Слава з Ужгорода питає, як правильно писати повістку: „викликається на судове засідання" чи „викликається в судове засідання"? Повістка або виклик - на судове засідання, бо кажемо „питання порушувалось на засіданні", „справу слухали на засіданні". Тому треба казати „виклик чи повістка на засідання". Але „в судовому засіданні взяли участь". Це залежить від того, з чим „засідання" пов»язується в реченні.

Часто при відмінюванні неправильно наголошують слово „суд". Треба казати „суд", родовий відмінок - „суду", давальний - „суду" або „судові", орудний - „судом", у множині - „суди", „судів".

Крім того, запитують, як перекласти українською мовою „свернул шею". Це той випадок, коли не можна буквально перекласти. У нас є і слово „звернути", і слово „шия". Але це фразеологізм. Наприклад, росіяни кажуть „дело в шляпе", тобто якусь справу вже зроблено, закінчено. У нас є і „капелюх", і „діло", але коли ми скажемо „діло чи справа в капелюсі", то це не буде фразеологізм, а просто два слова. Тому треба шукати український відповідник фразеологічного типу. А по-нашому це буде „рибка в сітці", тобто ми зробили те, до чого прагнули. Отже, „свернуть шею" можна перекласти як „скрутити в'язи".

Хотілося б сказати кілька слів про словосполучення фразеологічного типу, які часто порушують, неправильно вживають у електронних і друкованих ЗМІ. Отже, замість „тримати слово" (це калька з російського „держать слово"), українською буде „дотримувати або додержувати слова".

Один з радіослухачів каже „величезне дякую". Це також груба калька з російського „огромное спасибо". А українською мовою кажемо: „велика або величезна подяка", „дуже дякую", „вельми вдячні", „щиро дякуємо" тощо.

Я відповідаю на це запитання і на пораду пані Ірини.

Лихо наше в тому, що не одне десятиліття українська термінологія, зокрема і правнича, розвивалася не самостійно, а під пильним впливом (часто від'ємним) російської. Багато російських слів та висловів бездумно калькували українською мовою. Наприклад, російське слово "совершать - совершить" у сполученні з іншими лексемами перекладають "учинити, зробити, здійснити". "Совершить нападение - вчинити напад", "совершить переворот - учинити (або зробити) переворот", "совершить покушение - вчинити замах". За цією схемою з'явився й вислів "учинити злочин" (російське "совершить преступление"). Але що стосується "вчинити злочин", то тут вийшов тавтологічний зворот на зразок "масло масляне" чи "дерев'яне дерево" (обидва слова однокореневі). Аби уникнути цього, обізнані з тонкощами нашої мови правники використовують вислів "скоїти злочин".

Ще одне питання від пані Ірини. Вона пише, що "БОМЖ" - це російська абревіатура. А в українській мові такого слова немає. Є "безхатник", "безхатченко", - пише слухачка.

Щодо "БОМЖа" я цілком згодний з пані Іриною. "БОМЖ" - це російська абревіатура, яка складається з чотирьох звуків - літери Б,О,М,Ж (без определенного места жительства). Це звукова абревіатура. Якщо її перекласти українською мовою, у нас не вийде звукової, бо ми кажемо: без певного місця мешкання. Тому, й справді ( і воно вже вживане в деяких засобах масовој комунікаціј) треба використовувати слово "безхатник" або "безхатченко".

Слово "зговір", про яке згадує пані Ірина, - це непотрібний росіянізм «сговор», пристосований до українськој фонетики. Нормальний український відповідник - "змова". Ще одне значення російського "сговор" перекладаємо українською "заручини", коли йдеться про оголошення хлопця й дівчини нареченим та нареченою.

Ще один слухач пан Іван Меломан з Кілії на Одещині питає, як сприймає професор Пономарів те, що засоби масової інформації витворюють ось такі "мовні перли", як "блог професора Пономаріва". Щодо слова "блог", то це слово іншомовне. А кожна мова перш, ніж запозичити якесь слово з чужої мови, повинна пошукати у своїх лексичних засобах, може, щось є в нас, а, може, якомусь слову надати нового значення. Так от, у даному випадку я пропоную називати не "блог", а "сторінка професора Пономарева".

Наш слухач просить також прокоментувати словосполучення "металічні сходи".

Від іменника "метал" маємо два прикметники: "металевий" і "металічний". За всіма лексикографічними джерелами, перевагу потрібно віддавати слову "металевий", яке має такі значення: зроблений з металу, властивий металові, подібний до металу, той, що нагадує звуки від удару по металові.

"Металічний" має вужче значення: звук, подібний до металу. Тому про сходи, зроблені з металу, треба казати "металеві", а не "металічні".

Вимова м'якого „ч" спричинена впливом нечисленних українських говірок, а ще більше негативним впливом російської мови.

Іноді в іншомовних словах кажуть „лєкція", „проблєма", „тєлєграма". Така вимова - вульгарна і не відповідає нормам української мови.

Літерою „л" позначаються чотири різні звуки. З одного боку, „л" твердий: „лад", „Лука", тобто перед „а", „о", „у" він твердий. Перед „і", „я", „ю" він м'який: „лід", „ляда", „люк", або у кінці слів і складів: „сіль", „біль" тощо. А перед „е" і „и" він не твердий і не м'який, а середній: „зелений", „липа". Тому в іншомовних словах нам не треба перед „е" пом'якшувати „л". Тобто в іншомовному „телеграма" звук „л" такий самий, які у слові „зелений".

Хочу нагадати, що літературна мова є відшліфованою формою загальнонародної мови. З огляду на це суворе дотримання її норм обов'язкове для вчителів, дикторів, акторів, чиновників. Радіо- і телепередачі, друковані засоби масової інформації мусять базуватися на винятково нормативній літературній мові.

Звичайно, якщо людина не належить до цих категорій, вона може мати якісь говіркові відмінності, але орієнтація повинна бути на літературну мову. Ми не можемо розхитувати норми, до випрацювання яких так багато зусиль доклали Іван Огієнко, Борис Антоненко-Давидович, Олена Курило, Олекса Синявський, Микола Наконечний, Ніна Тоцька та інші славетні українські мовознавці.

„Зараз" означає „у момент розмови". Скажімо, „зараз будемо писати диктант".

„На разі" - те саме, що й „зараз", тільки позначає ще менший відтинок часу. „На разі м'яч у нападника гостей". Але дехто занадто захоплюється цим словом і робить йому погану рекламу. Крім нього є ж іще „в цю мить", „зараз" і т.д. Треба чергувати його з іншими синонімами.

Із двох висловів „безвихідне становище" і „безвихідне положення", про які теж запитують, правильний перший - „безвихідне становище" або „безвихідь". „Положення" вживаємо тоді, коли йдеться про розташування на місцевості. Наприклад, вертикальне чи горизонтальне положення.

Крім того, запитують, чи українськими є слова „майка", „тапочки", „труси" і „халат". Всі ці слова українські. Одні - вживані дуже давно у мові, інші - з'явилися пізніше. Але наприклад „майка" означає трикотажну сорочку без рукавів і коміра. Іншого слова на позначення такого виду одягу в нас немає. Тож дамо майці спокій, хай вона існує.

Замість „тапочки" краще казати „капці". Це легке хатнє взуття. Так що тут в нас є кращий синонім.

„Труси" - предмет нижньої білизни. Можна ще казати „короткі штанці", але це не є підставою для того, щоб викидати „труси". Іншого слова, короткого, стислого, немає.

А от „халат" - здавна вживане слово в українській мові. В одинадцятому томі Словника української мови „халат" проілюстрований уривками з творів Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Зінаїди Тулуб, Ірини Вільде, Олександра Довженка, Григора Тютюнника. Ось хоч би з „Енеїди" Котляревського уривок: „Венера без спідниці, боса, в халатику, простоволоса к вулкану підтюпцем ішла".

У нас вони тільки схожі за звучанням, але абсолютно різні за значенням. Біда в тому, що наші безграмотні політики на все кажуть або „компанія" або „кампанія".

Кампанія - це сукупність заходів, спрямованих на досягнення якоїсь мети: виборча кампанія, посівна кампанія, вступна кампанія. А компанія - це синонім до слова „товариство". Колись його обіграли, коли хотіли сказати, що ті самі люди йдуть в усі органи влади: „нова кампанія старої компанії". Отут доречно всі слова вжиті.

„Виборний" і „виборчий". Слово „виборний" стосується посади, наприклад „виборна посада", тобто людину не призначають, а вибирають. Тобто це слово пов'язане з дієсловом „вибирати". „Виборчий" - це стосовний до виборів. Тому ми кажемо „виборча кампанія", „виборча дільниця", „виборче право", тобто право людей обирати. Так у всіх словниках написано.

Але часом словники роблять погану послугу, бо дають неправильний варіант. Якщо кампанія „виборча", то і „передвиборча" має бути. А там дають „передвиборна". Це неправильно. Треба вживати слово „передвиборчий". А „передвиборний" не вживаємо, можна тільки сказати, що він зайняв свою виборну посаду, бо його вибрали на виборах.

Зайві наголоси виходять з ужитку. Наприклад слово „новий" у 20-х роках ще вживалося з двома наголосами. Тепер літературним вважається вживання тільки з наголосом на другому складі.

Наприклад, у Рильського є „Нове життя нового прагне слова", „Знак терезів - доби нової знак", у Сосюри найкращий приклад з вірша „Любіть Україну": „Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічну живу і нову, і мову її солов'їну". Тобто треба виховуватися на найкращих зразках, а не на зразках тих поетів, які не засвоїли наголос і пишуть слова для пісень.

У нас є слова-пароніми, близькозвучні слова, які ніколи не вживаються один замість одного, бо мають різне значення.

Наприклад, є „нездійснений" і „нездійсненний", „недоторканий" і „недоторканний". Ті слова, що наголошуються на корені („нездійснений", „недоторканий") - це дієприкметники.

„Нездійснений" - це той, який не здійснився, „недоторканий" - до якого ніхто не торкався, але може торкнутися. „Нездійсненний" і „недоторканний" - це прикметники, вони пишуться з двома „н", і там вимовляється подовжений звук.

„Недоторканний" - той, до якого не можна торкатися, „нездійсненний" - той, що ніколи не здійсниться. Отже, „недоторканність державних кордонів", „недоторканність особи", „недоторканність житла".

Ці слова в Конституції записані правильно, але чомусь політики часто вживають „недоторканий" замість „недоторканний".

Російське слово „путь" перекладаємо українською мовою трьома словами - „шлях", „дорога", „путь". Від кожного з цих слів можна утворити прикметники.

„Шляховий" - призначений для шляху, розташований на шляху, пов'язаний зі шляхом. Наприклад, „шляховий стовп", „шляхова бригада", „шляховий велосипед".

У цих самих значеннях, але набагато рідше вживаємо і прикметник „путьовий".

„Дорожній", крім згаданих значень, вживається в таких ситуаціях, які пов'язані з людиною в дорозі. Кажемо „дорожній одяг", „дорожня одноманітність", „дорожні враження", „дорожні краєвиди".

Сюди ж належить і назва документа - „дорожній листок". Оце і є відповідником до російського „путевой лист". Дорожній листок стосується обліку роботи транспорту.

Часто можна почути від деяких людей, що українська термінологія, нібито, недосконала, неопрацьована, їй чогось бракує. Це не відповідає дійсності.

Ще в 20-х роках минулого століття Інститут наукової української мови випустив низку термінологічних словників. Коли була припинена політика українізації, цей інститут теж припинив своє існування, але згодом уже в Українській РСР і уже в незалежній Україні розгорнуто велику роботу щодо розвитку і вдосконалення української термінології. Видаються словники, і галузеві, і загальнонаукові. Будь-який термін будь-якою мовою можна відтворити нашою мовою.

Хочу нагадати, що першу в світі енциклопедію кібернетики видано саме в Києві 1973 року, і саме українською мовою.

Наша мова належить до тих, які у формулах вітання мають слова і ранок, і день, і вечір. Так само у білорусів, чехів, німців, росіян.

В інших мовах у вітаннях обходяться без ранку. Поляки одразу кажуть „добрий день" і „добрий вечір".Так само і греки.

У відповідь українці кажуть „доброго здоров'я!" або відповідають так само - „доброго ранку!", „добрий день!", „добрий вечір!".

Існує вітання і таке: „слава Ісу!". Відповідь: „слава на віки Богу!". Є неформальні вітання „привіт!", „вітаю!".

Прощаючись, кажуть „на все добре!", „ходіть здорові!", „бувайте здорові!", „до побачення!", „хай щастить!".

Побажання доброго сну, приємного нічного відпочинку висловлюємо в такий спосіб: „добраніч!", „на добраніч!"

Країни і мешканці

Наші слухачі запитують, як правильно „на Україні" чи „в Україні"? Чому всі країни кажуть „в" - „в Англії", „в Росії", але „на Україні".

Це питання колись дуже добре дослідив видатний український мовознавець і теолог Іван Огієнко. Він простежив у творчості Тараса Шевченка, який у кілька разів більше каже „в Україні", але в нього є і „на Україні".

Основна наша формула - „в Україні". Але оскільки Україна була частиною то Росії, то Польщі, і поляки, і росіяни казали „на Україні", бо „в Україні" - це в державі, в країні, а „на" - це на якомусь острові чи на якійсь географічній частині цілої країни.

Після здобуття незалежності Україною як офіційна формула утвердилось „в Україні". Є мови, в яких не розрізняють сполучники „в" і „на". Тому їм все одно. А „на Україні" залишилося в піснях. Але у більшості наших класиків, у Шевченка і у Володимира Cамійленка „в Україні".

Деякі українські журналісти часто кажуть замість „Білорусь" „Бєларусь". Я вважаю, що це неправильно.

Наших північних сусідів ми здавна називаємо білорусами, їхню мову білоруською, їхню країну Білорусь. Вони себе називають по-своєму, а інші країни адаптували цю назву до своєї мови.

Країни, треба називати так, як вони усталилися у вжитку. Адже самоназва і назва іншими народами не завжди збігаються. Вірмени називають свою країну „Гаястан", а грузини називають Грузію „Сакартвело".

Ще хотілося б нагадати, що в Данії мешкають не „датчани" й „датчанки", а „данці" й „данки". І розмовляють вони не „датською" мовою, а „данською".