Душею політичного та фінансового скандалу є фотограф Даніель Деніз. "По-перше, короля представлено на коні, зі зброєю в руках. Проте, воїн з нього був не надто вправний, а ось урбаніст він був чудовий. Місто досі має кілька чарівних вуличок та будівель, що були збудовані за його особистою вказівкою. Чому, концептуально, монумент не відбває справжнього внеску, який здіснено Шарлем ІІІ до розвитку Нансі?" - обурюється митець.
До мистецького проекту висунуто також фінансові контр-аргументи. "Мільйон євро за банальну металеву халтуру! - каже шкільний викладач Мішель Паньє. - Та таких дядьків на конях по цілій Франції -- легіон! Можна і дешевше, й цікавіше. Неприйнятно, що ніхто не спитався думки мешканців Нансі. Не проводилося жодних публічних конкурсів. Мабуть, місцева владанадто занурилася в спогади про середньовіччя. Краще б мати на площі щось модерне й веселе!"
Досить часто у Французькій республіці громадяни об"єдну.ть зусилля й домагаються консультацій з громадою, де безпосередньо плануються ті чи інші новації. Від проектів видобутку сланцевого газу до розміщення меморіальних споруд. "Культура протесту", - називають цю свою звичку французи. Загалом, приблизно третину проектів, проти яких організовано виступає громадськість, переглядають, доповнюють, покращують або ж скасовують.
"Перебування при владі Шарля ІІІ у 1545 -- 1608 позначилося дикими в своїй жорстокості релігійними війнами, - викладає свої заперечення історик Поль Ламіні. - Увічнювати релігійну нетолерантність образом озброєного полководця? Що цей символ дасть для кращого розуміння нашої історії? До яких міркувань він спонукатиме?"
З-поміж прихильників проекту кажуть, що цей класичний пам'ятник "ідеально вписався б посередині площі, яку сформовано будівлями з різних віків". Тривають теледебати, консультації, палають пристрасті.
"А міг би, приміром, якийсь монархічний орден або консервативна партія взяти та вночі поставитина постамент статую ?" - питаюся в знайомого правника. Той відповідає: "Подібної неповаги до громадської думки ніколи не дозволить держава". Питаюся, а що, якби якісь гарячі молоді голови взяли б і висадили в повітря контроверсійний монумент? "Штраф би заплатили і по всьому, - упевнений юрист. - Ну хіба б ше мерія змусила письмово вибачитися за вандалізм перед архітектором".
Сталіну, виходить, пощастило народитися й померти так далеко віж Франції. Його фанатичні прихильники можуть діяти в сучасній Україні з правдимим середньовічним розмахом. У цьому контексті про ліквідаторку Запорізької Січі царицю Катерину Другу незручно й згадувати.
]]>- Схоже, праві муситимуть терміново шукати нову кандидатуру до президентства, - каже політичний оглядач Жерар Боне. - Перший тур кантональних виборів довів, що новий лідер Національного Фронту Марін Ле Пен запросто може обійти Саркозі на президентських та не пустити його до другого туру.
Специфіка французької політики - в її парадоксальній арифметиці. Щораз ультра-правий Національний Фронт у першому турі набирає від 7 до подекуди 48 відсотків голосів, але у другому системно вилітає за межі владних структур. Чи майже вилітає. Бо кантональні вибори, що відбулися минулої неділі, дали цій політичній партії аж двох радників. Коли ж перший тур виявив підтримку кандитаів на рівні 15 відсотків голосів.
- Магія французьких політичних обрахунків -- у традиції тримати "республіканський фронт" проти ультра-правих, - пояснює політолог Паскаль Паріо. - Ліві й праві завжди об'єднуються проти радикальних націоналістів. Так повелося з повоєнних років. Ще ніхто від цього неписаного стандарту не відступив. Але з приходом у велику політику Марін Ле Пен все може змінитися...
Марін Ле Пен очолила Національний Фронт з півтора місяці тому. Якщо її тато, Жан-Марі, зажив репутації брутального епатажника та мав стабільний, переважно чоловічий електорат, донька скандального політика, схоже, здатна завойовувати й жіночі симпатії.
- Вона стильна, приваблива, впевнена в собі, - каже соціолог Марі Круа. - Чимало самотніх, розгублених жінок дивляться на неї як на захисницю від різноманітних "зовнішніх загроз", а насправді - підсвідомих побоювань за себе, дітей, роботу, майбутнє. Що в правому, що в лівому таборах є багато розчарованих традиційною політикою. Високі рейтинги Національного Фронту - це вияв глибокої кризи репрезентативної демократії. Надто віддалилися від народу його представники.
У таборі президента Саркозі нервово б'ють на сполох. Згідно з соціологічними дослідженнями, у першому турі чинний керівник держави та Марін Ле Пен можуть набрати обидвоє по 15-20 відсотків. Але Марін все набуває й набуває популярності, а Саркозі - втрачає та втрачає.
"Союз за Народний Рух, цей важкий корабель, впевнено йде на дно, - написала сьогодні наймасовіша регіональна газета "Sud-Ouest » у статті "Синдром Титаніка". Для аналітика Бруно Дайва, автора статті, гучні політичні скандали останніх місяців - не головне. "Найгірше - системне погіршення купівельної спроможності населення, безробіття, брак соціальної та податкової справедливості", - вважає він.
Будь-які вільні вибори - це нагода висловити політикам все, що накипіло на душі. Влучно узагальнив газетяр Кзавьє Панон (La Montagne): « Коли нагорі у воді з'являються бульбашки, це означає, що поверхом нижче непокояться через ціни на газ". Отже, зовсім не виключено, що наступного року французьку владу очолить новий лідер.
]]>Сьогодні неділя, і Юсуф, - власник невеликої бакалейної крамнички на північній околиці Парижа, - має небагато клієнтів та трохи часу поміркувати вголос. Юсуф народився в Тунісі - сусідній з Лівією країні. За молодих років він навіть недовго працював у Тріполі. Але не прижився.
- Подивися, - каже він, - лівійців на заробітках нема. Навпаки - до них їдуть, просяться. Чому ж ні? Звичайна медсестра отримує понад 1000 євро, як у Франції. Їм було гріх скаржитися...
Африканський погляд на події в Лівії очевидно відрізняється від європейського. Навіть якщо той же Юсуф живе в Парижі понад 30 років і давно дістав французьке громадянство. Подвійна ідентичність - ще та скринька Пандори. На розумовому рівні може бути яка завгодно співзвучність із новою державою. Але душа болить, де і як захоче.
- Коли тебе хоч раз колонізували, недовіра гніздиться у спинному мозку, - пояснює свою позицію співбесідник. - Може статися, як з Іраком. Нібито шукали зброї, котрої наспавді не існувало, а знайшли - мільярдні прибутки з нафтогазових контрактів. Я замислююся: чи збройно підтримали б французи з британцями країну, що бореться за власну гідність, але немає нафти? Не певен, що підтримали б.
На європейській вулиці тим часом - суцільні сумніви. Ніхто не знає, - ані у Парижі, ані в Лондоні, - імені керівника лівійських повстанців. Ніхто не знає достеменно, якою є мета військової допомоги: лише зупинити збройні дії Каддафі або відсторонити його від влади? Як бути, якщо збройне протистояння розколе державу навпіл? Зупинити війну завжди важче, ніж розпочати.
- Нам багато за що треба було б вибачитися перед лівійцями, - каже політична журналістка Беатріс Тулон. - За європейську зброю, з якої Каддафі розстрілює повстанців. Зв італійську та французьку військову техніку. За ті енергетичні контракти, що обговорювалися з божевільним диктатором до останнього часу...
З підтримкою лівійської кампанії, несподівано для всіх, виступив.колишній міністр закордонних справ Франції соціаліст Юбер Ведрін. Кадровий дипломат та опонент політики президентів Ніколя Саркозі та Жака Ширака, він щораз послідовно засуджував західні втручання в Косово, у Боснії, в Іраку. Нині ж пан Ведрін апелює до концепту Кофі Аннана - "права захищати". Аби піти від суперечивого "права на втручання", яке, на думку пана Ведріна, "дозволяло деяким країнам, завжди тим самим, діставатися до сфери власних колоніальних інтересів". Оновлюється, отже, міжнародна лексика. А сутність дій? Про сутність ми дізнаємось, коли додивимося цю стрічку до самого кінця.
- Лівійське питання виходить за межі оцінок того чи іншого експерта, - вважає політолог Моріс Дюо. - Це дуже ризикована партія. І виглядає так, що вона усіх нас зобов'язує до відповідальності. Але не зовсім зрозуміло, до якої.
Матеріально лівійці жили не гірше за своїх сусідів. Радше навпаки. Та може бути, що випробування ситою неволею гірше за своїми наслідками, ніж завершена та абсолютна вбогість.
]]>Він упевнений, що "народитися у відносно багатій країні - це відпвідальність від Бога". Тож і ставиться до цього, самому собі поставленого завдання, сумлінно. А саме: спільно з кількома колегами - членами невеликої провінційної громадської організації -- виїздить до Філіппін, Пакистану, Лівану, Індії, Таїланду... Були вони й в Україні. А нині оце зазбирався до Лівії. Всі звідти, а він - туди.
Не чекаючи допомоги та фінансів від політиків своєї країни, Мішель встановлює прямі зв'язки з місцевими громадськими структурами, які борються з неписемністю, дитячою проституцією, торгівлею людьми, підтримують дітей, яких запідозрили у відмацтві та вигнали жити на вулицю... Спектр дії не просто широкий - неосяжний. З дуже обмеженим фінансовим ресурсом.
- Краще зробити щось маленьке, ніж нічого, - переконаний Мішель. - Сидіти отут, нудитися життям, коли стільки горя за нашими кордонами!
Філософія групи ентузіастів проста. Приїздять, скажімо, до Таїланду, де щойно поставили до дії будинок психологічної реабілітації для дівчат, яких викрадали просто з вулиці та вивозили за кордон до публічних будинків. "Роздивляємося на місці, - розповівдає Мішель. - Бо листуватися - то одне, а вживу - зовсім інше. Якщо вирішуємо, що колеги варті підтримки, залишаємося попрацювати на кілька тижнів, волонтерами. А коли повертаємося додому, збираємо кошти на підтримку доброї справи та передаємо своїм новим партнерам".
Кожен рік - нова країна. Якихось багаторічних планів наперед нема. "Треба, щоб зачепило за душу", - пояснює. Колись, восени 2004, ми познайомилися з Мішелем саме тому, що він подався со товаріщі підтримати українську Помаранчеву революцію. Чим міг: теплими речами, якісними сухими продуктами, а також грошима, які він від душі накидав до трилітрової банки на Майдані.
- Потім я дізнався, що мої нові українські друзі після перемоги швидко пересварилися між собою, - з гіркотою згадує колишній бой-скаут, якщо лише справжні бой-скаути бувають колишніми. - Я розчарувався лише в конкретних особах. Але не в вашому народі, не в вашій країні.
Свою діяльність Мішель та його друзі називають "народною геополітикою". Вони переконані, що не варто чекати нових виборів та нових розчарувань від їхніх наслідків. Бо "від політиків наївно чогось доброго чекати." Тож, за принципом горизонтальних контактів, "від народу до народу", робляться прості маленькі справи. Скільки стає сил та власних коштів. А також - пожертв, зібраних під час переглядів аматорських фільмів, що їх народні дипломати привозять зі своїх філантропічних подорожей.
Українську стрічку, щоправда, "заховали та й забули". Були якісь обставини, про які Мішель досі не бажає говорити з пресою. Але не зарікається від того, щоб повернутися колись до Києва.
Лівійський проект - це спроба дістатися пішки через Туніс. "Треба морально підтримати повстанців, - пояснює. - Життя коротке. Ми мусимо бути там, де доля випробовує народи".
Такий ось нетиповий француз. Мрійник? Місіонер? Невисдюща душа? Мабуть, потроху всього. Інколи видається, що майбутнє міжнародної політики - не за інституційними діалогами від держави до держави, а саме за такими, "горизонтальними" проектами, від народу до народу.
Тим більше, як довели арабські протести, нові технології повсякчас збільшують потенціал такого, на перший погляд, наївного планетарного руху.
]]>« Marly » - це затишна невеличка кав'ярня, яка знаходиться під куполом Лувру. Тут часто збираються поспілкуватися дипломати, а також близькі до них інтелектуальні кола: письменники, філософи, частина журналістського бомонду. Досі майже все, що розповідали в цих стінах державні службовці, залишалося не до розголосу. Воно й зрозуміло. Не лише у Франції дипломатія передовсім пояснює світу, що саме має на увазі рідна влада, а не вчить цю владу жити.
Отже, виступ у "Монді" можна вважати першим у французькій історії бунтом бійців зовнішньополітичного фронту. Формальним приводом до вибуху стали хвилі протестів у арабських країнах: у Тунісі, Єгипті, Лівії, Бахрейні, Іорданії, Ємені... Себто там, де французька влада останні роки чудово домовлялася з місцевими авторитарними лідерами. В ім'я боротьби зі світовим тероризмом і не зважаючи на очевидні утиски прав людини.
Виявляється, не всі французькі дипломати підтримували цей прагматичний курс. "Політика по відношенню до Тунісу та Єгипту формувалася відповідно до побажань президентської адміністрації та без урахування дипломатичних нот, які складали фахівці нашого відомства, - йдеться в публікації. - Саме там Бен-Алі та Хосні Мубарака було визначено як "нашу опору" в Середземноморській зоні".
Знайомі працівники французького МЗСу твердять, що аналітичні довідки посольств давали адекватну інформацію з позбавлених демократії держав. Не лише африканських, але і східно-європейських. Проте сильна президентська влада, зконцентрована в руках амбіційного Ніколя Саркозі, дозволяла йому не надто брати до уваги неприємні документи.
"Наша закордонна політика стала суцільною імпровізацію, або ж проекцією внутрішніх пріоритетів назовні. Тож не час дивуватися проколам," - пишуть дипломати й закликають "відновити правдиве дипломатичне бачення, що спирається на принципи солідарності та демократії".
Власне, час підказати французьким активістам зовнішньополітичного прориву чудову ділянку для відновлення втраченої форми. Годі плакатися, що "вчасно не розгледіли", як страждають арабські народи від своїх супостатів. Вибачатися за Бен-Алі з Мубараком. З ними вже розібралася історія.
Натомість, у Східній Європі ходять та радіють життю прекрасні кандидати на засудження. Чим Лукашенко - не знахідка? Не встигли з полковником Каддафі, дослухайтеся до білорусів. Щось завадило почути тунісців? Так ось же протестують українці. Як не через руйнацію системи вищої освіти, то за вільний доступ до архівів радянських спецслужб. Я вже не кажу про Росію з її необмежним ресурсом... Є де розвернутися.
Але ж ні. Преса пише лише про втрачені позиції в Тунісі. Про американську ефективність в Єгипті. Про лівійського диктатора, якому, мабуть, не варто було продавати зброю. А про східноєвропейський авторитаризм - ледь-ледь. Хоча події відбуваються в той самий час.
Одне тішить. Весь перелік недоліків від повсталих дипломатів ніби списаний із української ситуації. Ті ж втручання президетської адміністрації, "недалекоглядність", "пошуки медійних ефектів", "використання дипломатичних мереж у приватних цілях", "імпульсивність", "брак прозорості"...
От лише, чи знайдеться у нас кілька десятків дипломатів при посадах, які б наважилися на відкритий лист протесту на адресу Президента країни? Нехай і під колективним псевдонімом. Французи - ті бодай суспільної дискусії домагаються. А ми?
]]>Подорож прем'єра до Єгипту відбулася в останній тиждень грудня. Аккурат напередодні масових протестних акцій в країні.
У перші дні нового року, коли у Тунісі вже почалися демонстрації з вимогою відставки президента, керівник французької дипломатії Мішель Айо-Марі також скористалася гостинністю одного з близьких родичів керівника держави. Спільно зі своїм другом-міністром та батьками, вона відпочила в приватному готелі, що належить зятеві колишнього президента, та за безплатно використала його літак.
Виправдовуючись тим, що "у відпустці я - приватна особа", голова зовіншньополітичного відомства, отже, запропонувала де факто узаконити подвійні стандарти. На праці - одна мораль, поза нею - зовсім інша.
"Чимало приватних підприємств робить чартерні рейси до країн Магрібу за 250 євро, - написав із цього приводу сатиричний тижневик « Canard enchéné». - Але ж за чужий рахунок, воно крутіше."
- Найважливіше, що бюджетні гроші Французької республіки не були змарновані, - пояснив своє бачення подій президент Ніколя Саркозі у телевізійному зверненні до народу. - Не вкрадено жодного сантіму. Отже, французькій дипломатії шкоди не завдано.
Стосовно дипломатичної шкоди, можна посперечатися. Репутація - річ тонка. А в Тунісі, з огляду на непрості постколоніальні відносини, у французів вона дуже неоднозначна. Міністр закордонних справ, повертаючись з дармової відупстки додому, погодилася поставити гостинним господарям поліцейське устаткування. Для впокорення учасників демонстрацій? Контракт не відбувся, бо замовник - президент Бен-Алі - зрікся влади. Але прикре відчуття у тунісців залишилося.
- Часи змінилися, мусимо змінити політичні звички, - визнав президент Саркозі.
Лунає гарно. Але ж і сам Ніколя Саркозі, щойно прийшов до влади, скористався з приватної яхти впливового промисловця Венсана Болоре, аби відпочити після виборчих перегонів. Не сказала б, щоб така безпосередність додала йому симпатій пересічних виборців. Тож "перебудову починай із себе", - як порадив би Міхаїл Горбачов, якби брав участь у дискусії.
Врешті, все почалося не з Саркозі. І навіть не з його попередника Жака Ширака, який також не гребував неоднозначними запрошеннями. Мав подібну слабкість і лівий президент Франсуа Міттеран. Та й не самі французи, щойно стають до влади, здатні коритися новим спокусам. Згадаємо для прикладу одну "бідну країну" з багатими можновладцями, де "могорич", мабуть, ще довго збеіргатиме статус внутрішньої політичної валюти.
Відтепер французький лідер попросив своїх міністрів "обмежитися під час відпусток французькою територією", а також, стосовно приватних зарубіжних запрошень, звертатися за спецдозволом. Щоб перевірити пропозицію на "сумісність" з інтересами французької зовнішньої політики.
Французам воно легше. У них хоч зовнішня політика існує. Є з чим порівнювати...
- Хіба ж я погано виглядаю? - запитав колишній лідер нації в журналістів, які чекали на нього біля виходу з президентського помешкання.
- Він інколи щось плутає, буває, щось забуде, а також дратується з пів-оберту, - розповіла колишня перша леді, Бернадетт Ширак. - Проте, для мене особисто в цьому немає нічого нового.
Жак Ширак не є першим і не є останнім високопосадовцем, який, втративши владу, змушений учащати до слідчих. Не лише в Україні та в Африці, але й скрізь у світі втрата депутатського або президентського імунітету час від часу завершується судовими переслідуваннями. От хіба що в Україні та в Африці правосуддя частіше виявляє себе залежним від політики.
Теоретично, - якщо звинувачення виявляться правдивими, - Жаку Шираку загрожує 10 років в'язниці та 150 000 євро штрафу. За "нецільове використання державних коштів", "зловживання владою" та "незаконне збагачення". Йдеться про фіктивні посади в паризькій мерії за тих часів, коли Ширак головував у французькій столиці. Платня співробіників-привидів, за припущеннями слідчих, використовувалася як чорна каса політичної партії Об"єдання на підтримку республіки, яку тоді також очолював Ширак.
Якщо суд відбудеться, і Ширака буде покарано, - це стане добрим, оздоровчим прецедентом для цілого політичного класу Франції, - вважає правник Франсуа Грі. - Не секрет, що не лише праві, але й ліві партії не гребували різними сумнівними оборудками в пошуках коштів на свої політичні кампанії. За такі порушення закону має наставати відповідальність.
Не можна сказати, щоб французьке суспільство аж так переймалося долею колишнього Президента. Народ спостерігає за розвитом подій з цікавістю, але спокійно, без ажіотажу. Сам підозрюваний на слідчих не скаржиться, його адвокат не встигає роздавати інтерв"ю... Процес іде та на нинішньому етапі, суто ззовні, має пристойний вигляд.
Кримінальні або адміністративні впровадження стосовно колишніх можновладців - то як ліки, - узагальнює Франсуа Грі. - Все залежить від дози. Якщо пропорція провини й покарання побудована правильно, чекаймо суспільного одужання. Якщо ні - наші ліки перетворяться на отруту.
Ефект отрути можемо спостерігати не лише в Україні. Безліч інших, відносно авторитарних та жорстких тоталітарних режимів не соромиться надуживати судовими інстанціями не для того, щоб насправді боротися з корупцією. Справжня мета - унеможливити конкуренцію за владу. Чим більше власних негараздів зі стандартами, тим менше хочеться втрачати депутатську або президентську недоторканість та відповідати за скоєне.
Така логіка стара, як світ, або ще старша. Вона має своїх прихильників не лише в Тунісі або в Єгипті, але й у Франції чи Німеччині. Принципова різниця - колективне суспільне ставлення до зловживань, корупції, розкрадання державних коштів. Все та ж пропорція. Там, де громадська думка колективно засуджує не лише зловживання владою, але й нецільове використання правосуддя, політична система є здоровою. А там, де все відбувається з точністю до навпаки, терміново потрібно ліків.
]]>Фатіма -- 18-річна студентка журналістики. Її матір -- родом з Тунісу, а сама дівчина народилася в Марселі. Всі події у своїй "напіврідній", як каже, країні сприймає настільки гостро, наскільки тому сприяє відстань, родинні легенди та палкий підлітковий темперамент.
- От скажи, чому Помаранчева Революція в Україні почалася так добре, а завершилася так прикро? - домагається конкретної відповіді на загальне запитання майбутня колега.
- По-перше, - відповідаю, - вона ще не закінчилася. А може бути, до ладу і не почалася. До того ж, є такі дослідники, які вважають, що українська визвольна революція взяла початок під час Першої світової війни та триває досі. Бо зміни кордонів, режимів та назв держав, до яких за різних історичних часів входили українські землі -- то лише елементи прелюдії до модерної української історії. Можна по-різному дивитися на події.
Фатіма на якийсь час замислюється. Далі пропонує:
- Давай шукати те, що між Україною та Тунісом є спільного. Нам треба засвоїти уроки української поразки, щоб політичні шахраї не вкрали перемогу в повсталих тунісців.
Спільного за якісь півгодини нам вдалося познаходити чимало. Політичні переслідування потенційних конкурентів, під будь-яким приводом. "Особливі умови" для близьких до влади кланів. Відверта корупція. Безсила й паралізована судова влада. Прудкі перебіжчики, які стрибають з опозиції до влади й навпаки. Управлінська некомпетентність лідерів протестного руху. Підозри щодо "американської інтриги" з боку Європи. Нарешті, очевидна зацікавленість у ситуації колишніх колонізаторів.
Але є і суттєві відмінності. Москва, наприклад, у 2005 році не побажала видати "сумнівно придбані" українськими провладними олігархами об'єкти нерухомості та промислові потужності. Натомість Париж пообіцяв повернути новій владі Туніса награбоване родиною президента Бен Алі. Франція також відмовилася експортувати нове устаткування "для відновлення громадського спокою", яке була пообіцяла колишньому режиму. І навіть вибачилася, устами міністра закордонних справ, за існування цього двостороннього проекту.
- Вам менше пощастило з колонізаторами, - щиро поспівчувала Фатіма.
Офіційний Париж дійсно дещо ніяково почувається в зв'язку з несподіваним поваленням режиму Бен Алі. Партнерство в "боротьбі з тероризмом" було тою індульгенцією, за яку французький політичний клас "не помічав" очевидні грубі порушення прав людини в Тунісі. До речі, м'який тон та забудькуватість у спілкуванні з Росією має аналогічну аргументацію: боротьба з тероризмом. Очевидно, лише зовнішнім. Бо тероризувати й залякувати власне населення "важливим партнерам" ніхто особливо не заважав.
- Гадаєш, правильно буде сказати, що Туніс сьогодні -- це Україна вчора? - з певною тривогою запитала Фатіма.
- Радше, - кажу, - Україна може стати Тунісом завтра .
Якщо певні сили при владі не схочуть вчитися на чужих помилках.
]]>Не впевнена, що ризики щодо енергетичної залежності від Росії оцінені вірно. Проте стосовно жорсткої економічної конкуренції західних економік та Китаю помилки немає. За останні 10-15 років Пекін спромігся на таку зухвалу й безальтернативну економічну експансію в усіх регіонах світу, що західним столицям його не наздогнати.
Французькі дипломати та політики часто жаліються, що Китай стає найбільшим інвестором у багатьох сировинних африканських країнах через те, що ця держава не вибаглива до моральних аспектів політичного життя своїх міжнародних партнерів. Коли ж західні розвинені демократії, перед тим як позичати або вкладати гроші, висувають вимоги щодо дотримання демократичних норм. Тож, звичайно, корумпованим африканським режимам простіше домовитися з недемократичними китайцями.
Все це так і не так. Бо категорія моральності насправді не має географічного виміру. Зайвим доказом тому є нинішній гучний скандал зі звільненням кількох топ-менеджерів французького автомобільного гіганта "Renault», яких спіймали на торгівлі комерційними таємницями своєї фірми.
Коротко про справу. Майже випадково були виявені таємні закордонні рахунки трьох керівників концерну, в Швейцарії та в Ліхтенштейні, на які зараховувалися щедрі гонорари. Приватне розслідування, що виконується на замовлення "Renault», вказує на китайські джерела. Радше за все, йдеться про продаж технологій з розробки електромобілів, над якими підприємство працює не один рік. Китайська дипломатія енергійно заперечує свою причетність. Міністр економіки Франції попереджає про початок "економічної війни" та вимагає від провідних французьких промисловців зміцнення власних захисних систем.
- Те, що стратегічні технології не складно викрасти й продати назовні, свідчить про вразливість цілої французької економіки, - вважає депутат Національної Асамблеї з правлячої партії Бернар Карайон. Його колеги з пропрезидентського Союзу за Народний Рух твердять про "гостру загрозу системі національної безпеки".
Втім, економічні війни, як і промислове шпигунство не припиняються, мабуть, з часів побудови єгипетських пірамід. ХХІ століття лише додало до всіх цих тіньових операцій несподіваний елемент прозорості. Жодний скандал, як би не намагалися втримати його у "рідних стінах" зацікавлені особи, більше не реально сховати від уваги інтернету. Якщо події здатні зацікавити велике коло читачів.
Схоже, настає епоха нової політичної, економічної та дипломатичної відповідальності, - принагідно згадаємо про справу Wikileaks. Очевидно, що усі традиційні цивілізації світу не готові сьогодні до такої несподіваної відкритості. Але якось уже доведеться наздоганяти самих себе. Формувати нові стандарти. Звикати до нової моралі міждержавних стосунків. Адже нині все таємне дуже стає наявним майже у режимі реального часу.
]]>Попри 130 000 дійсних членів на 60 мільйонів населення, французька компартія почувається на політичній шахівниці досить комфортно. Чому б ні? У цій країні не так багато кажуть про злочини комуністичних режимів.
А термін "класовий геноцид", що його запропонував історик Стефан Куртуа, спричинив був таку хвилю обурення і заперечень, зокрема і з-поміж помірковано-центристських дослідників, що близького морального суду над комунізмом у цій країні чекати годі.
По небагатих паризьких передмістях і досі, з повоєнних часів, мерами обирають прихильників серпа і молота. Загалом таких населених пунктів - понад 800 по цілій країні. Вулиці Леніна в цих містечках популярні так само, як у нас за Брежнєва.
А голова ради регіону Лангедок-Русійон Жорж Фреш цього літа заходився будувати ще й пам'ятник Леніну. Якого, звичайно ж, дуже бракувало його рідному місту Монпельє. "Не буду ставити монументів різним політичним гномам - Міттерану, Шираку чи Саркозі, - нахвалявся цей можновладець пресі. - Мене не цікавить мораль, лише політика."
Жорж Фреш помер кілька тижнів тому, фактично на робочому місці. Поки що прес-служба регіону, населеного двома з половиною мільйони мешканців, яким він керував, не знає, чи буде скасовано рішення про пам'ятник Леніну. "Це залежить від нового голови регіональної ради, а його ще треба обрати, - кажуть речники. - Ніхто особливо не поспішає."
Цього літа в Монпельє не відбулося жодної демонстрації протесту проти появи у місті символу кривавого тоталітаризму. Народ кепкував з дивакуватого політика, казав про його надмірну екстравагантність, бажання будь-що привертати до себе увагу...
Але не про сутність ленінізму і не про мільйони невинних жертв концентраційних таборів, які Радянський Союз почав будувати ще за Леніна. Справжнього переусвідомлення східно-європейського досвіду на французькій землі ще не сталося.
Чому це так? Історики кажуть, зокрема, про вплив культу Великої Французької революції 1789-1793 років та про паралелі з російською революцію 1917 року, що міцно вкорінилися у масовій світомості. Поза тим, французький філософ Андре Глюксманн вважає: якщо й існує подібність між французькою буржуазною та більшовицькою революцією, то лише в тому, що робилися обидві "силами меншості та в інтересах меншості", а також супроводжувалися великим кровопролиттям. Але ці аргументи не всі чують.
Це лише Чехія, Болгарія, Латвія, Литва, Румунія та Угорщина цими днями звернулися до Європейської Комісії з вимогою заборонити не визнавати злочини комунізму так само, як заборонено заперечувати злочини фашизму.
Франція навряд чи їх активно підтримає. Хоч при владі й правий уряд.
За даними "Чорної книги комунізму", яка була написана саме на французькій землі, від злочинів комунізму загинули понад 90 мільйонів людей.
Французька компартія мирно собі святкує черговий ювілей та розмірковує про участь у найближчих президентських виборах.
]]>Плюралістично вихованим французам знадобилося, наприклад, понад півстоліття, аби визнати право на приватність особистого життя дітей, які народилися під час Другої світової від німецьких військових, а також їхніх матерів. Аж до 2004 року, коли було здійснене перше науково-історичне дослідження про "дітей бошів" (себто німців), Париж намагався не згадувати про ці живі докази близького порозуміння з окупантами. Поза тим, вияивлося, що таких дітей, - сьогодні вже пенсіонерів, - народилося не менше 200 000.
Вільям Флагюльєр - один з таких незаконороджених дітей війни. Нині йому 67. Торік цей колишній комерційний директор потужного французького підприємства з боями виборов собі друге, німецьке громадянство, яким він доповнив підданство французькій державі. З очевидним пафосом чоловік показує телекамері стару чорно-білу фотокартку свого тата та виголошує: "Я більше не є сином невідомої особи. Діти війни не просто існують. Ми є правомірною часткою історії".
Сьогодні пану Флагюльєру не бракує уваги преси. Йому щиро усімхаються, вітають з "перемогою в юридичній баталії", приязно цікавляться його стосунками з німецькими зведеними сестрами, знайденими кілька років тому. Але так було не завжди. "Коли я вчився в школі, більшість була звичайні діти, а такі, як я - "ганебні діти". Однокласники дражнили мене "байстрюком", а вчителі мовчали та відводили очі".
Матір Вільяма познайомилася з його татом у1943 році. Той був військовим лікарем, вона - медичною сестрою в паризькій лікарні для бідних. Коли народився малюк, жінку, за доносом сусідів, викликали до поліції та погололи голову. Так французька держава карала за "любов до ворога".
"Дуже довго офіційна Франція не бажала співставляти маленькі, особисті історії жінок, які покохали німецьких чоловіків, та колаборіціоністську, малодушну політику уряду Віші, - свідчить інший "зозулин" син, Матьє Дюран. - Гріх уряду Петена перед французьким народом дійсно великий. Але яким же соціальним, політичним злочином може бути заборонене кохання? Моя матір померла з думкою, що тодішня влада нацькувала людей на матерів-одиначок, аби відволікти їх від власної ницості та боягузтва."
Важко не погодитися з українською письменницею Оксаною Забужко: не лише Україна має повно скелетів у своїй історичній шафі. Інші, з виду більш просунуті в сфері історичної свідомості народи, також мають що корегувати в розумінні Другої світової та її наслідків. А заразом і причин.
Почуття пропорції в ставленні до історичних фактів, здатність до тверезої оцінки дій власних можновладців... У Франції лише в останні роки про проблеми колаборації почали говорити відверто. Бо міф про нескорену країну, яка масово опиралася загарбникам, ревно боронили чимало впливових політиків, - з тих, хто пережив нацистську окупацію.
Лише п'ять років тому Німеччина відкрила доступ до архівів про тих, хто воював за Рейх. Завдяки цьому Вільям Флагюльєр та чимало інших відшукали в Німеччині близьких родичів. Батьків, сестер, братів з реальними іменами, прізвищами, обличчями. "Німці рідко журяться, коли дізнаються про подружні зради своїх дідів, - розповідає французький історик Жан-Поль Пікапе, автор книги "Прокляті діти". - Навпаки, їм буває навіть приємно дізнатися, що німецькі солдати залишили по собі в поневолених країнах не лише смерть, але й життя."
Якось випало побачити телепрограму, де брав участь, спільно з німецькою сестрою, літній француз. Червніючи, він зізнався, що за ціле життя не зустрів ближчої за духом людини, ніж ця сестра, про існування якої він і не здогадувався до 2005 року. Камера показала, як ці геть сиві люди вийшли зі знімального майданчику, тримаючись за руки. Як діти...
Світова історія нараховує не так багато подібних хеппі-ендів. Хоча нині ніби й дозволено руйнувати стереотипи. Значно більше сумних прикладів. Про людей, які в ім'я некритично засвоєних шаблонів так і не зрозуміли, не почули і не пробачили своїх близьких. Одновимірними громадянами, безперечно, легше керувати. Але з ними неможливо домогатися жодного суспільного прогресу.
]]>
- Але ж це існує! - бідкається знайома. - Мій хлопець не злазить із сайтів, де можна придбати звукові екстракти, що мають наркотичний вплив на слухача...
Синові знайомої лише 15 років. Дійсно, він занедбав навчання, замкнувся на собі. Й витрачає геть усі кишенькові гроші на "мандри до штучного раю", як він сам пояснює своє захоплення.
Тато хлопця - інженер за фахом - має менш катастрофічне бачення подій:
- Анрі слухає усю цю сумнівну музику з "наркотичних сайтів" лише в навушниках, - пояснює батько. - Специфіка цих звукових ефектів така, що ритм у кожному навушнику інший. І дійсно, коли обидва людські вуха дістають різні за частотою, але однакові за темою мелодії, це чинить відповідний вплив на мозкові функції. Це відомий неврологічний феномен, його почали досліджувати в 70-х роках.
Все це так, але на популярних молодіжних сайтах продаються саме "віртуальні наркотики"! Сайт i-doser.com, наприклад, пропонує файли МР3 в діапазоні від 2 до 145 євро. Згідно з рекламою, вони можуть викликати "стан алкогольного сп'яніння", "запаморочення від марихуани" та навіть "ефект дози кокаїну".
Про існування специфічного сайту Анрі дізнався цього літа від шкільної подружки, а та - від американської родички.
- Коли щось не так, обкуритися інтернетом - найкраща справа, - виголошує хлопець, очевидно провокуючи матір.
Жінка сприйняла загрозу буквально та б'є на сполох. Як і чимало інших матерів французьких підлітків, які домагаються від Міністерства внутрішніх справ заборонити сайт. Але у вільній правовій державі не так і просто без рішення суду унеможливити доступ до іноземного інтернет-ресурсу. Сьогодні ж щодо наркотичної музики не відкрито й кримінальної справи.
- Ми радимо встановлювати батьківський контроль на тих комп'ютерах, що їх використовують неповнолітні, - пояснює психотерапевт Франсуа Капе - Також пропонуємо індивідуальні сеанси для інтернет-залежних молодих людей. Але я б не сприймав буквально термінологію модних сайтів. Це комерційні маніпуляції. А підлітки часто бувають вразливими, легко піддаються навіюванню.
Інша моя знайома, викладачка паризького ліцею, розповідає, що її учні, коли, буває, наслухаються "наркотичних" мелодій, дійсно поводяться не зовсім адекватно.
- Тут з самими заборонами не розберешся, - переконана вона. - Мабуть, надто хвилюватися не слід, бо варто зняти навушники, і ефект зникає. Отже, про справжню наркотичну залежність не йдеться. Мова, мабуть, більше про підліткове бунтарство, жагу до ризику... Але я розумію занепокоєння батьків. Коли дитина зацікавилася "віртуальними наркотиками", їй недалеко і до справжніх.
Фахівці коливаються з визначеннями та не поспішають із заборонами. Батьки залишаються сам на сам з новою проблемою, якої було б і не уявити років три тому. Віртуальний світ безпристрасно поглинає напівдитячі душі. Нова мода потребує нові жертви.
- Заходьте, - квапиться господиня кондитерської. - Але я не маю права пускати більше, ніж одного покупця, довше, ніж на п'ять хвилин. І зачиню відразу на ключ. Бо чуєте: вони йдуть.
Надворі - дійсно гамірно. Свищики, пластикові труби, ще якісь шумові ефекти... А також - гучний вереск, як на рок-концертах.
- Щодня вони собі обирають якусь крамницю, вдираються, трощать усе, щось крадуть, розкидають речі по підлозі та тікають, - розповідає жінка. - Таке триває від початку страйків.
У містечку - повно поліцейських. З величезними прозорими щитами та гумовими кийками. Юрбу екзальтованих підлітків вони радше спостерігають, ніж намагаються зупинити.
- Міністр дав вказівку, що це діти, що треба уникати брутальності, - пояснює Гі Лярок, співробітник нашого комісаріату. - Отже, втручаємося лише там, де починаються бійки. Або коли "руйнівники" вдираються до шкіл та коледжів, щоб потрощити вікна та устаткування.
"Руйнівники" - це такий сталий термін новітньої французької політології. Він визначає молодих людей, переважно 15-18 років, які, зачувши про черговий страйк або велику демонстрацію протесту, користуються нагодою та вдаються до банального варварства. Хулігани, по-простому сказали б в Україні. "Паразити соціальних рухів", - зазначають місцеві політологи.
Через шпарини від металевих жалюзі бачу дітей, яких просив не зачіпати міністр внутрішніх справ Бріс Ортофьо. Деякі хлопці - під два метри. Хто з дубцем, хто з ціпком. Дивно, але очевидна більшість - дівчата.
- Прикро, що комуністична мерія Сен-Дені прикриває малих вандалів, - каже власниця керамічного ательє Марі Матісс. - Протестний рух не настільки потужний, як би того хотілося організаторам. Він закляк. І не вщухає, і не набирає сили. От і заохочують оцих, із палицями...
Міркування пані Матісс підтверджують останні опитування. Лише 19 відсотків повністю підтримують страйки за відмову від пенсійної реформи. Тих, хто лише симпатизує страйкарям, але не бере участі в акціях протесту - 52%. Решта громадян не задоволена подіями, але визнає право опонентів боротися за своє бачення.
- Настав час для нової, рішучої боротьби з буржуазією! - пафосно виголошує, ніби читає з радянського підручника історії лідер Лівої партії Жан-Люк Меленшон.
Французам легше мріяти про "справедливе для всіх" комуністичне суспільство. На відміну від України, комуністи тут ніколи по-справжньому не були при владі. Провідна база радикальних лівих рухів - молодь від 25 до 29 років.
- Свідомо втрачати мільйони робочих днів, навмисне руйнувати кілька сотих відсотку економічного зросту, які нам так потрібні сьогодні, - я цього не розумію, - каже політичний журналіст Женев'єв Юргенсен. - Цей страйк - парад егоїзмів, архаїзмів, боротьба за привілеї одних за рахунок інших.
Женев'єв на демонстрації не ходить, але проти страйкарів майже не дратується. Попри набридлі проблеми з транспортом, бензозаправками, безладом на вулицях та в житті. Як і більшість французів. Передовсім тому, що визнає: страйковий рух має об'єктивні підстави.
Це - і розбивка між мінімальною (870 євро на місяць) та найвищою (понад 100 000 євро) зарплатами найманого персоналу, і скандали з невиплатою податків найбагатшою родиною Франції, і непрозора урядова допомога банкам та кільком підприємствам під час кризи, яка, на думку численних економістів, дозволила менеджменту цих структур уникнути відповідальності за помилкову економічну стратегію.
Другий, цілком ірраціональний аргумент на користь страйків -- це бунтівна традиція французького суспільства. За визначенням, її визнають усі: праві та ліві, реформатори та консерватори. Справедливі вимоги чи ні - "фірмовий" бунтарський дух практично завжди викликає захоплення та підсвідому підтримку в таких державах, як Україна. Де люди тільки вчаться об'єднувати зусилля та мільйонами виходити на вулиці.
Я розумію ці щирі симпатії з не зовсім вільних країн світу, хоча з середини бачу чимало суперечливих аспектів антипенсійного страйку. Очевидно одне: краще мати недосконалі акції протесту з численними "скалками" у вигляді мало симпатичних руйнівників, ніж взагалі втратити можливість публічно заперечувати ті чи інші проекти уряду. Велике бачиться на відстані. А з дрібними прикрими наслідками суспільних свобод за бажання можна впоратися.
"Покажіть-но мені сучасну або старосвітську республіку, яка б відбулася без відзнак, - казав Наполеон Бонапарт, виступаючи на Державній Раді. - Ви це називаєте брязкальцями? Ну то хай будуть брязкальця. Але люди рухаються саме в той бік, де вони дзеленчать".
Зауваження, якому судилося стати безсмертним, було виголошене 1802 року, під час запровадження Ордену Почесного Легіону. Тоді в оточенні амбіційного Першого Консула багато хто поставився до задуму скептично. Сьогодні, через двісті з гаком років, коли орден отримали понад 110 000 осіб, скепсису не стало менше. Переважно - через численні суперечливі нагороди далеко не зразкових осіб.
Російський прем'єр Владімір Путін, малайський посередник у торгівлі нелегальною зброєю Абдул Разак Багінда, корейський бізнесмен-авантюрист Кім Ву-Чунг, панамський диктатор Мануель Антоніо Нор'єга... Всі вони отримали орден Почесного Легіону, який до того ж, згідно з французьким законом, за жодних обставин у іноземця конфіскованим бути не може.
Тиждень тому почесну нагороду також дістав український президент Віктор Янукович. Прес-служба французького голови держави лише зазначила, що "в дипломатичних відносинах такі нагороди часто трапляються", а також - що "йдеться більше про повагу до країни, ніж про конкретні заслуги окремої людини". А комісія з надання відзнаки повідомила, що "накази з точним формулюванням нагород для іноземців не є публічними". І по всьому.
Але все одно цікаво. Якщо в театрі рушниця на стіні обов'язково має вистрелити, у дипломатії також нічого марно не робиться. Навіщо французам знадобилося полестити українському гостеві?
З прем'єром Путіним все просто і прозоро: там газ та власна енергетична безпека. З колишнім диктатором Нор'єгою також не складно: він купив на гроші від торгівлі наркотиками божевільну кількість нерухомості у престижних районах Парижа. Так би мовити, інвестор... А що Янукович?
"Також газ, але питання транспорту, також інвестиції, але французькі - в українську економіку," - вважає приятель, який працює у французькій Національній Асамблеї. Він же розповів, буцімто нашого керівника запропонував на орденоносця один з французьких депутатів, що належить до російського лоббі. "Москві нині вигідно, аби її друзі, за можливості, робили приємне іншим корисним друзям", - вважає цей державний службовець із двадцятирічним стажем.
Може бути. Орден Почесного Легіону лоскоче самолюбство та працює на підвищення міжнародного статусу. Але варто розуміти. Мовою дипломатії це не означає індульгенції на порушення всіх можливих демократичних стандартів. Це не довідка про міжнародну зразкову поведінку. Єдина об"єктивна інформація, яку містить відзнака - це те, що на час нагородження Французька Республіка мала якісь економічні інтереси у відповідній державі. З цього і будемо походити, без емоцій та перебільшень.