Новинний щоденник

Ціна розчарування в комунізмі Кіма Філбі

Богдан Цюпин — Mon, 04 Apr 2011 14:38:14 +0000

Остання дружина британського агента радянського КГБ Кіма Філбі розповідає, що він був справжнім англійським "джентельменом" і втік у Радянський Союз, сподіваючись побачити втілення комуністичних ідеалів справедливості.

Руфіна Пухова у нещодавньому інтерв'ю розповіла про прожиті у Москві останні роки Кіма Філбі, куди він утік 1963 року.

Тим, хто знає про реалії життя в Радянському Союзі, неважко здогадатися, що сповненому ідеалізованими уявленнями про комунізм, освіченому у Кембриджі британцю майже аристократичного походження наперед судилося бути розчарованим тим, що він побачив на власні очі.

Хоча його життя у Москві на радянські мірки було повністю забезпеченим і у порівнянні з величезною більшістю людей - привілейованим, Кім Філбі не міг не бачити сумних реалій.

"Чому старші люди тут живуть у таких злиднях? Зрештою, це ж вони перемогли у війні," - цитує Кіма Філбі Руфіна Пухова, яка розповідає також, що певний час його депресія виливалася в алкоголізм і він зауважував, що спитися на смерть це "найлегший спосіб накласти на себе руки."

"Я приїхав сюди переповнений інформацією. Я хотів віддати усе, але нікого це не цікавило," - переповідає його слова пані Пухова, яка не змогла взяти прізвище чоловіка, бо він до кінця жив під вигаданими іменами і часом був супроводжуваний охороною навіть, коли виходив до крамниці.

Але він спокійно дожив віку і з ним не сталося нічого схожого на отруєння у Лондоні колишнього КГБіста Александра Літвіненка.

Онука Кіма - Шарлот Філбі свого часу написала: "Він зробив вибір, який призвів до болю і страждань багатьох. Я би хотіла думати, що він зробив це, прагнучи кращого майбутнього. Розумно це чи не розумно - я ніколи не дізнаюся. Але я знаю, що він призвів до загибелі безлічі людей, які вважали його другом та колегою, і цього я ніколи не намагатимуся виправдати."

Серед людей, які постраждали і навіть загинули через подвійного британського агента було багато і українців.

Кім Філбі, працюючи керівником контррозвідки британської МІ-6 та представником британської спецслужби в ЦРУ, 40х і 50х роках видавав сталінському НКВД інформацію про західних розвідників.

Представники української повоєнної імміграції у Британії саме на Філбі покладають відповідальність за те, що багато українських "парашутистів", яких закидали в Західній Україні західні спецслужби на початку 50-х, потрапляли в руки сталінського НКВС.

У британців є приказка про те, що по інший бік паркану "трава завжди здається зеленішою".

Кім Філбі, імовірно, вчинив би у житті інакше, якби мав можливість спочатку переконатися на власні очі у тому, яким насправді було життя під владою російських комуністів.

Проте у Москві створюють враження, що жодних проблем чи сумнівів у Філбі не було. У грудні минулого року на його честь встановили пам'ятний барельєф на будівлі, що містить одну зі спадкоємиць НКВД-КҐБ - службу зовнішньої розвідки Росії, де давно припинили прикидатися, що будують найпередовіше і найсправедливіше суспільство у світі.

Скільки треба би було випити Кіму Філбі, щоб змиритися з усвідомленням того, що він насправді служив не світовій комуністичній ідеї, а просто - Російській імперії, яка за його життя тимчасово була комуністичною?

Нескінченний "Кучмаґейт"

Богдан Цюпин — Wed, 23 Mar 2011 15:39:15 +0000

Чи варто жаліти Леоніда Кучму, який каже, що понад 10 років прожив під тиском, а тепер знову змушений спілкуватися з прокуратурою через жахливу смерть Георгія Гонгадзе?

Напевне, таки варто, але ще більше треба пожаліти українців і Україну, заплямовану жахливими подіями та, очевидно, збитою з прямішого шляху до розбудови успішнішої держави.

Коли близько десятка років тому британський часопис Економіст писав про оприлюднені записи в президентському кабінеті, то автор сказав, що українці з тих записів дізналися, що їхній керівник "щонайменше брудно висловлюється, а в гіршому випадку - причетний до злочину".

Лихослів'я голосу, схожого на голос Кучми, залишалося би проблемою його рівня культури, але жахливим наслідком стало нахабне викрадення молодого журналіста і дикунське його убивство.

Як саме причетний Леонід Кучма до долі Гонгадзе - окреме питання і він має вважатися невинним, аж поки це не доведе суд.

Леонід Кучма міг скоротити муки.

За 10 років прояснилися обставини, які дають підстави серйозно дорікнути панові Кучмі і спробувати отримати уроки з того, що відбулося.

Сам Леонід Кучма і чимало вартих довіри людей вказують, що смерть Гонгадзе була використана для послаблення його як президента.

Але це не применшує, а збільшує проступок пана Кучми, бо виглядає, що він не посмів розв'язати цю проблему політично.

Якщо становищем, як вказує сам пан Кучма, скористалися зовнішні антиукраїнські сили, то виходить, що він сам розтягав той період.

Він не зміг сприяти виявленню і таким чином нейтралізації тих неназваних сил, а також не вдався до радикальнішого способу нейтралізації - своєї відставки і сприянню обранню на президентську посаду незалежної людини.

Натомість він вирішив зробити усе можливе, щоб залишатися на посаді і бути президентом з тягарем дискредитації на плечах і навіть певний час не заперечував можливість його третього терміну на посаді.

Швидкі і рішучі політичні дії президента Кучми десять років тому могли врятувати Україну від того, що нею керувала людина, яка сама визнає, що перебувала під постійним зовнішнім тиском.

Або він самовпевнено вважав себе незамінним, або дбав суто за себе, ховаючись на найвищій посаді від відповідальності, або, загнаний у глухий кут, усе робив вимушено.

Жодних ознак, що його дії були на користь України та українського народу, наразі не видно.

Похмілля після 8 березня

Богдан Цюпин — Tue, 08 Mar 2011 18:15:19 +0000

З нагоди 8 березня у репортажі зі Стамбула про становище жінок в Туреччині кореспондент Бі-Бі-Сі Джонатан Гед пише, що "статистичні дані щодо жіночих справ у Туреччині жахливо погані. Лише 9% депутатів парламенту країни - жінки..."

Якщо ці цифри погані, то чи далеко Україна, коли йдеться про представництво жінок в українській владі?

За даними, які, сподіваюся, є найсвіжішими, у Верховній Раді частка жінок не досягає показника мусульманської Туреччини і становить лише 8,7%.

В уряді Азарова-Януковича на міністерських посадах немає жодної жінки.

Не зовсім жартома сказала керівник української правозахисної організації Ла Страда Україна Катерина Левченко про те, що жінки у становищі дружини президента Людмили Янукович повинні би звертатися по допомогу, бо, як вона сказала, "...якщо чоловік не випускає з дому, то це психологічне насильство... обмеження пересування - це фізичне насильство..."

Можливо жодного примусу у становищі дружини президента немає, але пояснення стилю життя пані Янукович, які подаються суспільству, лунають несерйозно.

За ваші і наші права

А яке кому діло до справ чужої, хоча й президентської сім'ї?

Та й взагалі, жіночі права, включно з представництвом у владі, свободами та рівними з чоловіками можливостями для посад і зарплат мали б перейматися насамперед жінки.

Чому я не згоден, якщо вже вважаю себе вихованим в Україні українцем, просто виконувати восьмиберезневий обряд - називати Міжнародний жіночий день святом весни, дарувати дружині квіти з парфумами і закусувати горілку салатом олівє без клопотів?

Не згоден, бо:
1. Вважаю, що так зване свято 8 березня це один з результатів жорстокого промивання мізків радянською владою. Бо комуністи взяли день, який мав би ще раз нагадувати про потребу більших суспільних і політичних прав для жінок і перетворили його на... свято.

Тобто, якщо відбувається святкування, то як тут можна згадувати про проблеми: непропорційна присутність жінок на державних позиціях та найкраще оплачуваних робочих місцях і посадах, поширеність проблеми домашнього насильства, безперспективність, яка змушує українських жінок шукати роботи за кордоном, а дівчат - вважати за щастя одруження з яким завгодно іноземцем?

Але є ще друга причина.

Я щиро вважаю, що, якби в Україні жінки становили 40-60% на ключових політичних і державних посадах, то Україна була би іншою і, напевне, таки кращою для усіх українців.

Радянське сприйняття дня 8 березня і збереження його, як і інших радянських святкових днів, принаймні зараз, заважає розвитку українського суспільства.

Якщо комусь від таких тирад застряг салат олів'є, прошу вибачення.

Мобільний телефон та Інтернет у якості зброї проти зла у світі

Богдан Цюпин — Thu, 17 Feb 2011 12:49:34 +0000

Чи загинули би в результаті Голодомору мільйони українців, якби більшість людей в Україні в 30і роки знали і навіть бачили свідчення того, що тоді насправді відбувалося?

Ми не можемо точно знати, що могли би в ті часи змінити сучасні мобільні телефони з відеокамерами, Твіттер і Фейсбук, але можна припустити і зробити висновки для сучасності.

У спогадах колишнього радянського генерала Петра Григоренка, який став українським дисидентом, є опис його приїзду в 30 роках у рідне село в Запорізькій області.

Він, живучи тоді в одному з великих міст, отримав листа, який очевидно йшов кілька днів. Ще принаймні день він добирався і там з'ясував, що треба рятувати тих, хто ще залишався.

Але зі спогадів зрозуміло, що навіть з побаченого на власні очі за кілька годин і лише у своєму кутку села Петро Григоренко тоді так і не осягнув масштабів Голодомору.

Він залишався наївним комуністом аж до сімдесятих років, а "просвітили" його лише переслідування радянської влади, примусове психіатричне лікування, спілкування в ув'язненні з радянськими інакодумцями і, згодом, вигнання з Батьківщини.

У написаній у США автобіографії є рядки про те, як молодий Петро Григоренко не спав цілу ніч, бо натхненно обдумував статтю Сталіна в газеті Правда "Запаморочення від успіхів". Це був березень 1930 року, коли створенням колгоспів і "розкуркулюванням" непокірних селян в Україні закладалися умови для Голодомору.

Що він би думав про Сталіна та пропагандистські статті Правди, якби йому могли переслати повідомлення з зображенням справжніх методів і наслідків роботи комсомольських загонів, які забирали останнє у голодних дітей?

Непоінформованість та відсутність безпосереднього зв'язку з жертвами подій дозволяла комуністичній системі задурманювати таких ідеалістів як Григоренко, підкуповувати привілеями вірних слуг, а мовчазній масі це створювало умови для філософії "моя хата скраю".

Інтернет і Твіттер змінюють світ?

Масштаби жорстокості режиму Хосні Мубарака у Єгипті не сягнули масштабів сталінських, можливо, лише тому, що в Єгипті не було Сибіру, але нічні стуки в двері і зникнення інакодумців у казематах таємної поліції Мухабарат цілком можна порівняти зі стилем роботи НКВД-КГБ.

Коли під тиском масових протестів і позбувшись підтримки Москви у Східній Європі, наприкінці вісімдесятих валилися репресивні режими, деякі оглядачі дивувалися, чому залишаються мовчки опущені голови людей в країнах Арабського світу, де "президенти" зі своїх палаців правили країнами по 20 - 30 років?

Відрахунок часу до дня повалення Мубарака напевне співпадав з відрахунком реєстрації єгиптян на Фейсбуку та поширення мобільних телефонів навіть серед тих багатьох, хто не має доступу до Інтернету (40% єгиптян виживають на менше ніж $2 денно) і чи навіть не може читати (44% єгиптян неписьменні або малописьменні).

Імовірно, що для мас більше значення, ніж Інтернет, мали телерепортажі на не контрольованому єгипетською владою супутниковому телебаченні Аль-Джазіра та інших арабськомовних каналах.

Демонстрації на майдані Тахрір у Каїрі були спонтанними, але не хаотичними і протести мали лідерів. Об'єднання молодих освічених активістів на зразок Організації 6 квітня допомагали перетворювати обурення мас на протести під скоординованими гаслами і вимагати виконання головного гасла - відставки президента Мубарака.

Головними інструментами єгипетських активістів були комп'ютери, Інтернет і мобільні телефони.

Чи могли революції в Тунісі та Єгипті відбутися і без новітніх технологій? Можливо, так. Французи зібралися штурмували Бастилію ще сотні років тому і без закликів з Твіттера.

Досвід влади в Китаї та Ірані показує, що новітня технологія може бути використана і в інтересах влади, хоча і цьому є межі.

Проблема для пореволюційних країн у тому, що для втілення головних ідеалів та гасел, які головно полягають у покращенні рівня життя та гарантіях свобод, потрібні набагато більші ресурси й структури, ніж групи активістів з доступом до Інтернету та маси обурених і натхненних людей.

Радіо вмерло - хай живе радіо! (Чи як там його тепер краще назвати?)

Богдан Цюпин — Mon, 07 Feb 2011 14:42:10 +0000

Оголошення про закриття радіомовлення Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі українською, російською, китайською та багатьма іншими мовами і переведення низки мовних секцій на роботу для аудиторії виключно в Інтернеті майже співпало з оприлюдненням статичних даних про слухання радіо у Великій Британії.

Статистична служба Radio Joint Audience Research з'ясувала, що зараз 90,5% британців слухають радіо щотижня.

Аудиторія радіо в цій країні зберігає тенденції до зростання навіть у порівнянні з зареєстрованим у серпні 2010р. рекордним показником 46,8 млн.

Радіо в Британії завжди мало багато шанувальників, але в останні роки цю популярність підтримують новітні технології, які дають йому нове дихання.

Майже чверть прослуховування радіо в цій країні зараз відбувається з цифрових каналів. Приймачі з DAB (Digital Audio Broadcasting) стають дешевшими і доступнішими.

Також вперше подолало 3% бар'єр слухання радіостанцій через Інтернет.

Нові можливості слухати радіо надають і цифрові канали нового покоління телевізорів.

З невеликими показниками, але зростає слухання радіо ще й з мобільних телефонів. А у віковій категорії 15-24 річних британців аж 30,7% заявили, що слухали радіо саме з мобілки.

Чи можуть бути британські показники орієнтиром для прогнозування тенденцій радіо в Україні?

Так склалося, що 30-40 роки двадцятого сторіччя, які були "золотою добою" радіо в багатьох країнах світу, в Україні були добою Голодомору, коли радіо було одним з інструментів комуністичної державної машини та війни.

Радіоточка була дешевою і охоплювала майже усе населення, але вона також була і способом обмеження можливості слухати різні радіостанції.

Альтернатива - слухання іноземних станцій була досить ризикованим хобі для тих, хто міг дозволити собі придбати часто "дефіцитного" короткохвильового приймача. При цьому батькам часто доводилося нагадувати дітям, щоб вони десь у школі чи у дворі не обмовилися, що вдома чують закордонні "голоси".

Фактично, перестрибнувши золоті часи радіо, українці у дев'яностих роках опинилися у бурхливому морі комерційного багатоканального телебачення.

Ні для кого в Україні не дивно, якщо у когось вдома немає радіоприймача.

Натомість не мати телевізора - ознака серйозних або матеріальних проблем, дивацтва, або, рідкісно, свідомого вибору тих, хто свідомо намагаються позбутися комерціалізованого та політизованого впливу "ящика".

Звичайно, що радіо в Україні за понад два десятиріччя спалахнуло феєрверком музичних мереж (за винятком одної національної мережі розмовного радіо "Ера ФМ") але державне радіо, яке мало би виконувати суспільну функцію, опинилося на колінах.

Смілива і певний час результативна спроба запустити проект Громадське радіо так і не змогла дати життєздатного плоду, бо не знайшла ні комерційної, ні державної підтримки.

Можна лише припускати, що нові технології таки можуть дати "друге дихання" радіо навіть в Україні.

Збільшення кількості власників авто в Україні підживлює комерційні ФМки. Уявити собі сучасний автомобіль без радіоприймача важко.

Можливість слухати радіо дає кожен комп'ютер, а також багато мобільних телефонів. Ipad торує шлях в Україні для планшетних комп'ютерів, в яких, окрім радіопотоків через Інтернет, є ще й така новинка як Подкасти (отримання аудіозаписів у вигляді МР3, на які користувач може підписатися в Інтернеті).

Транзисторний радіоприймач, з якого стирчить телескопічна антена, і справді незабаром може стати застарілим пристроєм.

Наші нащадки можуть навіть не пробувати називати ті аудіопрограми радіо, проте воно буде і з нашим, і, ймовірно, з наступними поколіннями.

Головною особливістю його має залишитися зручність, на яку вказав один зі слухачів Української служби Бі-Бі-Сі, який написав, що на відміну від телебачення чи Інтернету "радіо завантажує лише вуха, залишаючи вільними очі і руки" для поєднання з іншими важливими справами у щоденному житті.
bbc_promo_english.wav
bbc_promo_internet.wav
bbc_promo_interview.wav
bbc_promo_movne.wav
bbc_promo_podcast.wav

Демонстративна релігійність і релігійна приватність

Богдан Цюпин — Mon, 10 Jan 2011 14:03:31 +0000

На Різдво українські телеканали знову невтомно показували репортажі з президентом Януковичем та свитою, осяяних свічками у церквах. Інформаційні агенції сипали новинами з цитатами його різдвяних промов, привітань та повідомленнями, що він обдаровував церковників "сріблом".

Як президент Янукович пояснює те, що і до інавгураційного висвячення московським патріархом, і після того віддає перевагу церквам московського патріархату?

Речниця пана президента Ганна Герман якось намагалася пояснити демонстративне зневажання паном Януковичем кількох українських церков на користь лише однієї, стверджуючи, що президент - людина побожна, а оскільки він вважає себе парафіянином православної церкви Московського патріархату, то, мовляв, лише туди й являється.

І тут я намагаюся пригадати різдвяні репортажі британського телебачення і розумію, що на провідних каналах не бачив трансляцій тримання британським прем'єр-міністром свічки, в якійсь церкві. Можливо, неуважно дивився.

Без напруження пересічний британець і не знатиме, в якій церкві молився на Різдво прем'єр-міністр країни, бо це приватна справа, в даному випадку, Девіда Камерона, який, напевне, є англіканцем.

Попередній прем'єр-міністр - шотландець за походженням Ґордон Бравн. Він - син священнослужителя шотландської протестантської церкви, але багато британців, імовірно, вважали прем'єра нерелігійним через його активні зусилля тримати релігійність поза політичним життям.

Найпам'ятнішою фразою пана Бравна про релігію вважається лише фраза, що релігійність його батька була чинником у формуванні "морального компасу" колишнього прем'єр-міністра.

Багато про релігію британські таблоїди любили писати стосовно колишнього лейбористського прем'єр-міністра Тоні Блера, який сам, перебуваючи на посаді, в цю тему ніколи не дозволяв собі заглиблюватися, і лише відбувши кілька термінів, дозволив здійснити свої наміри переходу з англіканської церкви в католицьку.

Теперішній лідер лейбористів - атеїст з єврейським корінням Ед Мілібанд - про релігію і церкву надто багато поширюватися собі тим більше не дозволяє.

Британську королеву, яка символічно очолює державу, можна вважати винятком, бо вона також є і главою Англіканської церкви, проте і її молитви в церкві переважно залишаються поза телевізійними камерами.

Про один з аспектів релігійно-церковної однобокості чинної української влади читайте на ось цьому львівському блозі http://www.zaxid.net/blogentry/83648/

Веселих свят.

Час забруднювати річки і час очищати їх.

Богдан Цюпин — Mon, 03 Jan 2011 16:27:54 +0000

На берегах Темзи в межах Лондона не помітиш рибалок, як це часто можна бачити на Дніпрі у Києві, і якщо поглянути на сірувато-жовті води головної британської річки, то можна подумати, що вона мертва.

Це було би правдою упродовж більшої частини останніх 150 років. Вмирати Темза почала в часи наполеонівських війн у Європі, коли в річку почали виводити каналізаційні стоки. Туалети з водяним змивом та умивальники з протічною водою зменшили для людей загрозу смертельної холери та інших хвороб, але почали швидкий процес убивства британських річок.

Що не вбили каналізацією, те добили промисловими відходами та сільськогосподарськими хімікатами, які дощ змивав із полів.

У вісімнадцятому сторіччі в Темзі ще ловили лосося і форель, але 1958 року спеціальне наукове дослідження не виявило в річці у межах Лондона жодної рибини.

Понад 30 років пішло на те, щоб очистити Темзу та інші британські річки до стану, коли у них почало відроджуватися життя.

Приватизовані британські водопостачальні компанії законом зобов'язані вкладати певну частину коштів в очищення стоків. Виявлені забруднювачі зобов'язані сплачувати штрафи - за кожен окремий випадок.

Першою "ластівкою весни на Темзі" 1974 року став чотири-кілограмовий лосось, виявлений у водозаборі однієї з лондонських електростанцій. Тоді це була така дивина, що рибину відправили для аналізу фахівцям і для підтвердження, що це дійсно був лосось - символ чистоти річки.

Зараз у Темзі нараховують понад 100 видів риби. Хоча 30 річні зусилля досі не змогли відродити популяцію лосося, який у Темзі не народжується, а лише часом запливає з моря.

Часом люди можуть вчитися на чужих помилках і, можливо, українські річки зможуть уникнути біологічної смерті, і їх не треба буде відроджувати багаторічними, героїчними і коштовними зусиллями.

Порадіймо за Темзу і сподіваймося, що на берегах Дніпра та інших українських річок завжди стоятимуть рибалки з вудилищами.

Як Україна відмовлялася від вступу в ЄС

Богдан Цюпин — Fri, 03 Dec 2010 15:29:14 +0000

Президент України ще понад 6 років тому відмовився від вступу у Євросоюз.

Не вірите?

Леонід Кучма у липні 2004 року у Гаазі на своєму останньому у якості президента саміті з керівництвом ЄС сказав таке: «Якби мені сьогодні запропонували, щоб Україна вже стала членом ЄС, я би відмовився....Україна не готова до членства в Євросоюзі.»

Це можна вважати невинним розмірковуванням уголос, або щиросердим визнанням, але зважте на таке: ведучи кампанію перед обранням на другий президентський термін, Леонід Кучма назвав євроінтеграцію ключовим напрямком своєї зовнішньої політики.

Він пропонував виборцям поглянути на те, яким шляхом пішли сусідні Польща, Угорщина, чи на країни колись радянської Балтії.

Це лунало переконливо для більшості виборців, які за нього таки проголосували,(ще й тому, що його опонентом був лідер комуністів).

І ось наприкінці свого другого терміну президентства у Гаазі під мовчазними поглядами керівників ЄС пан Кучма повторював, напевне, пишаючись своєю щирістю, що Україна до членства в Євросоюзі не готова.

Запитання Бі-Бі-Сі на тій зустрічі: чи не визнавав український президент таким чином провалу своєї політики і факту невиконання власного завдання, виявилося для нього в той день несподіваним і трошки роздратувало.

На тому ж прощальному саміті він знову вдався у геополітичні розмірковування і пророчо заявив, що Україна таки колись буде у Європейському союзі, так само як буде членом ЄС і Росія.

Від чого у німецького колеги - журналіста заокруглилися очі і він пробурмотів: чиї інтереси приїхав сюди представляти президент Кучма... України чи Росії?

Навіщо потрібен цей історичний екскурс? Щоб показати, що коли у Брюсселі вже роками кажуть, що намагаються з'ясувати, чого насправді хоче Україна, то у них дійсно є на це підстави.

За останні майже 20 років з Києва не раз лунали заяви щодо Європи, які можна було трактувати як завгодно.
Коли призначений президентом Ющенком прем'єр-міністр Янукович навесні 2007 приїхав у Брюссель і сказав, що Україна «не готова» вступати в НАТО, то це дуже нагадало потенційну відмову президента Кучми від членства в ЄС, але з відмінністю у тому, що про перспективу членства України в НАТО тоді мова вже йшла не як про теоретичну, а реальну можливість.

Одним з найщиріших високопосадових українських «євроінтеграторів» на початку каденції, можливо, був президент Ющенко, але і його відмовили (зокрема і деякі представники Євросоюзу) від негайного подання офіційної заявки України на вступ до ЄС. Хоча зараз виглядає, що то була чи не найкраща нагода, бо повторення такої хвилі симпатій до України у Європі, яка панувала в часи і одразу після Помаранчевої революції зараз уявити собі важко.

Євроінтеграція як побудова комунізму

Фактично кожен найвищий державний керівник у новітній історії України заявляв про те, що Україна - європейська держава і має бути інтегрована в європейські структури та організації.

Але слова для більшості українців залишалися гарними гаслами.

Навіть для тих, які в країнах Євросоюзу ніколи не були, «Європа» стала символом добробуту і можливостей у житті.

І тут виникає побоювання, щоб курс на євронтеграцію України не перетворився на курс на побудову комунізму, яким радянські комуністи понад півсторіччя виправдовували своє право на владу.

Кожен керівник радянських комуністів КПСС переконував, що терпіння і пожертви народів виправдані, бо ось - ось настане комунізм, коли усім буде усього вдосталь, усі будуть ситі, вільні і щасливі.

Мета комуністів то наближалася, коли після сталінізму генеральним секретарем став Хрущов, то віддалялася, коли Брежнєв сказав, що до комунізму Радянський Союз «ще не готовий», а натомість треба пройти фазу «розвиненого соціалізму».

Радянська влада розвалилася тоді, коли людям стало остаточно зрозуміло, що ніякого комунізму вони не побачать, що чекати немає чого і пожертви та злочини, скоєні в ім'я «курсу», були і марними, і власне злочинними.

Проте є одна, але велика різниця: комунізм «будували» жорсткою силою, і він завжди залишався привабливою теорією.

Євросоюз, як символ певного способу життя, функціонує, і подолавши ганебні візові бар'єри, багато українців можуть на власні очі пересвідчитися у всіх реальних недоліках та перевагах цієї системи цінностей.

Проблема лише у тому, що частина української політичної еліти голослівними заявами про курс на євроінтеграцію перетворюються на тих комуністів, які насправді ніякого комунізму не будували.

Для жменьки привілейованих радянських керівників життя зі спеціальними таємними джерелами матеріального забезпечення і розкошами за зачиненими дверима - завжди було до певної міри комуністичне.

Так само і деякі українські лідери вже зараз насолоджуються європейськими стандартами і свободи пересування, і відпочинку, і медичного забезпечення, і освіти для їхніх дітей.

Можливо, такої персональної євроінтеграції декому й досить і, схоже, що решту українського суспільства такі лідери ще намагатимуться годувати обіцянками про курс на «світле майбутнє», майже нічого для його втілення не роблячи.

Клопоти мільярдера Лебедєва виливаються сарказмом на адресу президента Януковича.

Богдан Цюпин — Tue, 09 Nov 2010 18:54:54 +0000

Чи читає президент Віктор Янукович лондонську вечірню газету Evening Standard? Російський мільярдер Олександр Лебедєв, який цією газетою віднедавна володіє, вважає, що так. Або в оригіналі для удосконалення англійської, яку, він згідно з повідомленнями, вивчає, або у викладі, можливо, українською від Української служби Бі-Бі-Сі.

Саме так пояснює пан Лебедєв те, чому на курортний комплекс «Море» в Алушті минулого тижня здійснили рейд українські податківці, а наступного дня ще й Служба безпеки України.

Він каже, що ці рейди були результатом образи пана Януковича на статтю в Evening Standart про кримську дачу російського письменника - драматурга Антона Чехова.

Лондонська «вечірка» про Україну пише рідко. Це віднедавна безкоштовний столичний британський часопис, який багато лондонців читають у дорозі додому після роботи.

Не дуже великою несподіванкою минулого вівторка там виглядав заголовок «Будинок, який збудував Чехов». У статті розповідалося про те, як від браку грошей потерпає музей - будинок Чехова в Криму.

Але, напевно, не всім лондонцям було помітно глибину сарказму рядків про українського президента Януковича, щодо здатності якого забезпечити фінансуванню музею висловлювалися сумніви, тому що він колись помилково назвав Чехова «українським поетом».

Якщо вірити панові Лебедєву, то мало не одночасно з появою статті і почалися його неприємності, але спочатку в Москві, де службовці слідчих органів у масках і з вогнепальною зброєю завітали в його банк з гучною назвою Національний резерв.

Здається, колишній службовець КГБ Александр Лебедєв таки трохи налякався, бо переповів потім британським журналістам, що думав, буцімто, це прийшли заарештовувати його і вирішив «плавати далі» в басейні у будівлі банку, аби «насолодитися басейном востаннє.»

З Москви офіційно повідомляють, що рейд озброєних людей був просто «частиною розслідування стосовно працівників іншого банку».

Україна - не Росія

Але минув день, і неприємностей у мільярдера - любителя англійських газет додалося. Тепер уже - в Україні.

У четвер представники податкової служби нишпорили в курортному комплексі «Море» пана Лебедєва в Алушті. Російського мільярдера називають одним з найбільших інвесторів у Криму.

Податківці, напевне, у «Морі» зробили не все, тому що наступного дня туди були змушені прийти працівники Служби безпеки України.

Одразу ж у п'ятницю у принаймні двох британських часописах з'явилося інтерв'ю Алекасандра Лебедєва, який поскаржився на клопоти.

За його словами, він уже кілька днів намагається зрозуміти, «що йому хочуть сказати»? Наразі пан Лебедєв здогадується, що у гіршому це можна розшифрувати так: «геть із Росії».

Потім пан Лебедєв намагається розставити крапки над «ї».
Він дає зрозуміти, що на Кремль зла не тримає і Владіміра Путіна звинувачувати не хоче, а бачить своїх ворогів в інших впливових колах Росії.

Більше того, в п'ятничних інтерв'ю Александр Лебедєв каже, що не хоче проводити зв'язок між його неприємностями в Москві та в Алушті.

Натомість, президентові України від російського олігарха дістається окремо і щедро.

Заявивши, що саме Віктор Янукович віддав наказ здійснити рейди податківців та СБУ на його санаторій в Алушті, пан Лебедєв не стримується в сарказмі.

Відхрещуючись від особистої причетності до газетної статті зі згадкою літературознавчих помилок пана Януковича, Александр Лебедєв пояснює це «неосвіченістю» українського керівника.

Ось цитати з його висловлювань, які подає автор статті в британській газеті Guardian: «Він (Янукович) вважає, що я особисто готував ту статтю. Він вважає, що такий видавець, як я, має вплив на британські часописи.»

Він, як переповідає Guardian, вів далі: «Янукович не знає, що таке світ. Він не дуже освічений. Я не думаю, що він насправді розуміє, яке життя в Москві, Парижі, чи в Лондоні».

Чому Александр Лебедєв стримується, коли мова заходить про владу у Кремлі і вважає за можливе щиро виливати зневажливу критику на українського президента?

Очевидно, що зі свого досвіду спецслужбіста і накопичувача мільярдів пан Лебедєв мав би краще ніж дехто знати, де і що варто сказати.

Дошкульні для президента Януковича зауваження російського підприємця з'явилися невдовзі по тому, як один з провідних російських телеканалів дозволив собі не менш саркастичні жарти про українського лідера.

Російське телебачення відоме тим, що важливі справи робить, як правило, з благословення Кремля.

То, отже, услід за кількаденними роздумами Александра Лебедєва про те, що йому намагаються дати зрозуміти рейдами на його бізнес, є підстави для глибоких роздумів і тим, хто переймається станом справ в Україні: що росіяни хочуть дати зрозуміти українському керівникові?

Націоналізм Європи і націоналізм Свободи.

Богдан Цюпин — Thu, 04 Nov 2010 16:14:21 +0000

У березні 2006 р. тодішній президент Франції Жак Ширак демонстрував, що таке націоналізм європейського зразка.

Під час саміту ЄС він демонстративно встав і разом зі свитою полишив зустріч провідних підприємців, бурхливо висловивши невдоволення французькому представникові, який виголошував там промову англійською.

Про демарш пана Ширака повідомляли як про звичайну французьку справу. Британські газети лоскотали націоналізм своїх читачів наголошуванням на тому, як у світі зараз домінує англійська і не лише мова, але й інші «англосаксонські» цінності.

Чим відрізняється націоналізм Жака Ширака та державна французька асиміляційна політика від націоналізму, який пропонує партія Свобода?

Головна різниця в тому, що французька, німецька політична еліта, або, наприклад, щораз більше англійська прагнуть «офранцузити», «онімечити» чи «обританити» чужинців. Для цього є навіть цілком прийнятний політичний жаргон «інтегрування».

ВО Свобода ж ключовим своїм програмним пунктом записала запровадити у паспорті графу національність і квотами, фактично, відокремити частину мешканців України від українськості.

Хоча запровадження тимчасової позитивної дискримінації в постколоніальних умовах також може розглядатися прийнятним, те, що проголошує зараз Свобода, для більшості європейських країн зараз неприйнятне.

Політолог німецького походження Андреас Умланд, який зараз працює в Києво-Могилянської академії, бачить проблеми в корінні партії Свобода, яка виросла з партії, що називалася Соціал-Національна і була ще більш крайньою, ніж Свобода, за своєю ідеологією, діяльністю та символікою.

Навіть якщо минуле залишити у минулому, пан Умланд вказує на сучасних друзів Свободи по Альянсу європейських національних рухів, до яких входить антиіммігрантський Національний фронт у Франції та Британська національна партія.

Симпатиком Британської національної партії, яка джерелом більшості проблем країни називає іммігрантів, навряд чи наважиться назвати себе будь-який провідний британський політик.

Хоча фактично всі парламентські партії Великої Британії визнають, що збільшення потоку іммігрантів стало тягарем у певних соціальних галузях для окремих регіонів, лише політики БНП сміють називати іммігрантів джерелом злочинності, безробіття та інших проблем і серйозно вести мову про депортації.

Існування екстремізму - не дивина, але його зростання - ознака проблеми

Присутність екстремістських партій чи правопопулістських рухів у політичному житті європейської країни не є екстраординарним і, окрім активістів на протилежному краї політичного спектру, в Британії майже ніхто не пропонує, наприклад, забороняти БНП.

Але падіння чи зростання підтримки екстремістських партій вважають барометром.

Політолог Вадим Карасьов в інтерв'ю Бі-Бі-Сі висловив думку, що запит на крайньо-праву політичну силу в українському суспільстві зростає і він навіть вищий, ніж те, чого досягає партія Свобода.

За словами пана Карасьова, Олег Тягнибок є якраз представником досить поміркованого крила партії, і він останнім часом значно пом'якшив свою риторику, фактично, ставши частиною київської політичної еліти. Натомість, каже політолог, є значно радикальніше крило партії, яке за певних обставин може відколотися в окрему організацію.

Хто створює запит на праворадикальну українську політичну силу?

Хоч молодий, але вже ветеран сучасного українського національно-демократичного руху, депутат фракції НУНС Олесь Доній вказує на політичні сили, які зараз керують Україною.

За словами пана Донія, від імені урядової Партії регіонів часто висловлюються діячі та посадовці, яких він називає російськими націоналістами.

Михайло Погребинський сказав Бі-Бі-Сі, що виборчі здобутки Свободи можна радше вважати поразкою «Батьківщини» Юлії Тимошенко, але навіть він визнає, що Свобода за теперішніх тенденцій може згодом стати парламентською партією і мати від 7% до 20% прихильників серед українських виборців.

Міні опитування кореспондента Бі-Бі-Сі в Івано-Франківську виявило серед тих людей, які голосували за Свободу, навіть таких, хто казав, що не підтримує половини гасел цієї партії.

Виглядає, що Свобода змогла показати, що саме вона є противагою того, що Олесь Доній називає російським націоналізмом деяких представників урядових Партії регіонів чи КПУ.

Підтвердженням цього можна вважати той факт, що ще не так давно навіть національно орієнтовані виборці не розглядали серйозно партії типу УНА-УНСО.

Але це було до того, як Партія регіонів сформувала уряд, маючи у своїй програмі запровадження російської мови як другої державної, і до того, як уряд почав енергійно скасовувати несміливі спроби відродження української мови.

Також це було до того, як міністром став Дмитро Табачник, висловлювання якого щодо окремих регіонів України можна порівняти з расистськими. Саме ті регіони дали більшість голосів свободівцям.

Чи буде Свобода для всіх?

Зростаючи політично, партія Свобода вже опинилася в іншій «тарілці». Те, що може дозволити собі маргінальна партія в глибокій опозиції, не завжди пройде партії, яка несе відповідальність за здобуті посади - наразі у місцевих органах влади.

До Свободи вже серйозніше придивляються аналітики і міжнародна спільнота.

Більші політичні сили в Україні вважатимуть Свободу вже не просто корисним дрібним ворогом «головних ворогів», а й імовірним політичним суперником.

А головне - виборці. Відповідальність за результати роботи владних органів на Тернопільщині, Івано-Франківщині та Львівщині може бути для партії і непосильним тягарем.

Але якщо традиційні національно-демократичні партії залишатимуться дискредитованими, а від імені влади виступатимуть ті, кого Олесь Доній називає «російськими націоналістами», багато українських виборців можуть і далі бачити єдину дієву противагу в крайніх партіях, таких як ВО Свобода.

"Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним"

Богдан Цюпин — Wed, 20 Oct 2010 19:04:47 +0000

Якщо криваві наслідки діяльності систем, очолюваних Сталіним та Гітлером, можна порівнювати і прирівнювати, то напрошується висновок, що Росії та іншим пострадянським державам разом з Україною треба було проводити дерадянізацію. Саме денацифікація Німеччини після Другої світової війни стала однією з основ розбудови успішної німецької держави.

Про неможливість уникнути порівняння Сталіна та Гітлера своєю новою ґрунтовною історичною книгою заявив професор історії Єльського університету в США Тімоті Снайдер, який головною темою своїх історичних досліджень обрав події у центрально-східній Європі упродовж останніх кількох сотень років.
Професор Снайдер сказав, що не ставив порівняння за мету у своїй книзі «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним», але відкинув усі ідеологічні чи політичні перешкоди для такого порівняння.

У розмові про таке порівняння (клацніть тут, щоб читати текст)Більше того, він сказав, що порівнювати нацистську та радянську владу були змушені люди на просторах між Берліном та Москвою «часто для того, щоб знайти спосіб вижити...» Клацніть тут, щоб слухати mp3

Тімоті Снайдер користується даними, за якими жертвами нацистського та радянського режимів стали близько 14 мільйонів людей.

Для них різниця від чиїх рук гинути значення не мала.

Кожен з цих режимів виправдовував свою жорстокість потребою розбудови утопії.

Один розбудовував краще суспільство, де небажані класи мали бути знищені, а інший - краще суспільство, де небажані раси мали бути зведені нанівець.

Один режим керувався принципом вищості однієї раси над іншими, а інший режим - принципом вищості одного класу над іншими.

Гітлер серед своїх головних ворогів назвав євреїв і убивав їх мільйонами. Чи не найбільше - на території Польщі.

Сталін у тридцятих роках головним ворогом комуністичної системи вважав селян і вбивав їх мільйонами. Найбільше - в Україні.

Будь яке порівняння хибує, і в кожному процесі чи явищі є винятки, але масштаби убивств двох режимів не залишають можливості для означення їх інакше як злочинними.

Російськомовність, надбання і колоніальна спадщина України.

Богдан Цюпин — Fri, 01 Oct 2010 18:40:56 +0000

У проекті нового закону про мови в Україні, який зараз поданий на розгляд Верховної ради, є чимало тверджень та пропозицій, що вже викликали багато дискусій.

Але є також і твердження, оцінка якого може дати відповідь на запитання: що буде з Україною та українською тотожністю у найближчі часи?

Я маю на увазі параграф 2 у статті 7, який проголошує: «Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства.»

Зараз ще не відомо, чи буде це твердження в остаточній версії законопроекту і чи буде він ухвалений, проте сама його поява в документі засвідчує світоглядні розночитання.

Для одних українців поширеність, а подекуди панування російської мови в сучасній Україні є наслідком століть насильницької русифікації, яку жорстоко втілював російський царизм і наполегливо провадила далі комуністична влада з Кремля, використовуючи покірних виконавців в Україні.

А для авторів нового закону і тих, кого вони репрезентують, російськомовність - це «надбання», синонімом якого українські словники подають слово здобуток, досягнення.

Отже: мовна ситуація це сумний наслідок жорстокої несправедливості, яку треба виправити, чи здобуток, яким треба пишатися?

Залежно від того до якої оцінки пристане більшість українців і буде розвиватися українська культура та українська тотожність взагалі.

Мовні історії

Такі як вища як насадження, втрата, відродження, боротьба мов та мовний вибір не є унікальною для українців проблемою.

У Фінляндії з часів середньовіччя офіційною мовою державних органів влади, високої культури та освіти була шведська. Фінська мова залишалася рідною мовою і мовою спілкування селян та простолюду.

Упродовж майже ста років (кінець дев'ятнадцятого і початок двадцятого сторіччя мовні) суперечки були у Фінляндії дуже гарячі.

Мовне питання у Фінляндії втратило гостроту лише після 1930-х років по тому, як фінська поступово здобула панівний статус в усіх галузях життя Фінляндії. Але і досі, наприклад, спалахують дискусії стосовно того, чи варто у Фінляндії залишати шведську як обов'язкову для вивчення мову в усіх школах.

Мова Іврит була відроджена по тому, як сотнями років не використовувалася у якості розмовної, але в наш час стала головною мовою - символом новоствореної держави Ізраїль і зараз нею послуговуються близько 7 мільйонів людей. Чималих зусиль докладали і докладають у вивченні івриту російськомовні ізраїльтяни, які приїхали з України та з Росії. Хоча офіційних мов в Ізраїлі кілька (включно з арабською), іврит є панівною мовою.

Цілком можливо собі уявити, що для багатьох чехів на межі сторіч стояло питання: чи поширеність німецької мови внаслідок Австро-угорської імперії була надбанням чи колоніальною спадщиною, яку треба було залишити у минулому і відроджувати чеську мову та культуру.

Є і інший приклад: Ірландія, проголосивши внаслідок кривавої боротьби незалежність від Британської імперії, також проголошувала і наміри відродити свою самобутню ірландську культуру та мову, яка цілеспрямовано витіснялася англійською.

Але, попри проголошення державною, ірландська мова не отримала справжньої підтримки і тепер перебуває під загрозою зникнення.

Як сказав мені професор вимираючої ірландської мови одного з університетів Ірландії: «ірландці дуже люблять свою мову і пишаються своєю культурою, але вони не змогли докласти справжніх зусиль для їх збереження, а добрих намірів та гасел виявилося недостатньо.»

Шукання правди з навмисно заплющеними очима.

Богдан Цюпин — Thu, 16 Sep 2010 08:21:06 +0000

Колишній президент Кучма заговорив про справу Ґонґадзе і знову нічого не сказав, відбувшись натяками про причетність "іноземних" спецслужб, не вказавши яких саме, але, ніби ненароком, згадавши у зв'язку з цим "агентів ЦРУ" на акціях протесту проти нього. А які спецслужби могли бути причетні не до акцій протесту, а до подій, які ті акції протесту спричинили?

Президент Кучма створює враження, що він усе знав 10 років, але мовчав про головне.

І знав не тільки він. Виявляється, що «усе» знали більшість чільних політиків та посадовців. Ось, що сказав в інтерв'ю Бі-Бі-Сі кілька тижнів тому колишній заступник міністра внутрішніх справ Геннадій Москаль.

Жахлива смерть журналіста, як вона описана у свідченнях засуджених міліціонерів-убивць, паном Кучмою знову відводиться в бік, а українцям натомість пропонується посмакувати змовою таємничих закордонних сил.

Але замість того, щоб зняти з себе хоч частку принаймні політичної і моральної відповідальності пан Кучма наштовхує українців на не менш важливі питання:

Чи означають його слова про "п'ять років тиску" на нього і "на Україну", що він як президент працював під зовнішнім впливом?

Чому він дозволив собі це робити і чому замовчує подробиці, можливо, продовжуючи вплив цих зовнішніх спецслужб на те, що відбувається в Україні і зараз?

Майже риторичним лунає також інше питання: невже це агенти спецслужб спровокували створення при Міністерстві внутрішніх справ України бригад міліціонерів, які чинили злочини включно з убивствами?

Що президент Кучма зробив для того, щоб не допустити цього, або покласти цьому край, коли дізнався про це?

Що він робить для цього як колишній державний діяч і теперішній громадський діяч зараз?

Які ще злочини були і можуть бути скоєні під прикриттям таємничості і з потуранням мовчанки українських політиків, посадовців та інших впливових осіб?

Паління Коранів та Біблій.

Богдан Цюпин — Wed, 08 Sep 2010 20:18:43 +0000

Ісламські активісти спалюють американські символи у Пакистані.

Наміри маленької церкви у штаті Флорида влаштувати 11 вересня спалення святої для мусульман книги - Корану були скасовані під тиском протестів в ісламських країнах, застережень американського генерала в Афганістані та осуду президента США Обами разом з низкою провідних релігійних діячів в Америці.

Тепер вже сумнозвісний пастор Террі Джонс, заявляв, що своєю демонстративною акцією він хотів зробити «чітке послання радикальним елементам в ісламі.»

Генеральний прокурор США назвав ідею навіть «ідіотичною та небезпечною.»

Попри критику фактом є те, що гасла пастора Джонса не з'явилися на порожньому місці.

Ісламістські терористи відверто заявляють, що хочуть, змусити людей діяти певним чином, залякавши їх жорстокістю.

І багато людей у світі дійсно налякані. Також ті люди пам'ятають, що напад 9 вересня у США був здійснений під прикриттям ісламських гасел і те, що під цими гаслами були здійснені чимало інших убивств невинних людей.

Паління ізраїльських символів ісламськими активістами у Газі.

Але результатом страху, посіяного терористами, стало не втілення ісламістських ідей, а заплямування самого ісламу.

Кореспондент Бі-Бі-Сі у Вашингтоні каже, що нещодавні результати опитування у США виявили, що 53% американців дивляться на іслам негативно і лише 42% сприймають цю релігію позитивно.

Іслам - тисячолітня культура і філософія мільйонів людей, органічною частиною якого є твори мистецтва, архітектури та досягнення науки, затьмарений гаслами, а головне вчинками мікроскопічної частки велетенського ісламського світу.

Прикладом протилежної реакції на ісламізм може бути і позиція народженої в мусульманській країні Сомалі письменниці Аян Гірсі Алі, яка зараз закликає мусульман взагалі відмовитися від своєї релігії, називаючи її новим фашизмом.

Пані Гірсі Алі співпрацювала з голландським режисером Теодором Ван Ґогом, якого убив мусульманський екстреміст 2004 року.

Сторінки спаленого Корану в автомашині у Бейруті після сутичок у Лівані.

Спалені християнські книги.

А дискусії щодо паління релігійних символів нагадали мені побачене на власні очі в західній Україні наприкінці сімдесятих років: велике згарище в одному з сіл Івано-Франківської області, куди комуністична влада звозила вилучене з церков начиння та книги.

Усе, що горіло - палили, виконуючи план закриття храмів і насаджування атеїзму.

У закритих для богослужіння церквах у кращих випадках створювали "музеї" атеїзму, а в гірших - колгоспні склади для добрив.

Результат цього насильства і наруги над священним для багатьох людей та, як сказав би американський прокурор, «ідіотизму», також був протилежний від мети комуністів.

Заборонена Українська Греко-католицька церква не лише вижила у підпіллі, але й виборола відродження.

Дев'яності роки стали часами поновного розростання релігії повсюди в Україні навіть з часом гротескними і політизованими формами.

Досі у полеміці про українськість Донбасу не чутно самого Донбасу.

Богдан Цюпин — Wed, 04 Aug 2010 16:09:36 +0000

А про що свідчить фактична мовчанка Донбасу? Таке запитання напевне мало би виникнути у тих, хто читає Бі-Бі-Сі та інші українські інтернетні часописи та форуми останніми днями.

Полеміка, викликана висловлюваннями письменника Юрія Андруховича про цілісність України, винесла на поверхню питання, які в колах української інтелігенції віддавна були табу.

В інтерв'ю Бі-Бі-Сі письменник сказав, що не хоче обмежувати свої слова традиційним розумінням «відповідальності перед суспільством» і, радше, дотримується принципу чесності та відвертого пояснення своїх думок.

Читати і слухати щирі думки людей цікаво навіть, якщо з ними не погоджуєшся.

Варто подякувати і Ганні Герман за те, що вона погодилася висловитися в інтерв'ю Бі-Бі-Сі з приводу деяких висловлювань пана Андруховича.

Це особливо важливо зокрема через те, що пані Герман, принаймні до певної міри, репрезентує чинну українську владу, яку Юрій Андрухович в останні коментарях назвав «окупаційною».

Для Української служби Бі-Бі-Сі постало питання: чому так сталося найзапальнішу дискусію про Донбас ведуть двоє галичан?

Не менш проблематичним виявилося інше питання: а хто міг би бути виразником поглядів Донбасу?

Висловитися про полеміку ми попросили поета Леоніда Талалая, вихідця з Донбасу, міста Горлівки. В інтерв'ю Бі-Бі-Сі він говорить зокрема про те, чи хвилюють порушені питання самих донбасівців:
donbasvoicetalalayie_2010_08_05t12_56_22_421.mp3