі так і не з'явилася в Україні, проте справа її вже давно живе й процвітає. Мій приятель, художник Льоша, не визнає жодних інших меблів. Він і його діти малюють, вирізають, клеять на Ікеївських столах і сидять на їхніх табуретках.

Усі спроби шведського меблевого гіганта відкрити магазин в Україні досі натикалися на проблеми з плануванням, якісь нестачі папірців, раптові виникнення попередніх претендентів на землю і таке інше. Щодо Росії, де працює з дюжину магазинів компанії, ІKEA взагалі стала одним із найгучніших критиків корупції в тій країні; топ-менеджери меблевої компанії торік називали такі прізвища у зв'язку зі звинуваченнями в вимаганні хабаря, які пересічний російський правоохоронець, мабуть, і не вимовить без здригання.

Після затримок з відкриттям уже готового магазину в Самарі (місцева влада звинувачувала саму ІKEA в відмові виправляти недоробки) компанія втратила терпець і оголосила призупинку будь-яких нових інвестицій у Росію, куди вклала понад 4 мільярди доларів США із 2000 року. В Україні ж цій мережі взагалі не вдалося відкритися. Чутки про те, що вона з'явиться ось-ось то в Одесі, то під Борисполем, так і не підтвердилися.

Проте художника Льошу ці всі речі не обходять. У нього є знайомий, який приймає замовлення за каталогом, їде в Польщу, де купує для Льоші й ватаги інших фанатів функціонального дизайну їхні полички й стільчики, якось там доходить порозуміння з митниками і їде назад.

Історія ІKEA в Україні, отже, - це часто історія благородних капіталістів, які прагнуть забезпечити майже братерський народ дешевими меблями, і хитрих корупціонерів, які їм цього не дають. Вихідці з України, змучені національним товаровиробником, просто в екстазі від усього, що пропонує ІKEA, від хідників до дитячих ліжок, від матраців до дешевої їдальні, що пахне радянською школою. Моя приятелька Тетяна, яка виховує дитину у Вашингтоні, ридає від того, як продумані там дитячі ігрові майданчики і як усе барвисто й гарно. А колега Ірина, яку лондонська опера ніяк не відволіче від згадок про збирання радянських меблів, ледь не плаче, описуючи, як у їхніх шафах дірка - завжди там, куди має заходити пиптик.

Проте на західних ринках компанія ІKEA відома як майже невідома, а часом і геть підозріла. Вона досі перебуває у власності родини засновника Інґвара Кампрада, 84-річного патріарха, який мешкає у Швейцарії. Журнал "Форбс" називає його одинадцятою найбагатшою людиною світу зі статками в 23 мільярди доларів. Проте вже багато років лунає буркотіння з приводу того, як ІKEA платить податки, а офіційну інформацію про свої прибутки компанія щойно опублікувала вперше за свою 67-річну історію. Згідно з цими даними, ІKEA заробила 2,5 мільярдів євро в 2009 році - на 11% більше, ніж у попередньому, попри кризу. Обіг коштів зріс у цьому році, каже компанія, проте прибутків за 2010 поки що не оприлюднює.

Більша прозорість, або, як то кажуть в Україні, транспарентність рахунків компанії може означати кілька речей. Одна з них - можливий відкритий продаж акцій сімейної компанії, на яку вже десятиліттями облизуються інвестори. А можливо, керівництво ІKEA нарешті зреагувало на книгу Йогана Стенебо, в минулому одного з топ-менеджерів компанії, про її звичаї. Як пише "Файненшл таймс", у книзі "Правда про ІKEA" він твердить, що компанією керує віддана пану Кампраду секта, що менеджмент шпигує за співробітниками, а шведське керівництво фірми зневажає іноземців. Компанія відкидає всі ці звинувачення. Пережила вона й хвилю звинувачень патріарха Кампрада в причетності до нацистських організацій у юності. Але, як у тому анекдоті: після вашого візиту срібні ложки знайшлися, але неприємний осад лишився.

Фінансові журналісти, окрилені опублікуванням прибутків ІKEA, вже підраховують, скільки компанія може коштувати на відкритому ринку, - не випускаючи з виду й той факт, що як відкрите акціонерне товариство вона навряд чи зможе проробляти ті ж фокуси з податками, які дозволили їй заплатити 13% у 2009 році. Одна з найбільших компаній світу із планами розширення на Балкани, Східну Європу й деякі країни Азії - ласий шматок. Не лише в Україні людям хочеться простої шкіряної канапи, а не монстра в золотих квіточках у стилі ампір.

Нову відкритість компанії привітали всі. Можливо, і звинувачення з боку ІKEA в корупції на адресу посадовців різних країн тепер, коли компанія привідкрила завісу над власними справами, видаватимуться вагомішими. Аби тільки, зітхає один колега, їхня нова політика прозорості поширювалася на їхні інструкції зі збирання меблів.

Про вишиванки, гідність і опозицію в Регіонах

Svitlana Pyrkalo — Tue, 05 Oct 2010 17:34:35 +0000

Я познайомилася з іншим Віктором Ткачуком. Не тим, який колись був і нині також є Віктором Уколовим, а зовсім іншим. Інший Віктор Ткачук провів зі мною півгодини у студії Бі-Бі-Сі, й наша розмова коливалася від вишиванок на карті України 13 століття до опозиції в лавах Партії Регіонів, від зростання Віктора Януковича над самим собою до хитрості європолітиків. А ось і наша розмова, пропоную послухати (фрагмент її звучатиме в вечірньому ефірі Бі-Бі-Сі в четвер).
Почали ми її з його погляду на українське сьогодення.

Віктор Ткачук був радником трьох перших президентів України - Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Ющенка. Нині він є генеральним директором фонду "Спочатку люди". Остання державна посада - заступник Секретаря Ради Національної Безпеки та Оборони. Він приїхав у Лондон на конференцію щодо України в Королівському інституті міжнародних відносин у Четем-хаусі.

Брати-лейбористи і попіл Маркса

Svitlana Pyrkalo — Tue, 28 Sep 2010 12:38:56 +0000

Політичні династії. Влада в крові. Кров у владі. Боротьба та спадковість між кревними родичами - можливо, не ідеальна ситуація з точки зору певної політичної філософії.

Впливові родини - це так по-середньовічному, каже дехто. Лідерами держави чи взагалі лідерами мають ставати ті, кому не допомагає татусь чи дідусь, чи ж то матуся й бабуся, вважає багато прихильників ліберально-прогресивної філософії.

Тим не менш, попри поступ демократії, актори на політичній сцені світу й надалі часто споріднені одне з одним. Два президенти США - Джордж Буш-старший і молодший; президент і держсекретар США - Білл і Гілларі Клінтон, яка трохи також не сіла в крісло чоловіка.

У тих-таки США виникла одна з найпотужніших політичних династій - два брати, президент Джон і генпрокурор Роберт Кеннеді, та їхній брат-сенатор Тед, який помер відносно недавно, пішли в політику по стопах багатьох своїх предків і надихнули на це нащадків.

Не від того, аби посадити родичів на ще теплий від власної персони трон, і країни, що декларують владу робочих і селян. Комуністична монархія Північної Кореї вже вступила в свою третю стадію: як припускають, після Кім Ір Сена та Кім Чен Іра щастя й сонце вдячному народу нестиме внук великого вождя Кім Чен Ун. Кубою править брат Фіделя, Рауль Кастро.

Нещодавні вибори лідера опозиційної лейбористської партії у Британії, можливо, зацікавили б лише політичних коментаторів, якби не один незвичний акспект. За посаду лідера партії - а в Сполученому Королівстві саме лідер партії-переможця стає прем'єр-міністром - боролися Девід Мілібенд і його молодший брат, а тепер старший товариш, Ед.

Девіда Мілібенда знають в Україні як колишнього міністра закордонних справ останнього лейбористського уряду. Він бував і в Україні, де різко висловився на адресу Росії на тлі війни в Грузії 2008 року, хоча попри свою продемократичну риторику вже тоді якось непевно заговорив про перспективи членства України й Грузії в НАТО.

Ед Мілібенд був міністром з питань енергетики та змін клімату. Енергетика українців цікавить, зміни клімату - попри їхні руйнівні наслідки - поки що не так. Тому цього меншого брата й знають трохи менше. І не лише в Україні.

Коли молодший брат заявив, що братиме участь у боротьбі за лідерство над партією лейбористів - а отже, й претендуватиме на керівництво країною, якщо лейбористи виграють наступні вибори, - коментатори пирхнули.

Обидва брати сказали, як вони люблять і шанують одне одного, але обидва вирішили не поступатися своїм шансом на найвищий політичний офіс. Перемога Едварда з невеликим відривом за допомогою підтримки профспілок учергове довела, що робити прогнози в політиці - невдячна справа.

Невідомо, кого з двох синів підтримав би Ральф Мілібенд, їхній батько. Народжений в родині єврейських іммігрантів із Польщі з іменем Адольф (навряд чи когось здивувало, що він змінив його в Британії), Ральф Мілібенд - можливо, найцікавіша постать з усієї родини.

Він відомий не лише посмертно, як батько двох амбітних депутатів, а й сам по собі. Марксист (Ральф навіть похований за кілька метрів від Карла Маркса на Хайґейтському цвинтарі в північному Лондоні), Ральф Мілібенд був надзвичайно впливовою фігурою в цілому поколінні ідеалістичних студентів 50-х та 60-х років.

Він завжди критично ставився до лейбористської партії. Лейбористкою, проте, й досі є його дружина Маріон Козак, яка так само походить із польсько-єврейського роду. Для Ральфа, лейбористи були недосить лівими: їхня підтримка робочого класу для нього здавалася недосить революційною.

Він не дожив до днів, коли юний, усміхнений Тоні Блер разом із юним, куди менш усміхненим Ґордоном Брауном проголосили "Новий Лейборизм", зробивши партію практично центристською, прихильною до великого бізнесу та фінансових установ.

Ед Мілібенд, новий лідер лейбористів, відомий як "червоний Ед" за свою прихильність до традиційних соціалістичних цінностей лейбористів. Часописи не змогли опертися спокусі надрукувати його фото на перших шпальтах на червоному тлі.

Сам він добре усвідомлює, що імідж представника старих, неефективних лівих, та ще й міцно пов'язаного із профспілками, заважатиме його подальшій кар'єрі.

Ед Мілібенд, брат свого брата і син свого батька, поки що загадково посміхається з газетних ілюстрацій та з телеекранів, даючи тільки найбільш загальні відповіді на гострі питання.

Проте в той час, як Еду потрібно знайти спільну мову з великим капіталом і відмитися від червоної фарби, з якою його вперто асоціюють, мимоволі закрадається думка: чи не здіймається хмарка пилу над двома могилами на Хайґейтському цвинтарі, де перевертаються кості самого Маркса та вірного продовжувача його справи, чи обоє радіють десь у марксистському раю такій молодій зміні?

Жіноче безсмертя

Svitlana Pyrkalo — Tue, 21 Sep 2010 12:48:54 +0000

Ми з кумою завжди мріяли про пігулку молодості. Навіть не те що мріяли: знали, що коли нам буде 30, вчені вже винайдуть пігулку. Коли тобі двадцять, просто не можеш собі уявити, як це - зморшки, біль у колінах, вік, який починається на цифру 3.

Але пігулки досі нема.

Коли зрештою настала страшна цифра 3, ми трохи посумували, а потім забули й повернулися до простих життєвих справ. Тільки час від часу думаємо про те, чим би довелося платити за вічну молодість.

Еліна Макропулос не збиралася жити вічно. Так просто сталося, що її батько-лікар був змушений випробувати на ній формулу вічного життя, розроблену для імператора Рудольфа. Юна Еліна пролежала тиждень при смерті, імператор скарав батька на горло, вона одужала, втекла за кордон і прожила там понад триста років.

І ось загадкова оперна діва Емілія Марті з'являється в Празі в день, коли має вирішитися столітня судова тяганина за маєток між Грегором і Прусом. Незбагненно, але вона знає місце, де захований заповіт "Пепі", коханкою якого була така собі шотландська співачка Еліан МакГрегор. Проте справжній її інтерес полягає не в маєтку Пепі Пруса, а в старовинному грецькому документі.

Опера славетного чеського композитора Леоша Яначека "Справа Макропулоса" відкрилася в понеділок в Національній опері в Лондоні (і вже отримала 5 зірок від "Дейлі Телеграф"). Головну роль виконує відома англійська співачка, сопрано Аманда Рукрофт. Композитор сам написав лібретто за мотивами комедії Карела Чапека "Засіб Макропулоса".

Про цю оперу пишуть, що вона - як Попелюшка у спадку Яначека. Її порівнюють із такими шедеврами модернізму, як "Лулу" Берга та "Замок Синьої Бороди" Бартока. Але коли виходиш із "Справи Макропулоса", в голові тиха задума - на відміну від опер Берга і Бартока, після яких на голові просто дибки стоїть волосся.

В опері Яначека менше похмурих, інтенсивних статевих збочень, проте більше роздумів про сенс життя. Героїня прожила вже понад триста років, змінила сотні коханців, відправила блукати світом купу незаконнонароджених дітей, до яких їй нема жодного діла, і давно забула, що таке - радість.

"Жінці 337 років, але вона досі молода й прекрасна. Тобі б хотілося також такою бути? Але ти знаєш, що вона була нещасною? Ми щасливі, бо знаємо, що наше життя недовге. Тож треба користатися кожною миттю. А в тієї жінки - 337-річної красуні - вже не було серця. Це погано". Так писав композитор Яначек до Каміли Стосслової після перегляду п'єси Чапека, яка його вразила. Під кінець п'єси (і опери) глядачеві стає зрозуміло: вічне життя - це прокляття. Героїня вирішує, що смерть - це кайф, а нарешті знайдену формулу Макропулоса ніхто не хоче в неї взяти.

Оперу, як і п'єсу, було написано в 20-х роках минулого століття. Соціальні зміни вже охопили Європу. Але жінці, яка вже вступила в зрілий вік, суспільство досі не пропонувало гідної ролі поза родиною.

"Скільки їй років? Тридцять?" - питає один із персонажів опери про Емілію Марті. "Може, й тридцять, - відповідає його донька, - але вона все одно прекрасна!" Зараз британські дослідники встановили, що суспільство вважає найгарнішими жінок у віці 31 рік.

Може, за 90 років від часу написання Чапеком п'єси пігулку вічної молодості й не винайшли. Але принаймні в нашому з кумою віці вона ще й не потрібна: суспільство все-таки стає більш цивілізованим, і бути дорослою жінкою в ньому все легше.

Папа-паті

Svitlana Pyrkalo — Tue, 21 Sep 2010 07:26:23 +0000

До візиту Папи Римського в Британію тут готувалися давно, і після його закінчення зітхнули з ледь прихованим полегшенням.

Папа Бенедикт XVI - постать куди менш популярна, ніж харизматичний Іван Павло ІІ. Подивитися на Івана Павла під час душпастирського візиту до Британії в 1982 році прийшло понад мільйон людей. Бенедикт же привабив близько 340 тисяч, які прийшли на три меси під відкритим небом, вісім промов і одну беатифікацію.

Але головне, раділо багато відповідальних структур, постійні протести й критика візиту все-таки не вилилися в відкрите протистояння. Потужні демонстрації могли б зіпсувати державний візит голови Ватикану до Сполученого Королівства - перший після того, як король Генріх VIII обурився відмовою Папи дати йому розлучення, відколовся від Рима в 1534 році, створив власну англіканську церкву, сам же її очолив і сам оголосив свій шлюб недійсним.

Апетити й методи розв'язання проблем короля Генріха (Анні Болейн, ціною шлюбу з якою був розкол церкви, він зрештою відрубав голову за "зраду"), можливо, й не дожили до наших днів. Але багато хто поділяє його ставлення до ідеї чужоземного духовного авторитету: мовляв, ми тут самі знаємо, як і кому нам молитися, і чи молитися взагалі.

Католицька церква останніми роками, навіть десятиліттями, переживає низку скандалів із розбещенням дітей з боку священиків, на її адресу лунають звинувачення в тому, що заборона Ватиканом презервативів сприяє епідемії ВІЛ-СНІДу, що несприйняття абортів навіть для зґвалтованих власними родичами дівчат є просто зрадою цих нещасних.

Консенсус спостерігачів полягає в тому, що католицька церква втратила багато авторитету не лише через звинувачення, а й через свою реакцію на них. Ватикан, мовляв, довго приховував свої гріхи, звинувачував жертв у наклепах і не сприяв правосуддю. Лише порівняно недавно Ватикан змінив тактику. Під час візиту папа Бенедикт визнав, що скандали з сексуальною наругою над дітьми "серйозно пошкодили моральний авторитет" церкви. Вперше в історії католицької церкви назвав розбещення дітей не просто гріхом, а злочином.

Проте цього, мабуть, було мало десятьом тисячам демонстрантів, які протестували в суботу в центрі Лондона проти поглядів папи Бенедикта -вважається, що цей протест є найбільшим проти будь-якого сучасного папи.

Але те, що не всі будуть раді гостю, стало очевидно ще у квітні, коли хтось поширив у пресі написаний молодшими співробітниками Форін-офісу список ідей, як приймати папу.

Серед "ідей" було відкриття папою клініки абортів, освячення одностатевого шлюбу і запуск презервативів марки "Бенедикт". Уряд вибачився за цей "дурнуватий документ" і сказав, що він не відображає офіційної політики Британії. Проте релігійний кореспондент Бі-Бі-Сі казав про небезпеку того, що іще перед візитом британці почнуть сприймати папу як якогось комедійного персонажа.

Як показав сам візит, насправді до нього всі поставилися серйозніше: десятки тисяч британських католиків молилися, щоб на них зійшла небесна благодать, коментатори підкреслили, що візит пройшов цивілізовано, прем'єр-міністр Девід Камерон перед відльотом папи з Бірмінгемського аеропорту зробив висновок, що цей візит дає надію "людям кожної віри чи зовсім без віри", а сам папа, який раніше заявляв про небезпеку "агресивних форм секуляризму" та безвір'я, повернувся в Рим.

Беатифікація кардинала Ньюмена також не викликала надто великої іронії. Хоч жодна солідна британська газета не сприйняла серйозно свідчення про чудо зцілення хворої спини католицького дяка зі штату Масачусетс, США, Джека Саллівана (підтвердженого його лікарем-католиком), цього разу журналісти явно вирішили дати католикам спокій.

Хоч газета "Гардіан" не втрималася від зауваження, що ще після смерті священика, письменника й мислителя Джона Генрі Ньюмена, автора багатьох церковних гімнів, у 1890 році писала, що він - свята людина, тож церква трохи спізнилася.

Правда, щоб Англія отримала свого першого католицького святого з часів Реформації, тепер потрібне друге чудо. Але на хвилі ентузіазму після візиту папи хтось та мусить одужати, помолившись кардиналу, прогнозують оглядачі. Я особисто маю намір помолитися отцю Ньюмену за власну спину, вбиту годинами сидіння за комп'ютером.
Проте багатьох блогерів перспектива чудесного зцілення в лоні католицької церкви не надихнула. "Я завжди був радий, що живу в світській атеїстичній країні", - написав один з них. "А після візиту папи - ще більше".