Блог Наталі Гуменюк

Путін у гелікоптері, Обама на пляжі - у чому відмінність?

Natalia Humenyuk — Mon, 16 Aug 2010 12:57:23 +0000

Цілий тиждень російський інтернет обговорював листування Путіна з блогером про те, куди з села подівся дзвін, ще один тиждень - як російський прем'єр-міністр самотужки з гелікоптера загасив два джерела займання під час показової операції порятунку палаючих рязанських лісів. Веб-спільнота дискутувала, чи мав Володимир Володимирович ліцензію на керування гелікоптером, а телебачення показувало героїчну картинку прем'єра-вогнеборця і захоплення членів екіпажу снайперсткою вправністю політика. Як годиться, у той визначний день розмов про Путіна-пожежника, котрий перед тим зобов'язався доставити дзвін у кожне село, було більше, аніж про десятки загиблих і їдкий смог на Москвою.

Хтось скаже, що картинка виправдана: це ж сигнал того, що у прем'єра все під контролем, і ситуація залагоджується. Все як годиться: лідер близький до народу, люди хочуть бачити, що їхні очільники в курсі усього, що відбувається в країні. Століття тому королі не могли не вийти на поле бою разом із своїми воїнами. У ХХІ-му столітті можновладці так само мають показати, що пліч-о-пліч з народом протистоять стихії. Інші, до яких у цьому випадку приєднаюся і я, наполягатимуть, що не про те говорять, не про те дискутують: краще б прем'єр-міністр займався прямими обов'язками, а не демонстративним пожежогасінням. І не тому, що не царська це робота самому на згарище, а тому, що в часи катастрофи жертви - куди важливіша тема, а пожежі хай гасять вогнеборці.

Не менший ажіотаж викликало фото американського президента Барака Обами під час купання з донькою Сашою у Мексиканський затоці, яку все літо рятують від розливу нафти. Обама заявив, що приїхав до Флориди показати приклад для туристів, повернути відпочивальників на американські пляжі.

Що сказати: чи немає у американського президента важливішої роботи, ніж позувати перед камерами, борсаючись у воді? Однак, на адресу очільника Білого дому - жодного осуду. Тут мене можна звинуватити у подвійних стандартах, бо чому Обамі можна, а Путіну ні?

Десять років тому, у серпні 2000-го, відбувши сто днів на посту президента, Володимир Путін уперше приїхав на місце трагедії - до родичів загиблих у підводному човні «Курськ». Десять днів Путін не переривав відпустки, аж поки на той час керівник Фонду ефективної політики Марина Літвинович буквально не випхала його у Відяєво. Там від нього хотіли почути, що сталося з човном, чому припинили рятувальні роботи? Президент Росії запізнився на десять днів, а ще на чотири години пізніше запланованого увійшов до зали, де на нього чекали двісті родичів. Після двох з половиною годин непростої розмови Путіну поставили найскладніше питання: чому голова держави приїхав так пізно? Тоді президент пояснив, що його приїзд нічого б не змінив, навпаки - наробив би переполоху і відволікав рятувальників від роботи.Ту зустріч фактично не транслювали по телевізору, а Путін був незадоволений прямим контактом і відтоді майже не зустрічався з родичами постраждалих, а у критичні хвилини не виходив до непідготовленої публіки. Чаювання у Кремлі, на власній території - інша справа. Утім, Володимир Володимирович затямив інший урок - у лиху годину показувати, що саме він біля керма, на місці, з народом. Байдуже, що його приїзд наробить переполоху.

Ціна появи лідера на місці трагедії насправді висока: жвава діяльність екс-канцлера Німеччини Герхарда Шредера у затоплених під час повені містечках врятувала його політичне життя і допомогла удруге виграти вибори. Бездіяльність Джорджа Буша у перші тижні урагану Катріна у Сполучених Штатах вважають чи не більшим його провалом, ніж війну в Іраку. Це вже потім Буш 12 разів вилетить до Нового Орлеану, позуючи перед камерами. Ті показові візити критикували не менше, ніж фото Буша з пластмасовою індичкою, коли американський президент прилетів до Іраку, щоб власноруч пригостити солдат у День подяки, таким чином демонструючи турботу головнокомандувача про рядових.

Тож чого хоче публіка і як їй догодити? Як зберегти баланс між показовим приїздом на місце трагедії заради красивої картинки і потребою бути зі своїм народом?

У Пакистані, який нині переживає найстрашнішу повінь у своїй історії, не припиняються дискусії, чому президент Асиф Алі Зардарі їздив по закордонах, коли його країну накривала вода. Чи варте того залагоджування стосунків з британським прем'єром? У репортажах з місця трагедії потерпілі пакистанці повсякчас в прямому ефірі запитували «Де мій президент? Він повинен бути тут». Зардарі викрутився, пояснивши, що перебування на місці трагедії було б хіба символічним, бо яка з однієї людини поміч, він же, подорожуючи світом, збирав гроші на відбудову.

Американські консерватори звинувачують чинного президента Обаму в тому, що він на два дні запізнився з реакцією на розлив нафти у Мексиканській затоці. Обама таки сім разів прилітав на забруднені пляжі, але, віддам належне, не вдягнув красиві гумові чоботи і рукавиці і не взявся до роботи сам. Я не прихильник того, щоб найвпливовіша людина світу, як от американський президент, бігала по пляжу з відром, але купання Обами з донькою у Мексиканський зотоці є гарним символом. Справа не тільки в картинці, а її меті, і в тому, в яких обставинах її знімають. Нафтова пляма понизила рейтинг Обами, але президент таки змусив нафтового гіганта ВР покласти 20 мільярдів доларів у фонд відбудови, а туристи справді можуть відпочивати на пляжах Мексиканської затоки.

Коли б Барак Обама робив це лише заради картинки, на показ, демонструючи свою людяність, то достатньо було поплавати у відгородженому басейні, спорудженому спеціально для нього на березі. Звісно, купався б без доньки, а довкола стояли б губернатори і рятувальники, що дякували Бараку Хусейновичу за очищення води, супроводжуючи вигуками «яка чистеька водичка». Що намагався показати Володимир Володимирович у якості вогнеборця в гелікоптері, можна тільки здогадуватися. Напевне, продемонструвати, що навіть у статусі другого пілота він всемогутній.

Тим часом родичі моряків загиблих у підводному човні «Курськ» провели жалобну церемонію в пам'ять про десятиліття трагедії, яку проігнорували і російський президент, і прем'єр. Не думаю, що Володимир Володимирович про таку фото-можливість просто забув.

Агітація за міграцію. Відкритий лист до будь-кого.

Natalia Humenyuk — Sat, 07 Aug 2010 10:15:15 +0000

Давно мені не було так соромно за колег-журналістів. Я не писатиму про політику чи підцензурні ЗМІ. Я збираюся написати про людей, яких мої колеги назвали «напівлюдьми». Йдеться про програму Нового каналу «Info-шок» про загрозу, яку для України становлять трудові мігранти, котрих автори повсякчас плутали з біженцями чи шукачами притулку з неврегульованим статусом. Заборонену законодавством міжнаціональну ворожнечу телевізійники розпалювали відповідним текстом: "Наш Вася будувати за копійки не піде, а їхній Рашид - о, ще й як! От і залишився Вася без роботи, бо невигідно! І що йому робити? Правильно: їхати до Польщі або ж Чехії" чи то пак "Невідомі хвороби, бруд - це напівлюди", "Арбайтен на бюргерів - що негром на плантаціях бути. Роботи чимало - та безкоштовно".

Описувати далі немає сенсу. По-перше, не одна вона така телепрограмма, по-друге, за мене це куди краще зробила одна з громадських організацій, що захищає шукачів притулку й працює у сфері протидії расизму. Її співробітники написали до керівництва телеканалу відкритого листа, в якому аргументовано пояснили абсурдність і невідповідність фактам фактично усього показаного у програмі, запропонували допомогти у майбутньому й оприлюднили це звернення на одному з профільних інтернет-видань, присвячених журналістиці. Не менше за саму програму вразили коментарі під відкритим листом. Наважусь передбачити - частина з них належить журналістам. Сайт же профільний. Замість обуритись расистською телепрограмою горе-коментатори продовжили захищали Україну від міфічної навали "восьми мільйонів нелегалів", згадуючи про здоровий расизм, відібрані робочі місця, при цьому посилаючись на європейський досвід протистояння міграції і далі плутаючи трудову міграцію, біженців, нелегальний перетин кордону.

Ілюзій щодо толерантності українського суспільстві я ніколи не мала. Звідки тій толерантності взятися у країні, що так довго була за залізною завісою? Щоправда, принагідно звернуся до всіх: ну скажіть-но, у кого з Вас мігранти роботу відібрали?
У своєму блозі використаю власний шанс агітувати за міграцію, так само посилаючись на європейський досвід. От тільки інший. Поки українці розповідають, як мігранти відбирають у європейців робочі місця, самі європейці хоч і помалу, але почали змінювати риторику. Тут не йдеться про усілякі блакитні карти і відкриті двері для кваліфікованих мігрантів. Користь є й від заробітчан некваліфікованих. Бо те, що мігранти погано впливають на добробут країни - мізантропічний нонсенс.

Випадково від англійського журналіста мені до рук потрапило дослідження «Мігранти: чому вони потрібні нашій країні», написане британцем естонсько-французького походження Філіпом Легреном. Прочитавши книгу я свою чергу віддала її колезі з Відня, котрий під час інтерв'ю з лідерами Консервативної партії Австрії, дізнався від прес-служби, що напередодні місцевих виборів партія саме шукає аргументів, чому їхня країна потребує мігрантів. Таким чином книга опинилася в руках австрійських політиків. Порівняно з Британією австрійці мають драконівське міграційне законодавство. Водночас як у всій Західній Європі населення старішає, тож без свіжих мізків і додаткових робочих рук не обійтися. Протягом десятиліття європейські крайньо-праві нарощували рейтинг на популістських антимігрантських гаслах. Тепер доводиться виправляти власні помилки, обережно зізнаватися суспільству, що сказане раніше не зовсім правда. Потроху гасла змінюються. Звісно, спершу в прогресивніших країнах. За міграцію я агітую не тому, що прочитала книгу. На цей допис мені власних аргументів вистачить. Просто я переконана, що вільний рух людей - не товарів чи грошей - а саме людей робить світ цікавішим, яскравішим, багатшим і породжує нові ідеї, які згодом приносять прибуток. Чим би були Лондон чи Нью-Йорк, які по праву називають столицями світу, якби не різноманіття рас і етносів. Певно, такими б самими провінційними містами-музеями, яким став Відень, відколи перестав були столицею багатонаціональної імперії.

Розтиражована думка про те, що слюсарі, будівельники, збирачі полуниць забирають робочі місця місцевого населення - некоректна. Досвід півдня Сполучених Штатів показує: коли у працедавця є вибір - наймати американця чи мігранта з Мексики на одну й ту саму роботу, то працедавець обере співвітчизника. Якщо у кандидатів однаковий досвід, то перевага - за місцевим. Звісно, і у США, і у Європі достатньо тих, хто наймає працівників без документів, не дотримуючись правил безпеки на на рабську працю. Утім, у таких умовах не повинні працювати ні місцеві, ні іноземці. Це відповідальність держави, яка не може впоратися з працедавцями, котрі порушують закон.

Більше того: заробітчани створюють робочі місця для місцевого населення, адже там, де є будівництво, виникає робота для архітекторів, інженерів, виробників будматеріалів і продавців. Мігранти витрачають гроші й живлять економіку. У більшості країн ЄС мігранти не мають прав на соціальні виплати. Загальна сума, яку видає держава безробітним, не набагато перевищує ті тисячі, які деяким мігрантам довелося віддати нелегальним перевізникам. Більшість хоче знайти гарну роботу, а не жити за рахунок держави.

Дослідження Університетського Коледжу Лондона показало, що сума податків, які сплачують мігранти зі Східної Європи - на котрих нарікають британці - на 37% вища, ніж соцгарантії, які вони отримують. Водночас сума податків, сплачена народженими в Британії на 20% менша, ніж отримані ними державні виплати. Тож заробітчани не живуть за рахунок держави добробуту, а допомагають такій державі вижити.

Мені найістотнішими видаються ті переваги, які навряд чи окреслити цифрами. Користь міграції не стільки в робочій силі, а в нових ідеях, що з'являються завдяки сплетінню культур, ментальностей, досвіду, традицій, які приносять непередбачувані плоди, породжують те, що не запланує найідеальніша система відбору кваліфікованих мігрантів. Найпрогресивніші компанії світу - Google, Yahoo!, eBay, YouTube - результат роботи представників різних національностей. Винахідники цих компанії не приїхали за програмою кваліфікованого відбору, бо двадцять років тому ніхто й гадки не мав про Google. Аргументові, що треба краще вчити власних студентів, теж можна заперечити. Хоч як не навчай, а французький архітектор спроектує інакшу будівлю, ніж американський, тайський кулінар приготує іншу страву, ніж італійський, китайський лікар зверне увагу на інші симптоми, ніж польський, а індуський дизайнер по-іншому скроїть сукню, ніж, скажімо, фін. Неможливо запрограмувати те, що "мігрант Х може і має працювати там-то й робити те-то, саме тому він принесе нам користь." Зрештою батько Барака Обами їхав у США просто на навчання.

Поєднання культур-країн-досвідів дає незаплановані результати. Певно, якби не книжка того франко-естонця, не британський журналіст, який мені її подарував, не я, українка, яка передала її до Відня, то саме цього допису не було б. Ну й сподіватимусь, що австрійські консерватори використають хоча б один аргумент за міграцію на своїх місцевих виборах. Я ж обіцяю за цим слідкувати й обов'язково напишу.

Від податкового феодалізму до податкового відродження

Natalia Humenyuk — Wed, 28 Jul 2010 11:14:45 +0000

Замість відпочивати влітку мені пощастило висвітлювати прийняття бюджету Великої Британії і спостерігати за роботою британських журналістів, зокрема за тим, як протягом кількох тижнів місцеві телеканали й газети розтлумачували глядачам тему податків. Усе почалося з дебатів у парламенті, настирливих співробітників бюджетного комітету, котрі бігали по редакціях і роз'яснювали суть графіків й діаграм у проекті кошторису, й продовжилося щогодинними прямими включенням, обговореннями серед експертів, круглими столами, твіттер-трансляцією аж до передовиць: «Податки й смерть - єдине, що є певним у житті» та слюсарем, що у пряму ефірі запитав віце-прем'єра Об'єднаного Королівства про підвищення ПДВ у ефірі найбільш рейтингового ток-шоу. Таке собі реаліті про податки! Куди там «Великому брату». Кульмінація - підвищення ПДВ з 17,5% до 20%. Чому виник такий ажіотаж? Звісно, не тому, що геть усі британські глядачі блискуче знаються на фінансових питаннях, а журналісти - самі доктори економічних наук. Податки стосуються кожного і багато в чому визначають розмір будь-якого сімейного бюджету.

Для мене ж найцікавіше було спостерігати за суспільним дискурсом, що виник у Британії, а також пояснювати британським колегам, що можливий і інший варіант розвитку подій: голосування за бюджет в Україні, під час якого спікер ховався за парасолькою, щоб його не закидали яйцями, тривало всього кілька хвилин - того ж дня ратифіковували угоду про подовження терміну базування російського Чорноморського флоту в Криму. Тож багатьом українським ЗМІ нібито було байдуже до того, скільки грошей люди віддаватимуть до держскарбниці. Так-так, український бюджет на 2010 рік усього на три місяці випередив британський на 2011-й, - уточнила я.
Власне тоді я знову замислилася про те, скільки ж сплачую податків. Востаннє робила це, коли брала в бухгалтерії довідку для отримання візи і помітила, що віддаю державі відносно чималі гроші. Крім того, усвідомила усі труднощі перекладу, бо замість понять «зарплатня брутто» і «зарплатня нетто» українці використовують «зарплатня чистими» і «зарплатня брудними». Семантика не зовсім зрозуміла, але є щось дивне в тому, що зароблені чесною працею гроші - без сплачених податків - в Україні називають «брудними».

Те, що податок на додану вартість складає 20% - здається простішим. Вирішивши з'ясувати, чи я одна є таким невігласом, запитала друзів, колег, родичів і випадкових знайомих, чи знають вони, скільки податків сплачують і що таке ПДВ. Опитування на жодну репрезентативність не претендує, але правда в тому, що впевнено відповіли тільки журналісти, котрі висвітлюють економічні питання, й приватні підприємці. Дехто примудрився додати, що його це не обходить, адже платить працедавець.
Мені ж здається те, що працівник із працедавцем домовляється про зарплатню «чистими» і часто-густо просто не знає, скільки саме «кревних» віддає до державної скарбниці, бо сам не заповнює податкову декларацію, не сприяє зміцненню і без того хистких відносин «громадянин - держава». Думка вимагати щось від держави не виникне без відчуття того, що я особисто (а не мій працедавець) щомісяця сплачую доволі високі податки, мало того, купуючи пляшку води в магазині чи чашку чаю у кав'ярні, п'яту частину вартості товару віддаю державі, а не власнику кіоску чи кафе. Думати, що Україна бідна, тож і вимагати в держави нічого, значно звичніше. Звісно, в нас достатньо дрібних підприємців, котрі до копійки знають, скільки податків сплачують. Але який відсоток населення вони складають? Може, вони активніші, бо заповнюючи декларацію чітко знають, що втрачають.
Безумовно бюджет не наповниться через те, що люди знатимуть, скільки платитимуть. Але можливо, податкова формула не здаватиметься складною задачею, мимохідь озвученою в рекламних повідомленнях, якими найчастіше є економічні новини.
Від розміру податків залежить не тільки рівень добробут, а стиль життя в країні. Чи можна уявити Швецію без майже 40% виплат з приватних доходів громадян або Сполучені Штати без масової істерії щодо надбавки на всього половину відсотка? Сучасні британські аналітики, академіки, вчені кажуть, що розмір податків залежить від політичного устрою і суттєво впливає на відносини «громадянин - держава» та «виборці - політики». Колишній радник Тоні Блера, а нині директор Королівського товариства мистецтв Метью Тейлор, говорячи про податки, озвучує одну з ключових проблем сучасного британського суспільства: невідповідність/суперечливість очікувань і співвідношення того, що люди віддають і вимагають від держави. Соцопитування підтвердили: британці хочуть американських податків і шведського добробуту одночасно.

Більш того, деякі англійські політологи зуміли перейти на інший рівень. Аналітики Джуль Пекс та Роберт Філліпс у своїй книзі-блозі «Відродження громадян» пишуть: однією з найбільших проблем сучасного суспільства є те, що податки сприймають як оплату специфічних послуг, які надає держава. На їхню думку, відносини «покупець - продавець» зіпсували громадяни, котрі як відвідувачі крамниці за сплачені гроші вимагають від держави лише того, чого потребують і хочуть самі, а не того, що потрібне й іншим. Таким чином, люди перестали бути відповідальними громадянами, які, окрім прав, мають ще й обов'язки. З цим важко не погодитися. Водночас я не впевнена, чи можна уникнути фази «покупець-продавець» у відносинах між громадянами та владою. Перед тим як зробити стрибок від податкового феодалізму до відродження, варто бодай усвідомити, що платимо ми не десятину, а втричі більше. Віддаємо не «чисті» чи «брудні», а просто зароблені гроші. І не тому, що цього вимагає пан.

Шотландія Vs Англія - об'єднання в роз'єднанні?

Natalia Humenyuk — Tue, 22 Jun 2010 07:59:40 +0000

Тут обожнюють футбол, однак фото Фабіо Капелло - тренера англійської збірної, якому загрожує звільнення, - на перших шпальтах газет не знайти. У день, коли Англія грає на Чемпіонаті Світу, тут не сперечаються, який з воротарів вийде в основному складі, не скасовують побачень і під час матчу можна знайти вільний паб. Коли Англія грала із США, на вулицях можна було зустріти людей з американськими прапорами. Шотландці демонстративно не вболівають за англійську збірну.

Утім, є нюанс: шотландські футбольні фанати не бажають своєму «великому брату» програшу з великим рахунком і не хочуть, щоб англійці осоромилися. Як на мене, саме ця, здавалося б, дрібна деталь дуже добре демонструє нинішні стосунки між заклятими друзями - Шотландією і Англією. Британські історики, соціологи, психологи, журналісти, економісти написали, пишуть і ще напишуть тисячі книжок про ці непрості стосунки, утім більшість погодиться, що відносини між Единбургом і Лондоном трохи потеплішали відтоді, як Велика Британія розпочала процес деволюції. Деволюція - це делегування повноважень регіонам, теоретично тимчасове, хоча терміни не обов'язково визначені. Британці вдалися до асиметричної деволюції, коли кожен регіон сам визначає, скільки повноважень йому треба вимагати. Наприклад, у Вельса, Північної Ірландії та Шотландії - різні фінансові й правові стосунки з Лондоном. Таке собі об'єднання в роз'єднанні. Якщо англійці вважають «деволюцію» справою завершеною, швидше принципом, за яким регулюються відносини з частинами Об'єднанного королівства, то будь-який шотландський політик нагадає, що деволюція - "процес". Звісно, знайдеться й той, хто уточнить - "процес поступового переходу до незалежності".

За грубим підрахунком процес деволюції розпочався наприкінці 70-х, коли населення п'ятимільйонної Шотландії проголосувало за відновлення Шотландського парламенту, який увійшов до складу парламенту Об'єднанного королівства під час «Акту про Унію»1707 року. В решті решт парламент Шотландії "Холіруд" відкрили 11 років тому. Якщо шотландська система освіти завжди відрізнялася від англійської, а банк Шотландії друкував власні гроші, то тепер шотландці можуть вирішувати усе, окрім питання податків, оборони й міжнародних відносин. Щоправда, Единбург, як і Белфаст має власне представництво в Брюсселі, а якщо Британія, наприклад, веде переговори в Єврокомісією про рибальство, то на зустріч обов'язково відправлять міністра Шотландського уряду.

Кам'яний, скляний, ергономічний, сповнений символів, функціональний, мінімалістський, технологічний, збудований відповідно до місцевого ландшафту парламент - головна місцева гордість. Здається, нині важливіша за Единбурзький замок.

На зустрічі троє депутатів з партій-опонентів (Лейбориської, Національної, Консервативної) в унісон пояснюють наскільки їхній Холіруд демократичніший і прогресивніший за лондонський Вестмінстер. Так як створювали його недавно, шотландці намагалися перейняти позитивний досвід з усієї Північної півкулі. У Шотландії дійсно справедливіша виборча система, спокійно працює уряд меншості, який теоретично можна відправити у відставку будь-якого дня, куди простіші відносини між депутатами і виборцями, а нове законодавство про доступ до публічної інформації майже унеможливило скандали з витратами, які так збентежили британців. Троє перших спікерів, очільник Шотландського уряду, кілька міністрів, п'ятірко депутатів, судді, адвокати, здається, хором співають оду Холіруду. Однак мені пощастило зустрітися ще з одним шотландським політиком - колишнім депутатом і першим міністром охорони здоров'я Сьюзен Дікон. На початку вісімдесятих вона ще студенткою брала активну участь у русі за незалежність, обралася до першого парламенту і врешті отримала міністерський портфель в одній з найважливіших для регіонального уряду сфер. У її голосі чується розчарування. Екс-міністр погоджується, що парламент Шотландії мало не казковий, що на її батьківщині куди краща за загальнонаціональну виборча система. От тільки місцеві політики забувають -перед тим як тріумфувати треба відповісти на питання: чи покращилося медичне обслуговування відтоді як Шотландія отримала парламент, чи стала кращою освіта, чи вирішилися проблеми із транспортом? Ні. За її словами, шотландські політики не помітили, як захопилися процесом, забувши про мету, створивши парламент і нормалізувавши його роботу, вони зарано подумали, що все зроблено.

Власне на цьому етапі дискусія "чи може бути незалежність самоціллю, так само як до певної міри самоціллю для шотландців став парламент" видалася надміру знайомою. Що первинне - вирішення проблем соціальних, а потім незалежна влада чи навпаки? Тож вирішила хай по другому колу запитати про це самих шотландців, в тому числі скептиків і ту саму Сьюзен Дікон. Як виявилося, і в цьому шотландці виявилися єдині. «Часи, коли спершу йшлося про медицину й освіту минули. Тільки маючи власний законодавчий орган, можна говорити про прогрес і відповідальність місцевої влади. В іншому разі відповіддю на всі негаразди будуть звинувачення на адресу Лондона. Окремий парламент - необхідний грунт, основа», - власне такими були всі відповіді. Я не беруся вирішувати наскільки репрезентативним виявилося опитування, але повірю тим, хто за своїм статусом має в цьому розбиратися. Розмови про те, що важливіше - власні інституції чи соцстандарти - шотландці вважають пройденним етапом, дискурсом минулого століття. Якби 11 років тому шотландці свій парламент не відновили, вони б досі говорили про необхідність його створити, а вже потім освіту, медицину й транспорт.

Багато в чому нормальні стосунки з Лондоном - теж результат деволюції. Хоча вряди-годи мова заходить про референдум щодо незалежності Шотландії, опитування стверджують: «за» проголосує близько 30% відсотків шотландців. Як зазвичай буває в соціології, якщо питання сформулювати інакше, змінивши незалежність» на «від'єднання», то таких ще менше. Хоча колишній дипломат і лідер одного з шотландських кланів обов'язково згадає про знайдену у сімдесяті в водах Шотландії нафту, сьогодні він зауважить, що нафта - минуле, що її вистачить на тридцять років, а тим часом Шотландія на передовій у розвитку енергії вітру. Хоча перший спікер нового Шотландського парламенту розповість, що серед загиблих в Афганістані найбільше шотландців, але тут же роз'яснить, що його співвітчизників традиційно більше в бойових частинах британської армії. Під час прийому Перший міністр Шотландіє не уникне можливості пожартувати над британським прем'єром, з яким зустрівся того дня, але так само гостро кепкуватиме зі своїх політичних опонентів на місці. Ще один шотландський міністр з гордістю пригадає, як свого часу тут під час одного з візитів освистали Маргарет, але додасть - насправді англійським робітникам за часів Залізної Леді жилося не краще, ніж шотландцям. От хіба Єлизавету Другу тут називають просто Єлизаветою, бо та, котра Перша ніколи не правила цим краєм.

На сам кінець знову додам, що шотландці обожнюють футбол й уважно слідкують за чемпіонатом світу, в тому числі за перипетіями довкола англійської збірної - просто неохоче в цьому зізнаються, кажуть «хіба зі спортивного інтересу». І так як нині на Туманному Альбіоні всі розмови про футбол, важко уникнути спортивних аналогій. Відносини Шотландія - Англія нагадують матч між країнами на тій турнірній стадії, коли обидвом командам вигідна нічия. Багата на дорогих гравців, з довгою історію успіхів Англія намагається не провокувати суперника, тоді як невеличка Шотландія щойно пробилася до фінальної стадії. Фани вимагають перемоги, але тренер розуміє, що маючи іншу вагову категорію - краще не ризикувати. Ось і грають зберігаючи ворота сухими поки час на їхньому боці. Звісно, така тактика працює лише в деяких матчах і гарантовано не у фіналі. На щастя, реальність складніша за футбол, а отже має куди більше варіантів розвитку ситуації окрім програшу чи перемоги.

Журналістика: класична музика, дешеві блокбастери, спорт чи виробництво ковбаси?

Natalia Humenyuk — Tue, 08 Jun 2010 09:26:06 +0000

На диво багато українських журналістів нині говорять про журналістику як про бізнес, а про редакційну політику - як корпоративний інтерес власника. Особливо дивує, коли вдають, що це «нормально» і «як на заході». Чути щось подібне від колег з західних (читай капіталістичних) країн доводилося куди рідше. Хіба дехто обачно заміняв поняття «журналістика» на «мас-медіа». Американські та європейські медійники зазвичай воліють додати своїй професії дещицю вишуканості.
Наймолодший в історії головний редактор «Jerusalem Post», а сьогодні один із членів редколегії головної фінансової газети світу «The Wall Street Journal» порівнює журналістику з класичною музикою, а саме - дорогим і красивим хобі, яким не заробиш грошей, якщо тільки не граєш у дуже відомому оркестрі. Утім, до журналістики такого ґатунку він зараховує тільки таку, яку робить сам, а отже винятково газетну, винятково в респектабельному виданні, котрих на весь світ одиниці. Себе вважає, хай не першою скрипкою, але принаймні гарним віолончелістом. Можливо, самовпевненості йому додало звання «Young World Leader», присвоєне Економічним Форумом у Давосі, а, може, такими їх виховують у Лондонській Школі Економіки.

Та швидше за все ця впевненість завдяки тому, що «The Wall Street Journal» - перша загальнонаціональна газета США, де працює 2000 журналістів, 60 постійних бюро, це видання, котре щодня продає у середньому 2.1 мільйони копій, в тому числі китайською, іспанською, японською. «Необхідна складова хорошого оркестру не лише професіоналізм і тонкий музичний слух виконавців, а й уміння чути одне одного і диригента», - продовжує редактор. Необхідна складова роботи у «The Wall Street Journal» - сповідування редакційних принципів, тобто прийняття редакційної філософії, суть якої в тому, що вільний ринок уже врятував, рятує і врятує світ. Інакодумцеві тут не затриматися, але не тому що звільнять, чи скажуть шукати роботу відповідно до власних переконань. Без віри у вільний ринок у цьому енергономічному ньюзрумі почуватимешся, як атеїст у церкві. Редактор намагається пояснити, що «The Wall Street Journal», по-перше, не трибуна Вол Стріт, що їм закидають, а, по-друге, пропагує не вільний ринок для США, а вільний ринок для всіх, тож щойно Вашингтон почне щось субсидувати - американському уряду буде непереливки. Три роки тому «The Wall Street Journal» придбала корпорація найбільшого і водночас найодіознішого медіамагната світу Руперт Мердок. Звісно, намагаюся дізнатися, як це вплинуло на редакційну політику. «Аж ніяк», - запевняє мій співрозмовник. (Чи міг він сказати щось інше - подумала я.). «The Wall Street Journal» - перлина в медіа імперії австралійця і будь-яке втручання Мердока може похитнути віру читачів у незаангажованість видання, а це - однозначна втрата продажу, відповідно прибутків і зниження активів». Хто-хто, а Мердок не з тих, хто зарізаже курку, що несе золоті яйця. (Ну й для потреб ідеологічних він має щонайменше Sky та Fox). Редактор наполягає: щойно десь з'являється інформація про їхнього власника, «The Wall Street Journal» має критикувати його якомога голосніше, аби тільки не звинуватили у заангажованості. Окрім дотримання усіх базових журналістських стандартів, корпоративна політика «The Wall Street Journal» найжорсткіше регламентує фінансову діяльність журналісти, котрі не мають права грати на біржі, купувати акції, адже мають більший доступ до фінансової інформації і шанси цю інформацію використовувати, тож не зможуть залишатися неупередженими.
Один з членів редколегії іншого стовпа американської журналістики «The New York Times» сучасну журналістику (знову ж таки за винятком кількох дуже респектабельних видань-конкурентів і самого Таймз) порівнює з Голлівудом. «Ларрі... нагадайте мені його прізвище... а Кінг - ні, ні ці люди не мають до нашої професії жодного стосунку», - зауважує редакторка. За її словами «так звана сучасна американська журналістика» робиться як голлівудські блокбастери - багато спецефектів, зіркові обличчя, захмарні гонорари і мало сенсу. Справжня журналістика, на її думку, хіба в «The New York Times», але це робота ідеалістів, які не надто переймаються прибутками. Редакційна політика - окрема історія. Однак «The New York Times» - одні з небагатьох, хто попросив вибачення за свій непрофесіоналізм, зокрема про те, що вірили в існування зброї масового знищення в Іраку. Провину Таймз визнали у редакційній статті кілька років тому, відтоді намагаються спокутувати гріхи.

Ще один досвідчений британський журналіст, котрий півжиття пропрацював в інформаційній агенції «Reuters» порівнює журналістику зі спортом. Робота в інформагенції - безупинні стометрівки і марафони, де перемогу визначають секунди. Редакційні принципи - це жорсткі правила, порушення яких призводить до дискваліфікації, бо інакше ані він, ані його агенція не мали права порівнювати себе з багатократними олімпійськими чемпіонами.
Перекладати американо-британські медіареалії на українські грунт справа надто невдячна, особливо за відсутності Волл Стріт, дорогих оркестрів, Голівуду та набору золотих Олімпійських нагород. Хоча кожен із співрозмовників працює у приватній компанії, де перед акціонерами стоять конкретні фінансові задачі, жоден не назвав журналістику бізнесом, і не порівняв її з «виробництвом ковбаси», що також полюбляють деякі українські медівники.
Порівняння журналістики з зароблянням грошей в Україні до того ж небезпечне, бо наш бізнес і стосунки «власник-найманий працівник» функціонують за викривленими законами. Відповідно і редакційна політика, яку менеджери свідомо називають «корпоративними інтересами», звелася до сліпого виконання волі великого боса. Та й це не страшно, аж поки вказівки власника/акціонера законні. Бо, що б не наказав власник, працівник приватного ковбасного цеху не має права додавати в ковбасу зіпсоване м'яса, лікар приватного шпиталю не має права діагностувати іншу хворобу та рекомендувати шкідливі ліки, а робітник хімзаводу -
виливати нітрати у річку. Відповідальність виконавця не знімається. От тільки неясно чому тоді журналіст може брехати, приховувати інформацію і ставити суспільству не той діагноз - байдуже кому належить його компанія.

Ще тиждень тому могла б навести куди цікавіший і, здавалося, правильніший приклад (без жодних блокбастерів і оркестрів) - безперечно однієї з найбільш якісних газет у світі французької «Le Monde». Протягом десятиліть 53% акцій належить самим журналістам, що вберегло газету від «корпоративних інтересів». Якось у 80-ті редакція примудрилася звільнити головного редактора.
На жаль, сказати це сьогодні вже не можу: до кінця цього тижня журналісти «Le Monde» мають продати своє видання через фінансові проблеми. Щоправда, співробітники «Le Monde» самі обирають собі власника, такого, що не посміє вимагати від них сліпого сповідування «корпоративної політики», а за якийсь час доберуть по-французьки красивий відповідник для свого ремесла.

Естонське євро як кінець європейської дідівщини

Natalia Humenyuk — Fri, 28 May 2010 10:36:32 +0000

«Треба їздити електричкою, якщо хочеш почути, чим насправді переймаються глядачі та читачі», - наполягав один з моїх редакторів. Електричка - найкращий барометр соціальних настроїв, навіть якщо вона австрійська і в ній їдуть пенсіонери на вакації з Відня. Фінансова криза в Греції на перших шпальтах європейських газет уже третій місяць, та групка літніх австрійців не втомлюється обговорювати фінансову допомогу Афінам, гортаючи місцевий таблоїд:

- Ні! Ну це геть несправедливо. Чого ми маємо платити за тих греків?!
- А ви знаєте, що греки отримують 16 зарплат! Шіст-над-цять - тільки-но подумайте!
- Та це що, вони там виходять на пенсію у сорок два роки!
- Ні! Які там сорок два? У тридцять п'ять, у Греції на пенсію виходять у тридцять п'ять років. А ми маємо за це віддавати наші гроші...
- Так-так у тридцять п'ять! Я теж таке чула.

Стримуючись від сміху, відвертаюся до шибки. В одній з найбільш євроскептичних країн ЄС, Австрії, пенсіонери в електричках думають саме так. Байдуже, що греки виступають проти того, що уряд зобов'язався збільшити середній пенсійний вік з 61-го до 63 років до 2015-го, а грецькі держслужбовці страйкують, бо ризикують втратити тринадцяту та чотирнадцяту зарплатню.

На тлі такої громадської думки не дивно, чому медіа і в Австрії, і в сусідній Німеччині - найважливішої економіки Євросоюзу - пишуть про недоцільність розширення єврозони. Поширене формулювання саме «розширення єврозони», а не куди прямолінійніше «запровадження євро в Естонії з 2011-го року». Якщо багато хто з австрійських чи німецьких пенсіонерів бував на грецьких курортах і щось знає про цю країну, то що вони думають про маловідому і до того ж колись радянську Естонію - уявити страшно. Утім, цього місяця Європейський Центробанк, попри значний скепсис західноєвропейців, попередньо назвав Естонію готовою до приєднання до єврозони. Остаточне рішення Рада міністрів фінансів ЄС ухвалить на початку липня, після обговорення у Європейському парламенті та на саміті лідерів ЄС. Однак цей крок вважають формальністю.

Я ж перейнялася Естонією передовсім тому, що потенційна відмова балтійській республіці отримати євро наступного року могла б засвідчити не просто подвійні стандарти в Євросоюзі, а справжнісіньку дідівщину. Не секрет, що Брюссель прискіпливо слідкує за виконанням усіляких зобов'язань новими членами ЄС, тоді як на старожилів дивиться крізь пальці. Прив'язка економіки пострадянської Естонії до кризи, яку сколихнула батьківщина європейської демократії Греція, виглядає особливо іронічною. Естонія - чи не єдина держава ЄС, котра спромоглася виконувати усі маастрихтські критерії навіть під час кризи: утримала низький рівень інфляції (хоча це не дуже вигідно країні, що бурхливо розвивається), мала низькі дефіцит бюджету та державний борг.

За даними Євростату, в 2009 році бюджетний дефіцит Естонії становив 1,7%. Умова прийняття до єврозони - 3% ВВП. Краще за естонців торік впорався лише заможний Люксембург - 0,7%, також гідно протрималися скандинави. Показники більшості важковаговиків єврозони наступні: Франція - 7,5%, Італія - 5,3%, Австрія - 3,4% Німеччина - 3,3%, куди вже там Ірландії - 14,3%. Зазначу, що цей критерій європейці не виконували і до кризи, а дехто від самого впровадження євро. Згадувати про другу вимогу - державний борг - навіть ніяково. Для країн єврозони він не має перевищувати 60%. Естонський - 7,2%. Державні борги старих європейців минулого року становили відповідно: Франція - 77,6%, Німеччина - 73,2 %, Бельгія - 96,7%, Австрія - 66%, Італія - 115,8%, ну і звісно Греція - 115%. Італійці, як і греки, протягом цілого останнього десятиліття не мали показника, нижчого за сотню, а держборг Бельгії, де розміщена столиця ЄС, напередодні введення в обіг спільної валюти становив 117%.

Таллінн ризикувати не думав, а просто став прикладом фінансової дисципліни. «Ми зрозуміли, що не можемо влазити у борги за рахунок майбутнього», - говорить тридцятилітній голова бюджетного комітету естонського парламенту і член правлячої партії Реформ Тааві Ройвас. Естонський успіх він пояснює тим, що накопичені під час економічного буму середини десятиріччя гроші пішли на розвиток, а не проїдання. Щойно почалася рецесія, населення попросили затягнути пояси. Естонія абсолютно не залежить від міжнародної фінансової підтримки. Тааві не може втриматися, аби не зіронізувати над великими європейськими державами: «Ми залишаємося країною з найбільш стійким розвитком». Про скорочення зарплат депутатам і міністрам на двадцять відсотків та неоплачувану відпустку частині держслужбовців молодий політик згадує в останню чергу. Першою скоротили зарплатню прем'єр-міністрові, але це був радше символічний крок. Хоча світова криза суттєво підірвала сили балтійського тигра, а ВВП торік упав на 15%, це не надто відобразилося на рейтингу правлячої партії. Самі естонці пояснюють це тим, що уряд одразу відверто пояснив, що скорочення потрібні, аби стати членом клубу єврозони.

В естонському парламенті Рійгікогу немає нічого особливого в тому, що депутат правлячої партії особисто представляє журналістів колезі з опозиції, а також віддає належне суперникам-соціалістам, які заради євро підтримали скорочення соцвиплат. Керівник фракції соціал-демократів Ейкі Нестор до свого уряду критичний, але говорить майже в унісон з політичними опонентами: «Ми просто домовилися не витрачати грошей, яких у нас немає». Ейкі Нестор дивує риторикою, яку навряд чи почуєш від соціал-демократів у жодній країні світу: «Підвищення пенсій, зарплат лікарям і вчителям та незахищеним верствам населення - все це потрібно, але не за рахунок державного боргу чи реформ». Відмінність між естонськими соціал-демократами та західноєвропейськими, які нині наполягають, що населення особливо потребує соцвиплат під час кризи, Ейкі пояснює тим, що у такій маленькій і не дуже заможній країні в умовах рецесії економіка важливіша за ідеологію. Тут не час дбати лише про те, що «сподобається виборцю». Політик згадує, як навіть обурився, коли почув про ідею латиських колег провести референдум щодо пенсійної реформи. Це гарантовані дивіденди під час виборчої кампанії, але для країни - все одно, що дозволити тинейджерам розпоряджатися сімейним бюджетом.

Не знаю, як щодо естонських пенсіонерів, але довіряти приймати економічні рішення пенсіонерам австрійським я б точно побоялася - хай ліпше просто дискутують в електричках. Західноєвропейські політики, звісно, зобов'язані, реагувати на думку тих, хто делегував їм своє право голосу, але було б добре, якби вони не лише дослухалися до своїх виборців, а й відверто пояснювали непопулярні кроки.

Естонці свою справу зробили, не просто виконавши, а перевиконавши всі фінансові зобов'язання. Цифри - найдієвіший спосіб протистояти подвійним стандартам чи то пак дідівщині ЄС. Утім, впевнені у собі естонські політики чомусь просять не поспішати з привітаннями. Хто його знає, що далі буде з Грецією та євро... А може, й прагматичні естонці вірять у забобони, чи просто знайомі з настроями у західноєвропейських електричках.

Як святкують Велику Перемогу і згадують комуністичний геноцид у Азії

Natalia Humenyuk — Thu, 06 May 2010 12:15:14 +0000

Двадцятирічний в'єтнамський студент Лонг на запитання про ставлення до США добірною англійською відповідає, що просто ненавидить Америку. Чому? «Моя дівчина поїхала туди вчитися і не повернулася,» - пояснює юнак.
Цими днями у комуністичному В'єтнамі святкують свою велику перемогу - 35-річчя Об'єднання Півдня і Півночі і остаточне завершення двадцятилітньої громадянсько-інтернаціональної В'єтнамської війни. Святкування на перший погляд не такі вже й гучні, зате тривають кілька місяців.

Насправді, про дівчину Лонг пожартував. Успішний студент, активний учасник молодіжного крила в'єтнамської компарії і бізнесмен-початківець Лонг уточнює, що хоча симпатії до колись головного ворога у молодих в'єтнамців немає, немає і ворожості. "У нас, у в'єтнамців, дуже хороша пам'ять, але ми не зважаємо на минуле. Важливе те, що попереду. Америка у минулому, наша проблема сьогодні і завтра - це Китай". Між країнами триває суперечка за острови у Південно-Китайському морі, а ще комуністичний Китай - найбільший конкурент комуністичного В'єтнаму у Південно-Східній Азії.

Лі - 69 років. У розпал війни між комуністичною Північчю і підтримуваним Вашингтоном Півднем йому виповнилося вісімнадцять, тож жителю південної столиці Сайгону судилося воювати на стороні імперіалістів. Як і більшість тих, хто вів збройну боротьбу проти комуністів після війни потрапив на півтора роки на перевиховання до таборів. Згадує, коли вийшов на волю головним було навчитися не звертати увагу на кепкування в'єтконгівців.

Взаємні підозри між мешканцями розколото-об'єднаної країни лишилися у минулому, - наполягає ветеран. «Про Америку годі й згадувати. У нас, у в'єтнамців дуже хороша пам'ять, але ми дивимося не назад, а вперед. З американцями жодних проблем. Америка далеко, Китай поряд.»

Нгонг - 45 років. В'єтнамська війна - її дитинство. Вона виросла у центрі В'єтнаму, поблизу кордону між Півднем і Північчю. Нині Нгонг відома журналістка і член комуністичної партії. Коли мова заходить про війну, Нгонг насамперед згадує історію про американця - ветерана в'єтнамської війни, котрий очолював жорстоку атаку на одне з сусідніх сіл. Тридцять років поспіль він щовесни приїздить у селище і грає для селян на скрипці. Коли повертався до В'єтнаму уперше боявся дивитися мешканцям очі, а отримав найтепліший у своєму житті прийом. Відповіді на запитання про те, як саме відбувалося примирення між мешканцями півдню і півночі Нгонг тричі уникає. Замість цього додає: «У нас, у в'єтнамців дуже хороша пам'ять, але наші погляди спрямовані не назад, а вперед». Звісно, вона згадує про те, що Америка - це минуле, а от Китай - справжня проблема і перейматися треба ним, а не Сполученими Штатами.

Я не беруся гадати завдяки чому - партії, традиції чи релігії - мантру про минуле й майбутнє так одностайно повторюють мало не усі в'єтнамці, з якими довелося спілкуватися. Утім, думаю, що важлива не тільки традиція-релігія-культура. Сусідня Камбоджа має ту саму релігію, подібні традиції, разом з В'єтнамом страждала у тій війні, яку ще називають Другой Індокитайською.

Цими ж днями у Камбоджі воліють не згадувати 35-ліття іншої дати: навесні 1975-го владу захопили червоні кхмери. Геноцид, майже два мільйони закатованих за чотири роки, масові убивства, концтабори, спустошенні міста, розправа з усіма, хто умів читати й писати, вісім мільйонів мін, що досі вбивають людей камбоджійців. Режим Пол Пота було повалено 1979-го, щоправда червоні кхмери і далі ховалися у джунглях, а громадянська війна тривала до кінця дев'яностих.

У Камбоджі складається враження, якщо в'єтнамський рецепт це «пам'ятати про минуле і дивитися у майбутнє», то камбоджійський - «забути і не звертати уваги». Принаймні так було донедавна. У країні працює чимало неурядових організацій, які ведуть дослідження і поширюють інформацію про геноцид. Сумнівів у тому, що режим Пол Пота - абсолютне зло у мешканців теж немає. Утім, слухання у трибуналі, що розглядає злочини камбоджійських комуністів почалися лише два роки тому, а перший вирок одному із організаторів геноциду мають винести у червні цього року. Центр документації щойно домігся, щоб наступного року в школах почали докладно вивчати жахи одного з найрадикальніших комуністичних режимів світу. Та говорити з камбоджійцями про геноцид і просто, і складно одночасно. Просто - бо тема на поверхні і кожному є, що розповісти. От тільки багато хто додає, що їхнім дітям краще не знати про те, що сталося - спогади надто болючі. Непросто - бо не знаєш, на чиєму боці був співбесідник. З комуністами була змушена співпрацювати усі мешканці Камбоджі. Понад усе тут бояться, що країну буде поділено на жертв і катів, а учнів у школах - на дітей жертв і дітей катів.

Утім, коли говориш про червоних кхмерів приватно, не на диктофон, здається співрозмовників найбільше цікавить одне: чому полпотівці винищували своїх. Водночас обов'язково згадують США, адже Пол Пот прибрав владу до рук на хвилі американської агресії в Азії, щойно розпочалися святкувати закінчення війни проти Америки. Згадують і Китай, що відкрито підтримував червоних кхмерів.

Громадянські війни переживали багато народів. В'єтнам і Камбоджа - відносно недавно. Будь-які порівняння справа невдячна, тим більше невдячна справа робити висновки на основі таких порівнянь, та зрозуміло, що прості рецепти працюють там, де є або консенсус після тривалого і болючого суспільного обговорення, або нав'язана згори одностайність, а ще, де можна чітко визначити чужеземного ворога. Чим він далі, тим легше його спершу звинувачувати, а потім забути.

Поки попри, здавалося, одностайний осуд злодіянь червоних кхмерів, у кабінетах деяких провінційних камбоджійських чиновників досі висять портрети Пол Пота. Здається, варіант «не звертати уваги і забути» не спрацьовує.
Будь-які порівняння - справа невдячна, а от паралелі не завадять.

Переведіть мене через В'єтнам. Через шосе з широко закритими очима

Natalia Humenyuk — Mon, 26 Apr 2010 01:08:53 +0000

Єдиний щоденник я завела у першому класі, коли уперше отримала товстий зошит, який у часи тотального дефіциту видавався справжнім молескіном. У першому записі з красномовними деталями розповіла як заледве не потрапила під авто. Каюся - історію вигадала. Насправді переді мною просто надто різко загальмувала машина. Коли наступного дня мама натякнула, що дорогу переходити треба обережніше, я дала собі слово, по-перше, ніколи більше не вести щоденника, а, по-друге, ніколи не писати неправди. Нині чесно зізнаюся: хоча в аварію таки не потрапила, але розповідей про те, як воно переходити дорогу у В'єтнамі вистачить на цілу книгу.

Перейти дорогу у Ханої чи Сайгоні (нині Хо Ши Міні) - обов'язкова пригода для кожного подорожуючого. Далі у must-to-do-list - порахувати кількість пасажирів, що помістилися на одному мотоциклі. Трафік у цій південно-азійській країні - один з найхаотичніших і найнебезпечніших і у світі. Загибель у ДТП - основна причина смертності. 12 000 людей на рік. 32 людини щодня.
Ще двадцять років тому у 85-мільйонній країні було лише півмільйона транспортних засобі. Десятиліття тому у невеличких містечках автівок і не побачити. Нині у В'єтнамі 30 мільйонів водіїв мотоциклістів, скутерів, мопедів, моторолерів. Відколи соціалістичний В'єтнам запровадив ринкові реформи, а середній клас почав стрімко зростати, мало не всі мешканці в'єтнамських міст придбали мотоцикли. Хоча Вартість найдешевшого рівна середньому річному прибутку - 500 доларам. Мотоцикл тут називають «сімейним транспортним засобом, розрахованим на подружжя з двома дітьми.»

Обов'язкова наявність водійських прав не означає, що геть усі водії особливо переймаються і, головне, знають правила дорожнього руху. Складається враження, що потік двохколісних регулюється винятково клаксонами чи гудками. Світлофори є хіба у столичному Ханої та південному Хо Ши Міні. Тож коли уперше підходиш до дороги, здається, що шансів безпечно перетнути ці десять метрів немає. Якщо чекати поки хтось з мотоциклістів, таксистів, водіїв автівок-автобусів-тачанок-велорикш пригальмує - краще не виходити з дому. Це особлива наука і починати треба з найпростішого. Затамувавши подих я прилаштовуюся до бабці-торговки. Її пересувна ятка-коромисло - справжнісінький щит, за яким може сховатися ціла делегація. Черговий перехід - і мені знову щастить: поблизу казарма. Чекаю поки звідти вийдуть в'єтнамські вояки і впевнено крокую з ними в ногу. Благо, у соціалістичній республіці людей у формі доста. Удача посміхається і на наступному перехресті: приєднуюся до групи туристів з валізами на коліщатках. Виводжу формулу успіху: йти треба спокійно, щоб у водіїв був шанс тебе побачити і об'їхати.

Виникає бажання перетнути широкий проспект, а там уже й шосе у годину пік. Процес захоплює - це ж безкоштовний адреналін! Щоправда, не завжди. Цими днями дорожньо-транспортна адміністрація В'єтнаму оголосила про збільшення штрафів для пішоходів. Два долари має заплатити той, хто йтиме по дорозі, там де є тротуар, стільки ж - той, хто не реагуватиме на зауваження регулювальників. Три-чотири долари - штраф для тих, хто носить речі, які заважають дорожньому руху. Це кара небесна для тисяч в'єтнамських вуличних торговців. Стільки ж заплатить охочий на ходу застрибнути в автобус чи осідлати мопед. Цілих шість доларів для тих, хто ходить по шосе. Щоправда, на іноземців в'єтнамська дорожня поліція особливо не реагує. Правоохоронці здебільшого не говорять англійською і, як то кажуть, не хочуть зв'язуватися.

Штраф для пішоходів не така вже й велика плата для бажаючих отримати гострі емоції. Після кількох днів вештання вулицями Ханою та Хо Ши Міну час переходити на новий рівень - мототаксі.

Водії, що дрімають на узбіччі, за три-чорити долари довезуть на інший кінець міста. Дідусь-мототаксист видає мені величезний шолом. Ось уже три роки вони обов'язкові для всіх водіїв і пасажирів двохколісного транспорту. Відтоді шоломи - це окрема індустрія. У моді з зображенням героїв японських аніме. Для модниць існує широкий вибір масок і довжелезних рукавиць. Наїзниці остерігаються не пилу. У сорокаградусну спеку в'єтнамські жінки вбираються в кофти, довгі штани і шкарпетки, щоб не засмагнути - це ознака бідності. Дідусь мотоцикліст розпитує про Україну, згадує про Лобановського, і водночас виїжджає на зустрічну смугу, прослизнувши між автобусом і поліцейською машиною. Розпитую про швидкість. У місті - 30-40 км/год., за містом - 50-60 км/год.. Кожен сайгонський таксист нарікає на молодь, що ганяє мегаполісами під вісімдесят. Однією рукою тримаю більшого на кілька розмірів шолома, іншою - вчепилася у сидіння, але встигаю подумати, що 30 км/год - таки вигадка. Штрафи за перевищення швидкості не так давно збільшили удвічі. Вартість покарання залежить і від розміру міста. Чим більше поселення, тим вищий штраф. Утім, грошове покарання тут платили не охоче, аж поки поліції не дозволили забирати у спійманих на гарячому посвідчення особи.

Поки мій водій пригадує вартість штрафу за проїзд на червоне, ми благополучно порушуємо і це правило. Нарешті чергова порція адреналіну. Виїжджаємо на шосе. Якийсь турист невпевнено намагається перейти дорогу. Хочеться посміятися над його невпевненими кроками. Кілька сантиметрів упритул - ми об'їжджаємо чергового пішохода. Година пік і корок. Стає моторошно, коли уявляєш, щоб тут було, якби ці мільйони мотоциклістів пересіли на автомобілі. Розглядаю супутників - праворуч подружжя з трьома дітьми. Ліворуч - ще одне мототаксі. У пасажира свіжі плями крові на сорочці і перемотана голова. Може вистачить адреналіну? Може й так, але зупинитися важко. Мені залишилося ще одне випробування (для в'єтнамців геть звичайне) - доїхати на мототаксі до вокзалу з 20-ти кілограмовим наплічником на спині.

Безпритульне обличчя Ангкору. Розмови з маленькими кхмерами

Natalia Humenyuk — Thu, 15 Apr 2010 08:31:54 +0000

Якось до знайомого з Нью-Йорка в гості навідалася родичка з американської глибинки. То був її перший візит до мегаполісу. На одному з мангетенських перехресть дівчина уперше в житті побачила бездомного, вона зупинилася і почала розпитувати чоловіка, чи все у нього гаразд і чому він спить просто неба. Ньюйоркський товариш зізнався, що спершу посміявся - вона ненормальна. Утім, згодом замислився - а може нормальною є саме така реакція?

У столиці Камбоджі Пномпені подібний тест «на нормальність» доводиться проходити кожні десять хвилин або кожні десять метрів. Головна набережна - пересувний магазин «все за долар», от тільки продавцям п'ять, сім, десять, дванадцять років... Довкола вештаються сотні дітлахів: хтось жебракує, решта - із відрами, кошиками, коробками більшими за них самих - намагаються продати туристам воду, фрукти, листівки, браслети, книжки. За даними міжнародних організацій, на вулицях двохмільйонного Пномпеня мешкає півтори тисячі безпритульників. Двадцять тисяч, хоча живуть із батьками родинами, - працюють на вулиці. Ще дві тисячі живуть просто неба з родинами.

Половині населення цієї південно-азійської не виповнився 21 рік. Геноцид Червоних кхмерів у сімдесяті, тридцятилітня громадянська війна, що закінчилася лише 1998, епідемія СНІДу, в результаті бідність - пояснень доста.
Я пам'ятаю про одне: дітям у жодному разі не можна давати милостиню. Так само не можна використовувати і заохочувати роботу неповнолітніх. Міжнародні організації застерігають туристів: в жодному разі не давати гроші. Як і всюди у світі тут доста вуличних банд, котрі використовують безпритульників. Статистика лякає: 70% дітей наркозалежні і на зароблені кошти купують токсичний клей. Розповідають шокуючи історію: придбати пачку клею за півтора долари може не кожен малий, тож одна камбоджійська пані почала продавати клей, розфасовуючи його на десять 50-центових доз.
Утім, у Камбоджі однаково багато небайдужих: міжнародні організації, NGO з усього світу. Лише у столиці є з десяток ресторанів, що віддають частину прибутків сиротам та безпритульним. Власних одного з таких закладів, котрий сам виріс на вулиці, каже, що його ресторан 50% зарорблених грошей витрачає на підручники і ліки. У скрутні часи, коли туристів небагато, тут заохочують іноземців викладати англійську. Протягом години до мене підійшло восьмеро дітей. 11-річний Бен Тре з молодшим братом виявилися найнаполегливішими. Обидва - викапані персонажі «Мільйонера з нетрів» і ще десятки фільмів UNICEF про поневіряння безпритульників. У моєму блокноті Бен Тре пише «My name is Ben Tre. One book - 5$». Так він демонструє, що вміє писати. У нього чудова англійська, він розпитує про Україну, про книжку, яку я читаю і пропонує купити іншу. «ОК! Не хочеш книжку, купи нам їжі ». Я здаюся. Хлопці вибирають страву за п'ять доларів, яка поза межами мого бюджету. «ОК!Тоді пішли на ринок, купиш нам фруктів. Там дуже дешево». Звісно, до малих долучається чотирирічна сестра. Вони наполягають, що ходять до школи, живуть з батьками, але вимушені працювати. На ринку обирають найдорожчий з фруктів - дуріан, самі його зважують: «кожному по одному - 4 кіло!» Ви що знущаєтеся? Сходимося на двох кілограмах. Власник ятки розрізає фрукт, вони сміються, їдять, дякують і тікають далі. Я отримую величезну знижку від продавця.

Туристична Мекка Камбоджі, звісно, Сієм Ріп, де розташована одна з найвеличніших пам'яток людства - храми Ангкора. Це основне місце працевлаштування жителів міста і їхніх численних дітлахів. З 20-ти доларів за денний вхідний квиток до комплексу платить жителі Сієм Ріпу не отримують геть нічого. Квитки продає одна з найбільших в Камбоджі компаній автозаправок, решта грошей ідуть у міністерство фінансів. Заробляють тут на продажу сувенірів і напоїв. Відвідувачі мають бути почути готовими до «one dollar sir, one dollar lady, just one dollar» десять разів на годину.
Я досі переконана: заохочувати малих дітей працювати так само неправильно, які і привчати їх до жебрацтва. Утім, приймаю рішення: два-три сувеніри. Все ж у цих місцях живуть нащадки тих, хто створив Ангкор, вони мають більше права на прибуток, ніж власники крамниць у місті.
«Вгадаєш скільки мені років?». Кеа не вища 135 см. Дівчинка пояснює: усі камбоджійці дуже маленькі. Сьогодні їй виповнилося 15. Сьогодні, бо тут зустрічають Кхмерський Новий Рік. За традицією саме у ці дні кожен камбоджієць стає на рік старшим. Таке собі день народження у цілої країни. Кеа пояснює, що вона не у школі через свято, на честь якого дарує браслет. Її англійська чудова. Кеа таки продає мені за три долари магніт, хоча я розумію, що ціна йому не більше одного. . На честь свята! Інші дівчата обурені: тепер я маю придбати щось у них. Немає грошей? А як же кредитна картка.

На руїнах чергового храму зустрічаю 12-річну Баррамай, котра пояснює, що я у 10 разів переплатила за магніт, Кеа - хороша. Вона дістає спільне фото з Кеа і продовжує: "Кеа єдина, хто зі мною спілкується, і вона насправді ходить до школи. Решта дівчат брешуть, вони нехороші. Вони не розмовляють зі мною, бо я бідна". Тато Баррамай позичив 5000 доларів, щоб придбати будинок і має ще 3450 доларів боргу. Баррамай говорить англійською, може спілкуватися французькою і іспанською. Мови вона вчить від туристів. Баррамай дарує мені паперову пташку, підписує листівку і віддає на згадку своє фото. Вона щодня прокидається о четвертій, щоб о 5-тій бути у храмі - тоді туристи приїздять побачити схід сонця над Ангкор Ватом. О сьомій вона їде до школи, повертається удень і працює поки не стемніє - тоді туристи приїздять сфотографувати захід сонця над Ангкор Ватом. За день вона повинна заробити щонайменше 3 долари. Два - заплатити за школу. "Я продаю сувеніри, щоб вчитися!" У неї десятеро братів і сестер, у батьків немає грошей, щоб віддати нас усіх до школи. Баррамай хоче стати лікарем, збудувати шпиталь, і стати багатшою, ніж ті дівчата. Ще долар - поліцейському. За дозвіл продавати сувеніри на території храму. У мене вже є листівки, магніт, паперові пташки і рибки. Баррамай сумує, їй треба три долари - це ціна її щастя. Так вона і каже. Я досі переконана: давати гроші дітям не можна, так само як заохочувати їх працювати. Це ж порочне коло. Ми сходимося на доларі за чергову порцію паперових рибок. Вона ретельно вибирає найкращі, щоб були різного кольору. Це вже потім я дізнаюся, що освіта у Камбоджі безкоштовна, та й UNICEF набудував чимало освітніх закладів по всій країні. На безкоштовних вечірніх курсах англійську можуть вивчати і дорослі. "Це правда, що деякі з малих торговців заробляють більше за місцевих водіїв. Навіщо школа? Я боявся ходити в школу, бо камбоджійські вчителі б'ють поганих учнів", - розказує мені водій, який свого часу теж продавав сувеніри.

На височенних руїнах восьмилітній Сем продає воду. Огрядній пані він іспанською пояснює, що зручніше спускатися іншими сходами. Ні, він не хоче продати мені воду. Тепер уже мені він англійською вказує на легший шлях.

Я не можу зрозуміти, що вважати «нормальною реакцією», коли цілісінький день довкола мене юрмляться десятки дітлахів з більшими за них відрами, коробками, кошиками і благають щось купити, розпитуючи, розказуючи, цікавлячись, вигадуючи чи не зовсім. Я переконана, що двати дітям гроші - неправильно, так само як і заохочувати малюків працювати. Заспокоюю совість: сьогодні це був подарунок! Кхмерський новий рік! У них же у всіх день народження, в тому числі і в поліцейського, котрому Баррамай віддасть зароблений долар.

Серпастий-молоткастий Лаос

Natalia Humenyuk — Wed, 07 Apr 2010 10:08:17 +0000

У вітряний день в очі сиплеться попіл. Меконг пересохлий. Гори задимлені і задумані. На території уславленого на весь світ торгівлею опіуму Золотого трикутника - на стику Бірми-Таїланду-Лаосу - традиційно спалюють усе: сміття, поля, дерева. Гори горять, бо селяни розчищають місце для вирощування рису. Тут це мало не єдиний спосіб прогодуватися, звісно, якщо не займатися наркотрафіком. Військова диктатура Бірми, конституційна монархія Таїланду, компартія Лаосу - усі у різний спосіб намагаються заборонити селянам палити ліси, але однаково безуспішно.

Переходжу кордон Лаоської Народно-Демократичної республіки. Окрім сажі перед очима червоні стяги з серпом і молотом. Малесенький як для Азії шестимільйонний Лаос - одна з чотирьох світових держав, де комунізм залишається офіційною ідеологією. Військові і поліція? Підозріле ставлення до іноземців? Атеїзм? Заблокований інтернет? Обмеження торгівлі? Відсутність приватної власності у селі? У місті? Безкоштовна освіта? Безкоштовна медицина? Культ особистості? Соцреалізм? Усі Лаосці знають хто такий Ленін? Маркс? Мао? Закриті кордони? Ну, може хоч обмеження на алкоголь? Чорт забирай - нічого з цього, окрім, сірості і бідності.

Національна асамблея, тобто парламент розташований поряд з головною святинею Лаосу Великою ступою Прасат Луанг, зображення якої двадцять років тому змінило на офіційному гербі республіки серп і молот. Щоправда, гідроелектрична дамба і поля клейкого рису лишилися. Монахи доглядають могили. Запитую: чиї? Партійних босів. Вишукую обличчя суворих охоронців довкола Президентського палацу - дарма. Знову одні монахи. Резиденція генсека частина храмового комплексу. Намагаюся пригадати його ім'я. Місцевий журналіст мене заспокоює: не переймайся, це неважливо, геть не всі лаосці пам'ятають як його звати, та й яка різниця хто там у складі Політбюро. Вшановують хіба одного - першого комуністичного лідера Лаосу -Червоного Принца Суфанувонга.

Монархічний і релігійний комунізм? Не зовсім. Протягом перших років партія намагалася змусити монахів працювати у полі, та це було так само безуспішно, як і спроби створити колгоспи. Партія обмежилася тим, що змусила монахів вчити основи марксизму-ленінізму. Без церкви комуністичний уряд просто не міг прогодувати своїх громадян. І нині під час сезону дощів лаоські селяни відправляють дітей до монастирів, щоб ті отримали безкоштовну їжу, дах над головою, а ще навчилися писати і читати. Храми отримують гроші з пожертв. У державних школах за підручники і обладнання мають платити батьки, а звідки кошти, коли середня зарплатня 20-40 доларів, а у віддалених селах - натуральне виробництво. Платити треба і за візит до лікаря. Численні міжнародні організації завозять у села аптечки, але ліки все однор продають, щоправда недорого. Так місцеві уряди збирають кошти на поповнення аптечок. Хто знає коли припиниться іноземна благочинність. Без нафти, газу, природних ресурсів і виходу до моря Лаос до початку 21-століття лишався однією з найбідніших держав Азії, аж поки не вирішив піти шляхом сусідніх Китаю і В'єтнаму і відкритися для інвесторів. Довгострокова оренда землі іноземцям основний прибуток для середнього класу. Жити на одну зарплатню тут точно одне з найгірших побажань. Стюардеси, журналісти державних видань, податкові інспектори, успішні викладачі, - фактично всі, з ким мені довелося поспілкуватися, живуть зі своїх кількох гектарів. Головний платник податків «Лаоське пиво» - наполовину державна броварня, 50% якої утримують таїландці та данський Carlsberg. У країні, де всі ресторани мають бути зачинені в 11 вечора вуличні посиденьки з пивом головний відпочинок. Інша популярна розвага серед міської молоді - перегляд DVD. У столиці В'єнтьяні усього один кінотеатр. Не тому що дорого - фільми показують на місяць пізніше, ніж у сусідньому Таїланді, що знаходиться за кілька десятків метрів - на іншому березі. Кордон між країнами був відкритим завжди.

Про комунізм нагадують хіба що червоні прапори, але з'ясувалося, що за кільках тижнів їх знімуть. Партійні знамена можуть вивішувати лише члени партії, а вступити до неї непросто. Більшо того - лише у свята. Цієї весни Лаос відзначає 35-річчя революції.

Французькі колонізатори казали про Індокитай: «в'єтнамці вирощують рис, камбоджійці дивляться, як він росте, лаосці - слухають.» Про колонізаторів тут краще не згадували - вони свою справу зробили, однак розмовляючи з французом, котрий уже кількадесят років мешкає Південно-Східній Азії, як не взяти до уваги його спостереження про те, що загадка Лаосу у симбіозі комунізму й буддизму. Жодної ініціатив, ніякої індивідуальності, різких рухів і геть неважливо, як воно усе виглядає, головне, що всередині. "У нас не дозволені мітинги і демонстрації, як у сусідньому Таїланді. Нам це не треба, ми мирні, толеранті", - продовжують лаосці. Та щось мені підказує, що справа все ж не в буддизмі.

Віднайдений острів: рай у пеклі чи пекло у раю

Natalia Humenyuk — Wed, 31 Mar 2010 12:51:00 +0000

Тайці кажуть, що після смертоносного цунамі в Індійському океані острів Пі Пі став ще красивішим. Не часто почуєш щось подібне про катастрофу, яка забрала більше двохсот тисяч життів. Тільки на цьому невеличкому острові загинули і безвісти пропали чотири тисячі людей, зруйновано сімдесят відсотків усіх споруд. Водночас гігантська хвиля змила накопичений за сотні років бруд, а відтоді на острові почали особливо уважно слідкувати за чистотою.

Подорожуючи Південно-Східною Азією як не спокуситися і не зазирнути хоча б на добу у місце, котре називають найкрасивішим у цих краях. Щоправда, й найдорожчим. Нині Ко Пі Пі - курорт для заможних, дуже заможних бюджетників. Бюджетників - бо це все ж не Сейшельські острови, які обрали маркетингову стратегію «розкоші». Сейшельська журналістка якось розповідала, що вони вже не дивуються, коли зустрічають Тоні Блера на велосипеді і не надто юрмляться навкого Бреда Пітта та Анджеліни Джолі на місцевому ринку. На Пі Пі приїздять багаті простолюдини, здебільшого японські, скандинавські та британські.

Дві з половиною години паромом від більшого побратима-гедоніста - острова Пхукет. Лазурова вода, білосніжний пісок і коралові рифи - все геть як у рекламі шоколаду чи описі туристичного раю. Однак, у світі брендів піску і сонця замало.
Британців на Пі Пі привела знаменита скеля з третьої серії саги про Джеймса Бонда „Goldfinger". Рівно десять років тому на Пі Пі почали масово висаджуватися бекпекери, адже тут знімали нині культову стрічку «Пляж» з Леонардо Ді Капріо. Автор екранізованої Голівудом книги і сам бекпекер зі стажем Алекс Гарленд наполягає, що фільм повинен був аж ніяк не пропагувати, а навпаки розвінчати міф про соломандрівників, котрі гордо називають себе „travellers", а не туристами, і наполягають, що вони більш чутливі. Усі однакові. Місцева влада якийсь час навіть пручалася зйомкам фільму з причин екологічних, але швидко забула про скарги, коли почала рахувати прибутки. Після навали охочих відчути «свободу того самого пляжу» ціни виросли до такої міри, що подорожуючі з наплічниками нині змушені оминати острів. До цунамі готелі, хостели, комірчинки з'являтися на кожному клаптику землі, здавалося що острів лусне... Втрутилася природа.
Поки Пі Пі залишається оазою, де кокосових пальм більше, ніж туристів, а про жахіття тайського секс-туризму нагадує хіба п'ятірка бестселерів у аеропорту Пхукета: три «Сповіді малолітніх проституток» (в тому числі і хлопця), книга-довідник «Як правильно побудувати стосунки з таїландкою» і «Пенсія у Таїланді».

Винити самих туристів у дорожнечі не годиться. Уся енергія на острові з генераторів, з великої землі геть усі продукти доводиться завозити паромом. Тож подорожчання пального впливає на ціну манго у тій самій пропорції, що й на вартість капусти на українському базарі. Добре хоч на Пі Пі немає машин.
Після цунамі замість бунгало, що злітали у небо від сильного вітру, влада вимагає обладнати кожну будівлю сходами чи драбиною, аби у разі чого вилізти на дах. Це теж недешево. Трагедія 2004-го багато чого змусила робити геть по-новому. Тут заборонили будувати прямісінько на піску. Серед закордонних власників/співвласників залишилися не скоробогатьки, а передовсім ті, хто щиро любить цей край. Як от один з менеджерів готелю самотужки розставив смітники по всіх пляжах.

Якщо забути про надто гучні бари, надто дорогі ресторани і спроби увесь час тобі щось продати, здавалося б, ідилія. Одначе, існує одна деталь: мальовнича листівка передає красу, але приховує, що значить +37 чи +40 цілий рік. Витримати прогулянку на Пі Пі можна не більше як на годину. Ще кілька годин - дивитися на рибок. Решта часу минає у спробах відновити дихання під вентилятором і розмірковуваннями про те, як би швидше звідси забратися. Але як же ж вже сплачені гроші? Коли вже добрався до такого омріяного і дорогого раю важко визнати, що припустився помилки, тож і доводиться виправдовуватися тим, що все було недарма, адже ж побачив скелю з Джейм Бонда і той самий Пляж. Якось стає зрозуміло, чому у християнській, скажімо, північній традиції, грішники у пеклі смажаться на сковорідках. Тут ще й за власні гроші. Певно, коли справджується мрія про один райський острів, з'являється інша - перебратися до Лапландії, похмурої Шотландії чи засніженої Японії. Врешті, згодиться і Комі, і Якутія. Листівки з лазуровими узбережжями можна розглядати і там.

Побутовий буддизм

Natalia Humenyuk — Fri, 26 Mar 2010 07:31:41 +0000

Монах в одному з буддійських храмів сказав, що щиро мені заздрить, адже це велика удача мати час на мандри. Так, час - головне. А от тайському монахові, щоб виїхати за кордон треба зібрати купу документів: і цивільних, і монастирських. Подорожувати рідною країною - запросто. Хоч буддизм у Таїланді не є державною релігією, пільг і привілеїв у священнослужителів тут чимало. Наприклад, безкоштовний громадський транспорт та спеціальні місця «reserved for the monks» на автобусах, човнах, у метро, а також в залах очікування аеропортів і вокзалів.

Моя супровідниця попереджає: монахові треба поступатися дорогою і в жодному разі не доторкатися до їхнього шафранового вбрання. У юрмі туристів і паломників у Храмі смарагдового Будди - головній святині у комплексі Великого палацу - доводиться маневрувати. Чергова засторога: вбиратися у храм треба якомога скромніше. Це ж самі церкви, от тільки туристи про це не завжди пам'ятають. Я навіть зраділа - нарешті з'явився шанс виправдати шаровари і довгу туніку, яку купувала для подорожі в Іран, бо відтоді вони пилилися у шафі. Звісно, перестаралася. Скромно - це значить не в бікіні і з прикритими плечима, бо таїландок, котрі моляться в коротесеньких шортах і спідничках принаймні в Бангоці достатньо. Ще одна з головних святинь тайського буддизму - Ват Пхо - Храм Будди, що готується досягти Нірвани. Потрапивши на вечірню молитву, миттєво переймаєшся шаною до татуйованих святих отців. І як не здивуватися, коли один з них спокійненько відповідає на мобільний телефон і з усмішкою виходить поговорити прямісінько посеред молитви.

Я далі цікавлюся: чому вбрання у монахів має різний колір? Виявляється ті, хто носять яскраво помаранчеві тканими, можуть їсти двічі на день. Це міські монахи. Тьмяніший, гірчичний - ознака монаха, що живе ближче до лісу. Вони вживають їжу лише зі сходом сонця. За винятком яловичини,тайські монахи повинны їсти все, що їм приносять люди, і не мають права перебирати. Таїландці монахів пригощають щедро. Для багатьох приносити їжу і квіти до храму - щоденний обов'язок. На барвистий квітковому базарі майже все розкуповують для пожертв.

У 35-градусну спеку прямуємо до кав'ярні. За скляними шибками звертаю увагу на два силуети в помаранчевому вбранні. «А ці що тут роблять?» «Не знаю! Я ніколи в житті не бачила монахів у кав'ярні», - відповідає тайська подруга. Вони пили полуничний шейк. Втамовувати спрагу можна упродовж цілого дня. От лишень не знаю, чи про молочні коктейлі мова велася.

Насправді, як і всюди монахи бувають різні. У Таїланді існує і тимчасове монашество подібне до служби в армії. Досягнувши 20-річнного віку хлопці можуть хто на тиждень, хто на півроку, а хто навіть на три піти у монастир. На цей час, як і усі монахи у Таїланді, вони втрачають право голосувати на виборах. Чернецтво ще й відстрочка від армії. Тим паче тих, хто пройшов монастирський вишкіл вважають найкращими нареченими. У провінцій - це ще й гарний старт для кар'єри. Зазвичай саме колишні ченці очолюють місцеві громади. Дуже часто такий буддійський постриг ініціюють батьки, а старшим тайці не відмовляють. Крім того багато хлопчаків стають «новісами» - учнями при монастирях - на час шкільних канікул
Звісно, більшість тайських монахів присвячують життя вивченню вчення Будди і медитації. Хоча умиротворення в одному з понад тридцяти тисяч монастирів Таїланду знайти не так і просто. Розповідають, що занадто багато охочих отримати благословення, тож до монахів дістаються і у найвіддаленіших лісових нетрях.

Як і кожна давня релігія буддизм має тисячі дрібних побутових ритуалів, яких, здається, тут ревно дотримуються. Прийшовши до скульптури «Будди, котрий готовий досягти нірвани» треба обов'язково позолотити його кам'яне тіло (придбати листочок золота) і загадати бажання. Якщо приклеїш його ближче до голови - на удачу, до черева - на здоров'я і багатство, до ніг - матимеш можливість подорожувати. Помаранчеві тканини, в які загортають скульптури Будди, які так часто зображають на листівках, насправді знак подяки тих, чиє бажання здійснилося. Водночас багатьох релігійних умовностей таїландці позбавлені. Заходячи до храму сикхського, індуського чи китайського, вони обов'язково вшанують святиню квітами, хай і тими, що приготували для ранкового частування монахів. Один з храмів у давній столиці королівства Сіам Аютая виглядає точнісінько як костел: вітражі, лише на вівтарі - статуя Будди. Його збудували, щоб вшанувати європейських купців, які жили тут у 17-му й 18-му сторіччі.

Зображення Будди, здається на кожному квадратному сантиметрі. Нині їх, а точніше статуеток-портретів-дармовисів-магнітів не менше, ніж у храмах, на найбільшому столичному базарі Чатучак.
Якось у розпал Карикатурного скандалу навколо зображень Пророка Мухаммеда на одній міжнародній медіаконференції у Осло я говорила з тайською журналісткою, котра обурювалася, що ніхто не зважає, що святе для буддистів зображення на заході сприймають як мистецький об'єкт і розміщують навіть у барах. Того дня вона побачила малюнок Будди у пральні. Сьогодні таїландці дискутують, хто в цьому винен - туристи, які створюють попит, чи самі місцеві, котрі виконують забаганки іноземців. А поки туристична Мекка Таїланду острів Пхукет готується до Першого міжнародного з*їзду татуювальників. Увесь острів обвішано і обклеєно рекламними бордами з лого фестивалю: кремезний юнак з величезним тату у формі Будди.

Балканське громадянство для тайського мультимільйонера

Natalia Humenyuk — Mon, 22 Mar 2010 00:10:59 +0000

Балканське громадянство для тайського мультимільйонера

Де знаходиться Монтенегро відтепер знає кожен таїландець, котрий хоч трохи цікавиться політикою, а тим паче демонстранти на вулицях Бангкоку. Чорногорія - нова батьківщина людини, заради якої вони днюють і ночують тут уже другий тиждень. Колишній тайський прем'єр-міністр Таксин Чинават отримав громадянство цієї балканської країни, - принаймні так повідомив його адвокат.

Чинават - ініціатор і спонсор масових виступів у Бангкоці, якими лякають туристів з усього світу. Мета його прихильників - домогтися розпуску парламенту і повернути владу колишнсьому очільнику уряду - олігарху й медіамагнату, - яку він втратив півтора роки тому внаслідок військового перевороту. На батьківщині на політика чекає дворічне ув'язнення: суд визнав, що один з найбагатших людей Таїланду незаконно заробив за рахунок держави кілька мільярдів доларів. Досі головний тайських корупціонер жив між Камбоджею і Дубаями. Тепер - керує протестами на Півдні Азії з берегів Адріатики. Програвши битви в судах, мільярдер в екзилі, ніби то, купив у Чорногорії острів Святого Ніколая. Добре, хоч не Святої Олени.

Російськомовні медіа називають їх «краснорубашечники», англомовні - «read shirts». Коли дивишся на їхнє господарювання у наметовому містечку у ценрі столиці, словосполучення «червоні сорочки», яке так нагадує європейцям про сорочки чорні та коричневі, видається особливо недоречним. Оплот колишнього очільника уряду складає переважно тайська біднота з незаможної Півночі. Місцева преса пише про 100 000 і навіть 250 000 учасників. Чужеземцю здається, що в центрі столиці влаштувався просто величезний базар: тут продають не лише червону символіку: до сліз гострі наїдки, одяг, ліки, товари для дому. Для тих хто втомився мітингувати - тайський масаж.

Утім, хоча екс-прем'єр у відео зверненні закликає прихильників залишитися ще на тиждень, багато хто роз'їхався. Мешканці Бангкоку новими сусідами особливо не переймаються і пояснюють: хай тут після опівночі введено комендантську годину, дні масових протестів - найбезпечніші. Ще б пак - скільки поліції!

Народна любов до Чинавата - але ліпше сказати любов його симпатиків - щира. Тайська еліта бізнесмена-політика не любила ніколи: він першим зазіхнув на святе і наважився критикувати Його Величність Короля, чиї портрети у Таїланді на кожному кроці. Справи монарші - табу.

Щаправда, Чинаватові віддають данину в його умінні використати слушний момент. Саме він запровадив безкоштовну медицину, а це - одна з головних причин, чому за ним - бідні. Хоча журналісти, котрі знаються на справах охорони здоров'я стверджують: з усіх реформ Чинават вибрав ту, яка принесе найбільше політичних дивідендів і просто підтримав уже розроблений задовго до нього проект.

Особливо щиро Чинавата не люблять саме на улюбленому тайцями новинному телеканалі, ASTV. Телестудію охороняє військово-морський флот, бо червона опозиція обіцяла нагадати про себе. ASTV - канал особливий - не державний, не суспільний і не зовсім приватний. Телекомпанія живе з благодійних внесків вдячних глядачів, утім цього бракує, тож канал ще й продає товари зі своїм логотипом: від туалетного паперу й мила - до макаронів і жувальних гумок. Решті медіа більшість тайців не довіряє. Трьом найбільшим комерційним мовникам споконвіку на пільгових умовах радіосигнал віддають військові. Телекомпанії відверто називають проурядовими Суспільне мовлення створили на базі каналу, котрий відібрали у Чинавата, тож воно переповнене лояльними людьми до екс-прем'єра. От і доводиться деяким тайським журналістам приторговувати туалетним папером.

«Корупціонер? Зате НАШ корупціонер!» - посміхаються мені у відповідь демонстранти. Посміхаються так, ніби на щось натякають. І лише згодом я зрозуміла, що нагадали мені ця посмішки. Точнісінько так посміхався перший таїландець, якого довелось зустріти під час мандрівки. Усміхнений прикордонник постукав мене своєю рацією по похнюпленому носі і попросив 15 доларів (500 батів) хабаря. Буцімто, щоб отримати візу треба було купити новий квиток до Києва на два тижні раніше. Таїланд нібито треба залишити тільки літаком і тільки у зворотньому напрямку. Запасні варіанти з Пном Пенем, Ханоєм чомусь не годилися. Утім, скаржитися не доводиться. Щоб я отримала свою решту з купюри в 1000 батів, прикордонних відвів мене до своєї ж шефині. Гроші усміхнена пані чемно дістала з приготованого ридикюля і посміхнулася. Здається, такою ж посмішкою, якою Таксин Чинават посміхається з червоних футболок.

Грузинський медіагамбіт

Natalia Humenyuk — Sun, 14 Mar 2010 14:28:03 +0000

"Перепрошую, погані новини. Ми змушені перервати нашу програму. Сталася надзвичайна подія. Фландрія одноголосно проголосила незалежність. Ви правильно зрозуміли. Бельгії більше не існує...", - два з половиною роки тому з таким терміновим повідомленням вийшов в ефір головний франкомовний бельгійський телеканал RTBF. Прямі включення з королівського палацу, парламентів, Європейської Комісії, з'їзду націоналістів, що святкують появу нової держави, коментарі політиків - майже дві години ефіру шокували Бельгію. Кілька серцевих нападів і згодом титр - "це постановка". Так журналісти розіграли сценарій розпаду країни, щоб зняти табу на публічні розмови про "так звану штучність королівства". Автор програми "Операція "Прощавай, Бельгіє" і один з найвідоміших бельгійських журналістів про свою провокацію не шкодував, хоча підтвердив: окрім тих, хто сміявся, були й такі, хто перелякався. Бельгійський політикум одностайно засудив журналістів, у країні, де націоналістичні партії протягом десятиліть підживлюють протистояння між франкомовною Валлонію і Фландрію, де говорять голландською.

Утім, півгодинний випуск новин грузинського телеканалу «Імеді», в якому максимально наближено до реальності розігрувався сценарій нової війни з Росією, нагадав мені про геть інший випадок. Тиждень тому московські даїшники, щоб заблокувати проїзд для правопорушників, організували так званий «живий щит»: правозахисники попросили власників приватних авто перекрити трасу, при чому в машинах залишалися і водії, пасажири. Одне з авто, зловмисники, таки протаранили. На диво і на щастя, обійшлося без жертв. Правоохоронцям інкримінують перевищення службових обов'язків, що спричинило загрозу для життя людей.
Керівництво, редактори, журналісти «Імеді» без сумніву перевищили свої службові повноваження. Так, на початку новинного випуску телеканал попередив глядачів, що вони «побачать симуляцію» сценарію, до якого готується Росія». Далі - жодного титру. Відео паніки в регіонах, інформація про дев'ятьох загиблих, ще четверо загиблих, авіаудари, мобілізація, захоплення влади опозицією, оголошення війни Медвєдєвим, підтримка Грузії Обамою, відліт Хілларі Клінтон до Москви, смерть Саакашвілі, звернення його речника спікера з президентського бункеру, котрий спростовує загибель лідера... Будь-який професіонал побачив би підробку: відоме архівне відео, старі коментарі, у репортажі йдеться про сьоме червня - така-собі підказка. Та й решта каналів в цей час показувала серіали.
По завершені сюжету, ведуча знову зазначила, що репортаж був «симуляцією ймовірного сценарію». На диво, більшість з численних і геть реальних гостей студії, запрошених поговорити про російсько-грузинські стосунки, фактично не відреагували на репортаж-провокацію.
Тим часом у країні почався безлад: люди штурмували банкомати, супермаркети, бензоколонки, служба швидкої допомоги не встигала відповідати на виклики. Сьогодні з'явилоя повідомлення, що через смертельний напад загинула жінка, чий син служить у армії.
Уже вночі, через кілька годин після телепрограми уповноважений помічник президента Південної Осетії Едуарда Кокойти геть серйозно заявив про наближення грузинських військ до Південної Осетії. Можна хіба здогадуватися, чи південні осетини сприйняли репортаж як димову завісу для справжнього нападу.
Тут вже пригадалася класична радіопостановка «Війни світів» Герберта Уеллса про вторгнення інопланетян і захоплення Землі, стилізована під репортаж у прямому ефірі, що1938-го викликала паніку у деяких регіонах США.

Насіння впало на благодатний ґрунт ще й тому, що відколи у березні поновив роботу єдиний наземний КПП на кордоні між Росією і Грузією Казбегі/Верхній Ларc, країною поширюються чутки про ймовірні сутички і навіть анексію Казбегі за Південно-Осетинським сценарієм.

Однак ще до завершення програми у Facebook було створено одразу кілька груп, які засуджували провокацію «Імеді» - протягом кількох годин до них приєдналося кілька тисяч користувачів. По закінченні шоу обурені мешканці Тбілісі й лідери опозиції влаштували мітинг під стінами каналу. Навіть ті громадські діячі, які зазвичай відмовляються коментувати поточні події, суботньої ночі з власної ініціативи прийшли на ефіри незалежних медіа, називаючи фальшивий випуск новин «інформаційним терором».
На ранок Грузія була сповнена чуток і здогадок - хто ж ініціатор? Згадали, що керівник каналу Гіоргі Арвеладзе - колишній голова адміністрації і близький соратник президента Саакашвілі. Програма дискредитовувала опозицію, адже чітко показувала: якщо в разі заворушень владу захоплять опоненти президента, Росія нараз анексує усю Грузію. За іншою теорією, влада, яка нині контролює «Імеді», найближчим часом може програти усі міжнародні суди родині Бадрі Патракацишвілі - колишнього власника на той час єдиного потужного опозиційного медіаресурсу Грузії. Тож, тепер можна спокійно повертати канал родичам загиблого олігарха, однак уже без ліцензії на інформаційне мовлення, якої компанію можна легко позбавити.
Несмак, дурість, погано продумана, гарно продумана постановка? Усе разом? Можна роздумувати, чи згадають підручники з журналістики про «Імеді» поряд з «Війною світів» Уеллса. (До речі, учасникам ефіру тепер загрожують звільнення.) Для мене фактом залишається те, що всі - автори, виконавці, запрошені до студії гості, які не засудили провокацію - наплювали на почуття і моральний стан тих, хто постраждав унаслідок серпневої війни 2008-го. Неважливо чому - чи задля високих рейтингів чи політичних мотивів, вони створили живий щит, з тих, хто не має доступу до альтернативної інформації у не дуже багатій країні, тих, хто з причин історичних, звик вірити тому, що показують по телевізору. Врешт-решт журналісти просто перевищили свої службові обов'язки з ризиком для людських життів, у країні, де не з підручників, і не з розповідей прадідів знають, що таке війна.

Відгомін чилійського землетрусу

Natalia Humenyuk — Tue, 02 Mar 2010 07:52:27 +0000

«Перепрошую, що не відписала одразу. У Сантьяго досі хаос. Зі мною усе більш ніж гаразд. Для мене цей землетрус - лишень безлад у квартирі. На жаль, не все так добре для багатьох чилійців. Та нас виховують так, що кожен за своє життя має пережити 3-4 такі катастрофи. Тож, як і будівлі, ми морально готові до землетрусів. Утім, це лихо дійсно було незвично руйнівним, і ми повною мірою не усвідомлюємо його наслідків. Надзвичайно сумно бачити, на що перетворилися прекрасні пляжі, дивитися на знищені містечка, а ще гірше - споглядати за безпорадністю людей, не маючи змоги їм допомогти. Але, як завжди, ми впораємося». - Після двох діб мовчання моя чилійська подруга нарешті вийшла на зв'язок. Щойно я почула про землетрус поблизу Сантьяго (мабуть, саме таким чином підсвідомість заперечує непідтверджену негативну інформацію), згадала, як вона ж розповідала, що після Великого Чилійського землетрусу 1960-го - як його тепер називають - у Чилі будують сейсмостійкі споруди. Почувши серед ночі поштовхи, населення має чіткі інструкції того, що треба робити. Той Великий Чилійський землетрус з магнітудою 9,5 балів був найсильнішим на планеті у ХХ-му столітті. Тоді загинуло до 6 тисяч людей, а 2 мільйони втратили житло.
У листі подруги мене найбільше зачепила фраза «кожен за своє життя має пережити 3-4 катастрофи». Тільки лінивий нині не згадує, що недавній землетрус у Гаїті забрав, за різними підрахунками, до 230 тисяч життів, ще 300 тисяч поранено і мільйон втратили домівки. Його потужність становила 7,7 балів за шкалою Ріхтера. Магнітуда чилійського землетрусу, що стався минулої суботи, - 8,8 балів. Підтверджена загибель понад семисот людей. Це багато, адже мало загиблих не буває... І кількість жертв може зрости. Масштаби втрат і руйнувань - не порівняти, але втриматися від порівняння складно. Упродовж двох місяців стихійне лихо зачепило найзаможнішу країну Латинської Америки Чилі і найбіднішу - Гаїті.
У тому, що землетруси, повені, цунамі й урагани будуть нагадувати про себе частіше, сумніваються хіба поодинокі прихильники теорії змов, котрі вірять, ніби глобальне потепління вигадали уряди та корпорації, які хочуть нажитися на зелених технологіях і відволікти виборців від важливіших проблем.
Я ж бо сумнівів не маю. Після провалу саміту в Копенгагені та неприхованого опору промислових держав серйозно боротися зі змінами клімату - питання не в тому, як запобігти загрозам і змінам, а як, банально, зменшити кількість жертв.
Коли минулого літа Греція учергове намагалася приборкати лісові пожежі, вчені-екологи заявили, що кожного літа температура зростає, а вітер стає сильнішим; до займань треба звикнути, але головне - цілковито змінити систему пожежогасіння. Починати з найпростішого - збільшити кількість пожежних частин. Наприклад, у Греції, їх лише 270, хоча в деяких північних країнах, де немає ризиків лісового займання, цифра сягає шести тисяч. Звісно, сьогодні грецьким урядовцям разом із фінансистами з Брюсселю, котрі рятують республіку від економічного колапсу, не до вогнеборців. Їм би залатати інші діри. Тож одна з найбідніших старожилів ЄС знову ризикує постраждати від вогню більше за своїх багатших середземноморських сусідів.
Та що нам Європейський Союз чи навіть Латинська Америка. Якщо мені таки не пощастить пережити природну катастрофу раз на життя, хоч як я не намагатимуся пригадати уроки з цивільної оборони, погано уявляю, що треба робити під час пожеж-повеней-землетрусів. Звісно, нам пощастило жити в іншій кліматичній зоні, але ж хто знає, як довго? Якщо слова «тайфун» чи «торнадо» звучать геть екзотично, до хуртовин і штормів готуватися треба. В Україні протягом останніх років мало не щоразу трохи більша кількість опадів призводить до природних катаклізмів.
Годі сподіватися на створення інфраструктури. (Я не маю на увазі наявності гелікоптерів, якими політики швидко дістаються місця катастрофи. Цей досвід ми перейняли швидко.) А як щодо моральної підготовки населення до катаклізмів? Коли випадає забагато снігу чи надто рясний дощ, я волію сподіватися, що відповідальний чиновник попередить мене, принаймні, не виходити на вулицю чи не користуватися тією або іншою заметеною трасою. Краще повірю засторозі, ніж обіцянкам «докласти зусиль та все швидко полагодити» і «тримати стихійне лихо під контролем».