Поява панни Чапман та десяти її соратників - розвідників в американських судах була для ЗМІ як дощ посеред посухи.

Американська New York Times випитувала сусідів, які казали, що затримані не могли бути шпигунами, бо у них - «розкішно доглянуті гортензії».

Британська Daily Telegraph упіймала колишнього чоловіка Ані Кущенко Алекса Чапмана і подавала його розповіді про те, як він боявся свого колишнього тестя «дипломата/КГБіста».

Сміх та й годі?

Досвідчений «бі-бі-сівський» колега Робін Ластіґ - один з тих, хто пропонує не поспішати з насміханням. Американські шпигуни, які піймали російських шпигунів насправді не пояснюють чимало важливих подробиць. «Така у них робота», - нагадує він.

Financial Times, як і належить одному з найбільш поважних видань, зібрало думки тих, хто знається на такій роботі і в підсумку застерігає не легковажити.

Не легковажити діями кремлівських агентів учить і сумна доля надто багатьох видатних вихідців з України.

Симон Петлюра - був застрелений у Парижі у травні 1926 Самуїлом Шварцбардом, який мав зв'язки з Москвою.

Євген Коновалець - загинув у Роттердамі у травні 1938 від вибуху, влаштованого московським агентом Павлом Судоплатовим.

Лев Троцький - помер у серпні 1940 у Мексиці від пролому голови льодорубом в руках агента Кремля Рамона Маркадера.

Лев Ребет - убитий отрутою у Мюнхені 1957 від рук агента Богдана Сташинського.

Степан Бандера- убитий у Мюнхені жовтні 1959 руками Богдана Сташинського.

Згадані убивці користувалися допомогою мереж агентів на місцях.

Оцінки українського шпигуна Олександра Скіпальського про діяльній російської розвідки в Україні також не жартівливі.

Знайти цю книгу у Лондоні теоритечно можливо, але найпростіше її виявилося завантажити в електронній версії. Переглядав я текст на екрані комп'ютера.

З цієї нагоди і наступні міркування.

Ще кілька місяців тому УС Бі-Бі-Сі разом з іншими ЗМІ активно писала про появу нових моделей електронних книг, чи точніше, пристроїв для завантаження і читання книг та інших текстів в електронному (оцифрованому) вигляді.

Не лише Ereader Sony чи Kindle від Amazon, але й майже український пристрій з англійською назвою Pocketbook.

Передбачуваний, але не обов'язково очікуваний початковий успіх планшетного комп'ютера iPad створює реальну загрозу для читальних пристроїв.

Компанія Apple продає мільйони своїх блискучих таблиць.

Хоча читальні планшети мають перевагу так званого електронного чорнила, що менше втомлює очі і подовжує життя акумуляторних батарей - чорнобілі екрани одразу ж нагадують минуле сторіччя.

Зачекайте, кажуть зокрема українські виробники Pocketbook на підході кольорове електронне чорнило.

Чи захочуть читачі - споживачі чекати?

Чи не буде кольорове чорнило знову на крок позаду яскравих і швидких зображень багатоцільових планшетів.

iPad та брати-близнюки, що вже поспішають услід за ним, приваблюють також багатоцільовими можливостями - Інтернет, відео, зв'язок, а також багатотисячні пропозиції ігор та програм навіть на ті випадки життя, яких з нами ще не сталося.

Яка з технологій для читання електронних книг опиниться на смітнику історії?

В інтерв'ю українській службі Бі-Бі-Сі прем'єр-міністр Микола Азаров мав нагоду вчергове висловити своє бачення мовного питання в Україні.

Він не дозволив собі перечити не так давно сформульованій президентом Януковичем думці про те, що українська має зберегти теперішній статус однієї державної. Але ,так само як і пан Янукович та інші провідні представники урядової коаліції Партії регіонів та комуністів, пан Азаров робить наголос на гарантіях для російської мови.

Інтерв'ю з Бі-Бі-Сі відбувалося в Люксембурзі, і пан Азаров скористався нагодою, щоб з запалом наголосити на тому, як, напевне, несправедливо було би, якби усіх в Люксембурзі «змусили розмовляти німецькою». Також український прем'єр-міністр згадав про багатомовний досвід сусідньої Бельгії та Швейцарії, що також поблизу.

Однодумці та соратники пана Азарова, які у більшості випадків віддають перевагу російській мові, до списку Бельгія, Швейцарія ще люблять додавати Канаду.

Але мовне становище в Україні більше варто би було порівнювати і з Ірландією.

Факт полягає у тому, що на відміну від України згадані вище багатомовні конфедерації та федерації не мають своїх національних мов. Як у Бельгії не існує бельгійської мови, так Швейцарія не має швейцарської, а Канада - канадської.

У згаданих країнах офіційна кількамовність є обставиною вимушеною, яка в багатьох випадках створює серйозні політичні та інші проблеми.

А багатомовний малесенький Люксембург подає дуже цікавий приклад особливості мовного становища. Попри державний статус французької та німецької мови в останні десятиліття Люксембург фактично створив на основі місцевого діалекту свою люксембургську мову і докладає великих зусиль для її становлення і розвитку.

У Люксембурзі знають, що за захист і французької та німецької найкраще подбають сусідні Франція та Німеччина.

Для України прикладом і пересторогою у мовно-кульутрному питанні у Європі є радше Ірландія.

Хоча ця країна і виборола незалежність від Британської імперії ще у розпал Першої світової війни, у мовному питанні вона так і залишилася колонією.

Попри зусилля ентузіастів і навіть державний статус ірландської мови, витіснення її англійською тривало і далі, і триває досі.

Однією з не багатьох нагод почути ірландську для мене було коротке привітання від конферансьє на конкурсі Євробачення в Дубліні, хоча ірландців у Лондоні дуже багато.

Кілька років тому ірландська мова отримала навіть статус офіційної мови Європейського Союзу.

Але статус державної чи офіційної ірландську не врятував. Ірландці кажуть дуже люблять свою мову, але , почув я якось від співрозмовника - ірландського професора мовознавця: «для відродження своєї древньої мови вони не готові були докладати зусиль.»

Пан Азаров - росіянин, який народився і виріс поза Україною. Його особиста російськомовність щира і вболівання за російську має пояснення.

Проте щиріше і правильніше з боку його однодумців при дискусіях про мовне питання згадувати не Бельгію чи Швейцарію, а радше, Ірландію.

Питання української мови в Україні зараз є більше питанням виживання, відродження після століть утисків і повноцінного життя та розвитку, що потребує зусиль. Якщо таких зусиль не буде, то найімовірніший варіант розвитку становища буде не швейцарський, а ірландський.

Ректор Українського католицького університету Борис Ґудзяк під час інтерв'ю Бі-Бі-Сі цього тижня про одну з тем у міжнародних новинах поскаржився на надмірну увагу з боку Служби безпеки України.

Цей керівник одного з провідних і чи не єдиного з незалежних від держави українських вищих начальних закладів бідкався через проблеми з телефонним зв'язком, що на його думку можуть бути спричинені прослуховуванням його розмов, і переповів про візит представника СБУ та не дуже приємну розмову.

Кількома днями після розголосу про непорозуміння в університеті речниця СБУ підтвердила, що працівник служби безпеки дійсно відвідував кабінет ректора УКУ у Львові, але стверджувала, що такий візит і вимоги до керівництва університетів, аби вони застерігати студенів від протиправних дій, а фактично від участі в політичних акціях є, як було сказано, нормальною і законною практикою СБУ.

Так воно, напевне, і є - не протизаконно і, ймовірно, звично для Служби безпеки.

Для тих, хто не знайомий з корінням таких звичок, пропоную маленьку студентську розповідь з недалекого минулого.

Рання осінь1990 року. Студенти одного з ВУЗів їхали на сільськогосподарські роботи у Миколаївську область. Радянська система ще існувала і без примусової напівдармової праці колгоспи не могли збирати врожай, хоча і це не допомагало заповнити порожні полиці крамниць.

Але у повітрі вже віяло змінами. На перших місцевих виборах у низці областей перемогли кандидати від НРУ. Львівські, Івано-Франківські, Тернопільські та Рівненські ради першими підняли синьо-жовті прапори.

Український прапор студенти привезли з собою на Миколаївщину і підняли на щоглі над гуртожитком - колишнім піонерським табором.

Напевне у діях студентів було більше дитячої задерикуватості ніж політичної свідомості, але місцева влада сприйняла це набагато серйозніше, як спробу підбурювання місцевого населення.

Проявів непокори владі не було, але деякі місцеві водії спеціально змінювали свій щоденний маршрут і возили з собою цікавих, щоб подивитися на дивину і з'ясувати: коли ж студентів змусять прапор зняти?

Першим прийшов найголовніший господар - голова колгоспу і наказав «флаг зняти». Реакція підлітків була передбачуваною: голові сказали, що його це не повинно турбувати.

Голова більше не приходив, але натомість прийшов досить молодий чоловік у костюмі, який назвався працівником КГБ.

Він був набагато приємніший за насупленого голову колгоспу, розмовляв освіченою українською мовою освіченої людини і взагалі випромінював стриману приязність.

Працівник висловив розуміння студентських юних поривів. Навіть сказав, що не має нічого проти синьо-жовтого прапора, але «маленька неприємність, це не узаконена символіка.»

Але студенти вперлися, працівник КГБ помітно роздратувався і почав говорити, що дбає лише за правопорядок та безпеку самих же впертих студентів.

Працівник пішов - прапор залишився. Але не надовго. Наступного дня, коли у гуртожитку залишилися лише кілька чергових дівчат, з'явився загрозливого вигляду чолов'яга, зірвав прапор, запхав у кишеню і зник.

Згодом місцеві селяни розповіли, що для «брудної роботи» винайняли місцевого розбишаку-алкоголіка, який за півлітра самогону зробив усе, що йому сказали.
Коли приязні застереження не діяли, КГБ не гребувало і брудними руками.

Іншого прапора студентам у степах на Миколаївщині узяти було ніде.
Але минуло не так багато часу, і КГБ в Україні було перейменоване в СБУ, а синьо-жовтий прапор напевне прикрашає будівлю ввічливого, але дієвого працівника КГБ, а тепер СБУ, на Миколаївщині.

Деякі коментатори вважають, що фінансова криза в Греції є ознакою того, що ідея Євросоюзу загалом, і створення єдиної валюти зокрема, постали перед серйозними проблемами.

Філіп Стівенс написав у Financial Times: "Не дивлячись на всі потрясіння, Європейському Союзові раніше завжди була притаманна заспокійлива надійність. Зараз проект почав давати збій."

Його земляк коментатор Вольфганг Мунхау пише в тому ж часописі: "Експеримент зі створенням валютного союзу без політичного - не вдався. Отже ЄС постав перед історичним вибором між інтеграцією та дезінтеграцією".

Європейський редактор Бі-Бі-Сі Ґавін Гюіт писав вже після оприлюднення плану порятунку: "Це день приниження. Ніколи не передбачалося, що країна єврозони могла потребувати викупу. Тепер ЄС була змушена зсхвалювати небувалий план фінансового порятунку. Насамперед, цей план дає Греції трохи часу і захищає її від жорстоких вітрів на фінансовому ринку. Але він не дає відповіді на запитання: чи можуть такі різні країни як Греція та Німеччина бути членами одного монетарного союзу?"

Нумо спробуємо поглянути на доводи обох сторін.

Ось що, на мою думку, сказала би Європейська комісія:

- Так, це важкі часи, але сам факт, що угоди досягнуто, засвідчує, що структура та механізми ЄС досі спрацьовують.

- Усі визнають, що єдина валюта, та й сам ЄС, це проект у процесі розвитку. З кожною кризою, якої він зазнає, ЄС здобуває досвід і стає сильнішим.

- Ми завжди знали, що існуватиме суперечність між тиском національних політичних інтересів та загальноєвропейськими інтересами й пріоритетами. Саме політичні лідери ЄС повинні давати раду такій напруженості і переконувати своїх виборців у тому, що те, що добре для ЄС загалом, добре і для них.

- І, крім того, безумовно, позитиви переважують негативи. Подивіться на вигоди торгівлі без бар'єрів на кордонах між 27 членами ЄС. Подивіться на кошти, зекономлені на конвертації валют між 16 членами єврозони. Погляньте також на переваги на ринку праці, що дозволяє працівникам рухатися туди, де є робота, а не сидіти вдома і залежати від державної допомоги.

І ось деякі з аргументів проти:

- Євро завжди була заснована на хибному уявленні... що єдиною валютою можна об'єднати дуже різні країни, не створюючи спільної податкової системи чи єдиного політичного органу, який би мав у своїх руках необхідні важелі керівництва.

- Німцям, які створили найпотужнішу економіку в Європі, обіцяли, що від них ніколи не вимагатимуть гроші, які вони платять у вигляді податків, на допомогу біднішим і менш ефективним країнам. Ця обіцянка була порушена.

- Виборцям на всій території ЄС обіцяли, що відкриття кордонів з біднішими країнами Центральної та Східної Європи не призведе до напливу мільйонів робітників, які займають робочі місця в більш заможних країнах на півночі та заході Європи. Ця обіцянка теж була порушена, що призвело до різкого зростання анти-іммігрантських настроїв та ріст підтримки крайньоправих партій під ксенофобськими гаслами.

- Лідери країн ЄС виявилися неспроможними повести за собою виборців і переконати їх в успішності і потрібності Євросоюзу у його теперішньому вигляді.

Ось такі лише з деякі з аргументів, які лунають. Спробуйте і ви: висловіть вашу думку?

Причиною збентеженості стало те, що замість передбачуваної заміни лейбористського уряду на консервативний у Британії може статися щось інше: на виборах, теоретично, може перемогти третя сила - партія Ліберальних демократів, яка урядової влади ще ніколи не нюхала. Хоча більш можливим вважають так званий «підвішений парламент» і потребу створення коаліції через прогнозовану неспроможність жодної партії здобути переважну більшість.

Яка причина такої несподіванки у британській виборчій кампанії?

Найпомітнішою новою обставиною цього разу були теледебати лідерів трьох парламентських партій: прем'єр-міністра лейбориста Гордона Бравна, консерватора Девіда Камерона та ліберал-демократа Ніка Клеґа.

Після першого раунду кілька тижнів тому, коли телевізор дивилися близько 10 млн. британців сталося дивовижне: через вдалий виступ під час телепрограми Ніка Клеґа прихильність опитуваних виборців підняла його партію на друге місце, потіснивши урядових лейбористів на третє і створивши загрозу для консерваторів, які сподівалися легкої перемоги.

Виявилося, що кількасотрічна британська парламентська демократія і поінформований найкращою в світі пресою виборець може зазнавати величезного впливу телебаченням.

Виявляється, що, якби не теледебати, багато британських виборців так і не відкрили би для себе партію Ліберальних демократів.

Сила телебачення може бути перебільшена, але принаймні у цьому конкретному випадку вражає.

Телебачення може також і завдати непоправного останнього удару прем'єр-міністрові Ґордону Бравну. Дивіться:

Навала повідомлень про підписання «газово-флотських» угод з Росією у Харкові 21 квітня і навіть звіти про зустріч президента Януковича з українськими журналістами наступного дня не прояснюють одного з важливих питань: чи пан Янукович погодився на подовження перебування російських військовоморських баз в Україні тому, що вважає це вигідним і потрібним, чи це був для нього вимушений крок?

В день підписання документів у Харкові президент Янукович оприлюднив заяву за наслідками переговорів, де наголошено на його курсі на «нормалізацію відносин» з Росією. Лише в другій частині заяви згадано, що «ми знайшли порозуміння і з питання зниження ціни на газ», та подано цифри.

Лише на завершення заяви від іменні українського президента скромно сказано: «У комплексі питань, які ми розглядали, було і питання умов перебування російського флоту в Севастополі.»

Ось ще одна цитата з пана Януковича у Харкові: «Ми прискорили рішення про розташування Чорноморського флоту на території України, бо нашим російським друзям була потрібна більша конкретність в урегулюванні питання.»

Багато висловлювань українських урядовців на цю тему супроводжуються заявами про вигідність базування російського флоту в Україні зі згадками про систему безпеки тощо.

Але наступного дня президент Янукович сказав українським журналістам, що переговори були важкі і прямо пов'язав домовленості по флоту з переглядом "тимошенківських" газових домовленостей, які прем'єр-міністр Азаров називав кабальними.

Що ж насправді відбувається?

Йдеться про успіхи Києва у розбудові дружніх стратегічних взаємин з Росією, досягнення вигідних угод та гарантування безпеки України, чи йдеться про плату дорогою ціною за послаблення російського газового ярма?

P.S. Президент Янукович був змушений вдатися до додаткових пояснень/виправдань "Харківських домовленостей". Він оприлюднив спеціальне звернення, яке можна читати повністю на президентській інтернетній сторінці (клацніть на цьому рядку).

Ключове, на мою думку, речення з нього: "Чи здобуто це надто високою ціною? Ні, тому що домовленості, досягнуті з Москвою, є взаємовигідними..."

У Лондоні оголошено, що 6 травня цього року відбудуться парламентські вибори, які визначать, чи збереже владу Лейбористська партія, котра формує уряд Великої Британії з 1992-го року. Вперше під час виборчої кампанії відбуватимуться телевізійні дебати між трьома лідерами найбільших парламентських партій.

Правила політичних перегонів.

Британський прем'єр-міністр оголошує парламентські вибори будь-коли, але спочатку мусить символічно просити монарха розпустити чинний парламент.

Визначеної дати для виборів немає, але вони мають відбуватися принаймні раз на 5 років.

Країна поділена на 650 округів. Кожен з них нараховує приблизно 70.000 виборців, які мають одного представника - депутата в Палаті Громад.

Кожен виборець має право подати один голос за одного кандидата - представника партії, або незалежного самовисуванця. У бюлетені вказано ім'я кандидата і символ та назву партії, яку він репрезентує.

Висувати свою кандидатуру має право будь-хто, зібравши 10 підписів зареєстрованих виборців округу і 500 фунтів застави, яку кандидату повертають, якщо він чи вона набере понад 5% голосів.

Партія, яка набирає найбільше голосів на виборах, отримує право формувати уряд, і лідер партії стає прем'єр-міністром.

Лідери партій - потенційні прем'єр-міністри також повинні бути обраними і є депутатами від своїх округів.

Якщо жодна партія не набере більшості, то може бути сформований уряд меншості, або коаліційний уряд, що в Британії бувало дуже рідко. У такому випадку дуже висока імовірність швидкого оголошення нових виборів.

Історично в Британії склалася система, яку називають двопартійною: при владі чергуються Лейбористська та Консервативна партії. Хоча останніми роками 15-25% голосів виборців отримує партія Ліберальних демократів, досі вона реально ще не наближалася до перемоги на виборах. Участь у виборах беруть також багато інших партій: Партія Зелених, Шотландська Національна партія, валлійська Плайд Камрі тощо.

Загальне виборче право у Британії було запроваджене 1928 року.

Зараз у британському парламенті діє група депутатів з різних партій, в якій 150 парламентарів працюють над пропозиціями удосконалення виборчого законодавства.

Палкі дискусії довкола новопризначеного міністра освіти Дмитра Табачника співрозмовник УС Бі-Бі-Сі київський політолог Ігор Харченко назвав «Феноменом Табачника» і звинуватив опозицію, яка об'єдналася довкола закликів його звільнити, у намаганні лише скористатися щирим обуренням значної частини української громадськості.

Проте він зауважив на позитивності можливого єднання опозиційних гасел з суспільними задля формування політичних сил, які дійсно відображають громадські настрої конкретних груп суспільства.

Ще однією думкою (більш суперечливою на мій погляд) Ігоря Харченка було висловлювання про не прив'язаність правлячої в Україні Партії Регіонів до ідеологій, і його припущення, що керовані грошовими інтересами підприємці в тій партії можуть навіть дійти до того, що він назвав «економічним націоналізмом», oскільки патріотизм, базований на кращих прибутках (якщо такий існує) не має у своїй основі альтруїзму, що мав би бути принаймні частиною любові до Батьківщити і бажання блага народові.

Особливості становищу додає те, що навіть сам пан Табачник не заперечує, що висловлювані ним твердження суперечливі, але наполягає, що його політичні погляди не впливатимуть на його урядову діяльність.
Чи можливо таке?

На певні висновки у питаннях настроїв суспільства і відображення їх партіями може наштовхнути набір дописів слухачів радіопрограми Української Служби Бі-Бі-Сі Добрийвечір з Лондона.

Ці дописи подані з мінімальним редагуванням:

-- Tabachnyk -uosoblennja vsjogo reaktsijnogo, antyukrayins'kogo ta kuchmists'kogo. Jogo treba ne te shcho ne dopuskaty do osvity, a polyshyty ukrayins'kogo gromadjanstva! -CEPi- Cherkasy
-- Дайте поработать ЧЕЛОВЕКУ!!! Если проводить ЛЮСТРАЦИЮ, то нaдо начинать с ОППОЗИЦИИ! Николай.
--Chomu BBC movchyt', scho vsi vuzy Donbasu vystupyly na zahyst Tabachnyka? Zaydit' na sayt Donetskogo nacionalnogo universytetu. Petro z Donetska
--Відвернути увагу від інших, більш поміркованих дій нового уряду. Микола. Зпоржжя.
-- Полностью поддерживаю табачникова. Анатолий. Донецк.
-- Табахчник для України,те ж, що і Ґебельс для Німечини.Ол-др.м Херсон.
-- ПР вельми вмiло виставили Табачника, як жупел, бо 9О% iнших мiнiстрiв такiж самi. Тамара,Харкiв
-- Табачник прав, имеем две разных Украины, это объективная реальность, так что с ним поступить, как с джордано бруно, почему те, кто в 39 году вошёл в состав украины теперь диктует нам своё толкование истории
-- Таким міністрам-Ганьба! Якщо такі міністри кажуть Галичани не Українці.
-- Министр табачник-изначальный конфликт восток-запад. Янукович наверняка знал это. Эрго разделяй и властвуй, опять плюют на Украину! алекс
-- Відсторонення Табачника вд влади - це тест на саме снування Укрансько нац як тако. Олександр, Луганськ.
-- Табачник гарний міністр, бо він не нацист, на відміну від поморанчевих і він дбає про про правду, а не політичну доцільність. Женя.Київ
-- Бабай из оперы сбежал.Только это и можно сказать. Игорь.
-- Геть Табачника
-- Табачник молодец! артур донбасс.
-- За табачника!
-- После получения евро 2о12-львовские националисты и великие галицкие евроентеграторы не смогли построить стадион!!!!!и пытаются сьехать на табачника!пусть би-би-си проведет журналистское рассл о подготовке во львове к евро 2о12!почему львов может пролететь с евро?!
-- Страна тяжело больна. Если президентом стал Янукович, то министром образования может стать Табачник. Александр.
-- Це політічний хід. Уникнути огню до Януковича, призначили Табачника. Анатолій. Київ
-- Давид. Харков. Призначення Табачника, як антисемита в Израилі
-- Горловка. Необходимо убрать Табачника и професоров с ним. Сталина Горловка

8 березня агенція Reuters повідомила з Пекіна про докори китайського урядовця олімпійській чемпіонці - ковзанярці.

Заступник міністра спорту Ю Заікінь був обурений тим, що Жоу Янґ, здобувши золоту медаль у Ванкувері, подякувала за своє досягнення власним батькам. «Насамперед треба було подякувати вітчизні», - сказав урядовець.

Що пов'язує цей випадок та інтерв'ю американського історика Тімоті Снайдера УС Бі-Бі-Сі? З'ясовування, що таке фашизм.

Професор Снайдер сказав у тому інтерв'ю, що Степан Бандера був за політичними переконаннями фашистом, як і чимало європейських діячів того часу.

У переписці після інтерв'ю Тімоті Снайдер погодився, що використання терміну фашист в оцінці українського політика проблематичне, бо для багатьох людей в Україні це лунає, як ототожнення Степана Бандери з гітлерівською Німеччиною, фактично - звинувачення його у колаборантстві.

Натомість Тімоті Снайдер зовсім не мав на увазі, що Бандера вважав своєю життєвою метою працю на благо і розбудову Третього рейху.

Проблема в тому, що в Україні значною мірою успадкована радянська історична термінологія, яка ототожнює фашизм і нацизм. Навіть науковці, не кажучи вже про політиків, в Україні, звично кажуть і пишуть «фашистська Німеччина», «німецько-фашистські загарбники», тощо.

Точніше було би казати нацистська Німеччина, і не оминати, що Адольф Гітлер очолював націонал-соціалістичну партію.

Саме присутність слова соціалізм, очевидно, бентежило радянських комуністів, тому вони радше взяли на озброєння єдиний термін фашизм.

Відмінністю особливістю гітлерівського нацизму від фашизму є застосування гітлерівцями на державному рівні ідеогології вищості німецької раси над іншими, чим виправдовувалися усі звірства.

Творення терміну фашизм приписують диктатору Беніто Мусоліні з італійського слова fascio - в'язанка, група.

Фашизм за коротким енциклопедичним визначенням - це ідеологія, що пропагує диктаторську систему влади, централізований контроль над приватним підприємництвом, непотрібність будь-якої опозиції та вищість інтересів нації над особистістю.

Професор Тімоті Снайдер належить до тих істориків, які вказують на паралелі між крайньо-правою фашистською ідеологією та крайньо-лівою - комуністичною.

Фашисти, як і комуністи відкидають індивідуалізм, не згодні зі свободою підприємництва, скептично дивляться на багатопартійну демократію та вважають виправданим застосування будь-якої сили для досягнення мети.

«Насамперед треба дякувати вітчизні», - повчає китайський урядовець.

Віктора Януковича і до, і після президентських виборів західні кореспонденти, намагаючись підштовхнути до відвертості, запитували: чи він провадитиме далі політику зближення України з Європою, а чи згоден на повернення її у зону впливу Росії?

Як політик зі стажем пан Янукович знає що казати у таких випадках. Його заяви відшліфовані неодноразовим використанням і рясніють запевненнями, що він працюватиме і над "відновленням партнерських взаємин" з Росією і над розбудовою "взаємовигідних взаємин з ЄС".

На тлі виборчої лихоманки в Україні репортажі у західних ЗМІ рясніли висновками, що Україна розвертає свій курс, мовляв, розчарувавшись безрезультатністю проєвропейських гасел "помаранчевих" лідерів.

Але разом з зауваженнями, що Україна зробила дуже мало на проголошеному європейському шляху, пролунало чимало коментарів з вказуванням пальця і на Європу, як причину розчарувань багатьох українців.

В останньому числі американського тижневика Newsweek Овен Метюз присвятив статтю поясненню Як Європа втратила Україну .

Автор стверджує, що "прохолоду ЄС до України важко зрозуміти."

Тим часом коментатом в Financial Times Ґідеон Рахман цього тижня шмагонув твердженням про "майже злочинний брак заохочення" України з боку Євросоюзу.

Тімоті Ґартон Аш, який був одним з західних кореспондентів, що відкрили для себе європейську Україну 2005 року пише, що "Україна ще не втрачена".

Європейські лідери, пише він, були ганебно неспроможні чітко заявити про перспективу вступу України в Євросоюз.

Він зауважує: "Європа не може зробити для України те, що вона не робить для себе сама".

Але також закликає Європу робити більше для України, та відмовитися від теперішнього способу співпраці та називає делегацію ЄС у Києві жахливою, забюрократизованою та "низьковольтною", з " напевне найнуднішим вебсайтом у світі".

Що стосується пересічних українців, то пан Аш каже, що ЄС міг би зробити їм велику послугу усього лише одним рішенням - послабивши візові обмеження.

В перші дні лютого керівник Служби безпеки України Валентин Наливайченко майже побіжно повідомив про затримання на українській території 5 російських розвідників.

Майже рівно рік тому, також у лютому, Естонія засудила шпигуна, який продавав Росії інформацію близько 13 років.

У цих двох повідомленнях ви також натрапите на згадки про інші шпигунські скандали в Європі, в яких згадується Росія.

Чи так багато росіяни засилають та вербують собі розвідників, чи невпинний потік таких повідомлень є лише проявом політизована інформаційної війни?

У нещодавньому інтервю Бі-Бі-Сі колишній міністр закордонних справ України Анатолій Зленко сказав мені, що офіційний Київ за роки багато разів виявляв і виганяв іноземних дипломатичних представників за "діяльність невідповідну їхньому статусу".

Надзвичайно стриманий кадровий український дипломат також сказав, що були і випадки розвідницької діяльності під прикриттям дипломатії.

У числі країн, до яких примусом з України повертали громадян він назвав у Росію.

Але пан Зленко наголошував на тому, що вислання часто були не оголошувані.

У теперішньому повідомленні Валентина Наливайченка увагу приваблюють рядки, що один з п'яти російських службовців заарештований і проти нього порушена карна справа.

Чи буде той суд відкритий і чи дізнається широкий загал подробиці?

Європейська преса з захопленням писала минулого року про те, як маленька Естонія спромоглася довести справу зі своїм шпигуном до суду, беззаперечно довести його провину і покарати його.

Про ще одну обставину в інтерв'ю Бі-Бі-Сі сказав колишній начальник військової розвідки СБУ України, генерал Олександр Скіпальський: "...голова служби на прес-конференції озвучив першу, типову для взаємовідносин між спецслужбами домовленість - не афішувати, а розрядити ситуацію, вона не була сприйнята, і справа вийшла у офіційну стадію. Я думаю, скоріше за все тут наявна кримінальна відповідальність з боку представників ФСБ Росії."

Письменниця Оксана Забужко в інтерв'ю для Бі-Бі-Сі минулого року зауважила мені, що під час її досліджень в Західній Україні місцеві мешканці у розповідях майже ніколи не називали бійців УПА бандерівцями.

Тоді пані Забужко завершувала роботу над нещодавно виданою книгою "Музей покинутих секретів", де переплетені долі кількох поколінь українців з різних з різних часів.

Я ще не в змозі висловлювати думку про зміст тієї книги, але можу підтвердити, що більшість українців, які виростали умовах радянської влади, слово бандерівці найчастіше могли чути і читати саме з комуністичних пропагандистських джерел.

Майже кожен номер єдиного в УРСР масового сатиричного видання "Перець" виходив з карикатурами «українських буржуазних націоналістів» і, як не дивно, саме там і лише там кілька поколінь українців могли вперше побачити український тризуб, жовто-блакитний прапор, а також прочитати імена: Степан Бандера, Ярослав Стецько.

Зрозуміло, що карикатури зображували борців за «самостійну Україну» кровожерливими чужинцями, але саме комуністичний журнал Перець та інші привносили їх у поле зору навіть аполітичних радянських українців.

Слово бандерівець було в радянських пропагандистів улюбленим і вони усілякого його поширювали. І вийшло, що з означення прихильника однієї з фракцій ОУН, воно стало означенням бійця Українською Повстанської Армії, яка насправді зародилася без безпосередньої участі Степана Бандери.

Влітку 1941 року Степана Бандеру німецькі нацисти посадили до в'язниці і потім перевели його до концентраційного табору Заксенгаузен, де він просидів до 1944 року, і відтоді в Україні ніколи не був.

Українська служба Бі-Бі-Сі - Бандера 100 років.

Історик Володимир В'ятрович, директор архіву Служби безпеки України про Степана Бандеру.

Чи живий ще агент Богдан Сташинський?